1 Тут і далі переклад і. Фрідріх.
Патрік Зюскінд ніби переконує читача, що описане насправді колись відбувалося, імітуючи в повісті майже документальний хронометраж подій: так, Гренуй нібито народився 17 липня 1738 р., а помер 25 червня 1767 р., текст рясніє цифрами: день страти, дата почутого вперше запаху тощо. Того ж ефекту автор досягає і «точним» описом місця подій. Сюжет роману закільцьований в просторі він розпочинається та закінчується в тому самому місці Парижа на Кладовищі невинних. Такою є особливість художнього часопростору (хронотопу) повісті П. Зюскінда, і один із секретів її успіху: подібна «точність» наче заворожує читача.
ТЕКСТ І ПІДТЕКСТ • Отож в історичну епоху Просвітництва, в обстановці неспокою, сумнівів і дослідів у Парижі, біля смердючої рибної лавки, поряд із Кладовищем невинних, народився головний герой твору — Жан-Батист Гренуй («гренуй» у перекладі з французької означає «жаба»). Таке ім’я невипадкове, адже в європейській культурній традиції це слово має негативне асоціативне значення («бридкий, немов жаба»).
Література постмодернізму наскрізь інтертекстуальна, насичена відвертими й прихованими цитатами з інших творів, ремінісценціями та алюзіями. І твір П. Зюскінда є чи не найкращою ілюстрацією. Так, у повісті є інтертекстуальні відсилання до англійського реаліста Ч. Діккенса: Гренуй, як і Олівер Твіст, — байстрюк-сирота, який провів дитинство в притулку, зазнав знущань у підмайстрах. Знаходимо зв’язок із французьким реалізмом О. де Бальзака й Е. Золя в описові парфумерної крамнички Бальдіні та жахливих запахів паризького Кладовища невинних. Також у повісті можна знайти асоціативний натяк на Ф. Достоєвського з його відомим висловлюванням: «Тремтяче створіння чи той, хто право має?»
Кадр із кінофільму «Парфумер: історія одного вбивці» (режисер т. Тиквер, 2006 р.)
Проте найбільше Гренуй схожий на крихітку Цахеса: хоч зовні й не такий казково потворний, але огидний внутрішньо. Щоправда, якщо в Е. Т. А. Гофмана фея Рожа-Гожа наділила малюка Цахеса владою навіювати людям любов до нього, а вся його сила ховалася в трьох рудих волосинках серед пишно зачесаних кучерів, то Гренуй досягнув могутності самостійно, завдяки своєму таланту, наполегливості й працелюбності. А ще завдяки злочину, що неабияк ускладнює сприйняття «антигероя». У цьому сенсі Гренуй є продовженням галереї образів носіїв зла: Ґетевого Мефістофеля чи булгаковського Воланда. Однак тут необхідно зробити поправку: якщо Мефістофель і Воланд «роблять добро, бажаючи лиш злого», то Гренуй і бажає, і робить «лише зло».
Варто також зазначити, що П. Зюскінд постійно наголошує на живучості свого «антигероя». Він міг померти ще тоді, як мати народила його в умовах страшенної антисанітарії, серед бруду та смороду риби. Гренуя давили ганчір’ям, він хворів на невиліковну хворобу, однак попри все залишився живим. Автор постійно наголошує на цій його рисі: «Гренуй був такий живучий, ніби витривала бактерія, і невибагливий, як кліщ, що сидить на дереві, існуючи завдяки одній крихітній краплині крові, яку добув кілька років тому. Для тіла хлопчик потребував лише трохи їжі та одягу. Для душі йому не треба було нічого. Затишок, прихильність, ласка, любов — чи як там називають усі ці речі, які начебто так необхідні дитині, — без них малий Гренуй міг спокійнісінько обходитися».
Мати Гренуя прагне позбутися небажаної дитини (як і попередніх), але її намір розкривають, жінку звинувачують у дітовбивстві і страчують, а немовля передають у монастир і призначають йому годувальницю. Однак жінка відмовляється доглядати дитину, тому що, за її словами, він «не пахне як інші діти» і одержимий дияволом. Священик, отець Тер’є,обстоює права немовляти, але, злякавшись, що дитина «безсоромно його обнюхує», улаштовує Гренуя подалі від свого приходу — до притулку мадам Гайяр ...
