5. Диктатура в Середньовіччі

У Середньовіччі пануючою формою правління була монархія. Навіть у результаті переворотів до влади, як правило, приходили представники королівських чи інших знатних родів, причому вони не приховували намірів передавати свою владу в спадщину. Проте існували і винятки. Багато міст-комуни і торгові республіки наймали для оборони полководців — кондотьєрів або князів. На час війни кондотьєри отримували великі владні повноваження в місті. Після війни, спираючись на наймане військо, набране на гроші міста, деякі кондотьєри утримували владу, перетворюючись на диктаторів. Така диктатура називалася синьйорією. Деякі синьйорії ставали спадковими, перетворюся в монархії. Одним з найвідоміших диктаторів, що заснували монархію, був Франческо Сфорца.

6. Диктатура в Новітній час

6.1 У Європі У Новітній час диктаторські режими отримали широке поширення в Європі в 20-ті — 40-ві роки 20-го століття. Найчастіше, їх встановлення ставало наслідком поширення тоталітарних ідеологій. Зокрема, в 1922 році встановлена ​​фашистська диктатура в Італії, а в 1933 — нацистська диктатура в Німеччині. Диктатури вкрай правого спрямування були встановлені і в ряді інших європейських держав. Більшість таких диктаторських режимів припинили своє існування в результаті Другої світової війни. Останньою диктатурою Європи прийнято вважати Республіку Білорусь. 6.2 В Азії, Африці, Латинській Америці У Азії, Африці і Латинській Америці встановленням диктатур супроводжувався процес деколонізації. Широко практикувався в зазначених регіонах захоплення державної влади вихідцями з військової середовища, що приводив до встановлення військових диктатур. 6.3 Диктаторські режими лівого спрямування У марксизмі-ленінізмі широкого вжитку набуло поняття диктатури пролетаріату. Диктатура пролетаріату — відповідно до теоретичної доктрини марксизм-ленінізму означення форми політичної влади, яка тимчасово встановлюється внаслідок революції й здійснюється робітничим класом на чолі зі своєю партією для придушення опору колишніх панівних класів - до утворення безкласового суспільства.

Згідно з сучасним критичним поглядом на марксизм-ленінізм та «реальний соціалізм» - диктатура пролетаріату це евфемізм, за яким приховувалася диктатура комуністичної партії, а точніше її верхівки - партноменклатури - для встановлення в країні режиму власної тоталітарної влади.

Ленін вважав, що на зміну старому експлуататорському ладу прийде влада трудящих - диктатура пролетаріату, яку він окреслив наступним чином:

“Диктатура означає — візьміть це раз назавжди до уваги, панове кадети, — необмежену владу, що спирається на силу, а не на закон”.

“Необмежена, позазаконна, в прямому сенсі слова, влада, що спирається на силу — це й є диктатура”.

“Наукове поняття диктатури означає не що інше, як нічим не обмежену, ніякими законами, нікакими абсолютно правилами не стиснуту владу, що спирається безпосередньо на насиллі” .

В практиці по смерті Леніна (1924) і приходу до влади Сталіна термін диктатура пролетаріату почав використовуватися у значному спрощенному сенсі. Акцентувався заклик застосування терору, який почав слугувати закріпленню влади Партії, а пізніше окремих осіб, а не якимось суспільним інтересам. Цю схему слідом за СРСР повторювали країни-сателіти. Наслідком стала справжня диктатура, що спиралася на необмежену владу вузької групи осіб, що не мала нічого спільного з передачею влади до робітничого клас у первісному розумінні. Л.Троцький, у листі до політбюро ЦК ВКП(б) від 6 червня 1926 року погоджувався із тим, щоб не вживати у пропаганді термін «диктатура партії» офіційно, але вважав його цілком вірним: «Зображати справу так, що партія тільки вчителька, а диктатуру проводить клас, значить підмальовувати те, що є. Основним знаряддям диктатури є партія. В самому основному клас здійснює диктатуру через партію. Ось чому Ленін говорив не тільки про диктатуру класу, але й про диктатуру партії, в певному розумінні ототожнюючи їх» .

Секретар Політбюро ЦК ВКП(б) в 1920-х роках, Б. Г. Бажанов у своїх спогадах писав:

За марксистською догмою — у нас диктатура пролетаріату. Після семи років комуністичної революції все населення країни, пограбоване й злиденне, — пролетаріат. Звичайно, усе воно ніякого відношення до влади не має. Диктатура встановлена над ним, над пролетаріатом. Офіційно в нас ще влада робітників і селян. Тим часом, кожній дитині очевидно, що влада тільки в руках партії, і навіть уже не в партії, а партійного апарату. У країні купа всяких радянських органів влади, які є насправді зовсім безвладними виконавцями й реєстраторами рішень партійних органів. Політбюро — верховна влада, але це — надзвичайно секретно, це повинно бути приховано від усього світу. Усе, що стосується Політбюро, цілком таємно: всі його рішення, виписки, довідки, матеріали; за розголошення секрету винним загрожують різноманітні покарання. Але брехня йде далі, пронизує все. Профспілки — це офіційні органи захисту трудящих. Насправді — це органи контролю й жандармського примусу, єдине завдання яких полягає в тому, щоб змусити трудящих якнайбільше працювати, якнайбільше їх обібрати для рабовласницької влади. Уся термінологія брехлива. Винищувальна каторга називається «виправно-трудовими таборами», і сотні брехунів у газетах «співають дифирамби» незвичайно мудрій й гуманній радянській владі…