Тут Гренуй живе до восьми років. Хлопчик негарний та ще й каліка. Діти його цураються, уважають несповна розуму. Ніхто навіть не здогадується, що цей хлопчик унікум, який володіє неймовірно гострим нюхом, здатний вловлювати такі запахи, яким немає навіть назви. Коли Гренуй, завдяки своєму нюху, знаходить заховані господинею притулку гроші, вона вирішує його позбутися і передає в чорнороби до чинбаря Грімаля (як колись Олівер Твіст потрапив у підмайстри до трунаря Сауербері).
Гренуй важко працює, терпить побої, страждає від хвороб. Єдина його втіха та сенс життя вивчення нових запахів. Йому однаково цікаві ü вишуканий аромат дорогих парфумів, і сморід вигрібних ям.
Якось на вулиці він зустрів юну дівчину, яка пахнула ніби «сама краса». Бажаючи заволодіти цим запахом, Гренуй задушив дівчину... Совість його не мучить. Навпаки, він щасливий, що здобув найдорогоцінніший у світі аромат. Після цього випадку Гренуй вирішив, що дізнався про запахи все, що його покликання — бути їх творцем, великим парфумером...
Німецько-французьке «Das Parfum» передбачає відтінки значення, які не передаються українським словом «запахи», включаючи в себе зачарування, одурманювання (а можливо, і ману). Хоч би якими були остаточні почуття, викликані прочитаною повістю, одурманений реципієнт «Запахів...» ще тривалий час перебуватиме в полоні чарів, які, ніби своєрідний аромат, духмяна аура, випромінюються цим твором.
Н. Білоцерківець. «Геніальна компіляція»
Далі П. Зюскінд створює суто детективну історію про «серійні» вбивства чарівних дівчат і «висмоктування» їхнього аромату задля єдиної мети створення непереборного запаху, який давав би необмежену владу над людьми. Тут письменникові став у пригоді досвід роботи сценаристом у кримінальних серіалах.
Гренуй таки досяг свого. І коли його викрили, як убивцю, схопили й вирішили стратити, він довів усьому світу, що «він Великий Гренуй». Натовп, який зібрався подивитися на страту цього монстра, ледь зачувши запах незвичайної рідини, яку так уперто розробляв Гренуй, ніби знавіснів: він не тільки не вимагав страти, не те що вибачив убивцю (а там же були й родичі загиблих дівчат!), а навіть полюбив Гренуя!
«Він, Жан-Батист Гренуй, народжений у найсмердючішому місці світу, вийшовши із покидьків, калу та гнилі, вирісши без любові, живучи без людського тепла, тільки завдяки впертості та непереборному почуттю огиди, малий, горбатий, кульгавий, бридкий, відсторонений, страховисько, як всередині, так і ззовні, він спромігся зробити себе улюбленцем світу».
Однак П. Зюскінд не такий простий, щоб отак легко «відпустити» читацьку аудиторію. Не такий простий і його «антигерой». Якщо в Гофмана крихітка Цахес просто насолоджується своїм прихованим даром привласнювати собі заслуги та любов людей, то Гренуй у подібній ситуації стає фігурою ледь не трагічною: «У цю мить Гренуй переживав найбільший тріумф свого життя. І він видався йому жахливим». Чому ж та мить його тріумфу, задля якої він стільки страждав і убивав людей, видалася йому жахливою? Виявляється, що «Гренуй не мав з того жодного задоволення. У ту мить, коли він вийшов з екіпажа на осяяну сонцем площу, із запахом парфумів, що збуджують людську любов, із запахом, над яким він працював протягом двох років, запахом, стати володарем якого він прагнув усе своє життя; у ту мить, коли Гренуй бачив і відчував, як непереборно цей парфум діє і як, поширюючись із блискавичною швидкістю, полоняє всіх, у ту мить у ньому знову повстала вся огида до людей, отруюючи його тріумф так, що він не відчував не те що радості, а навіть найменшого задоволення».
