Життєвий і творчий шлях

Колись інтелігентність людини визначалася за розміром та «якістю» книжок її домашньої бібліотеки. Потім книжки перетворилися на аксесуари, що прикрашали оселю господаря. Та яке від книжок пуття, якщо вони не читаються? Нині багато дискутують про «смерть літератури», про тріумф кінематографа й телебачення, про те, що доба Книжки відійшла в минуле, поступившися місцем добі комп’ютерній...

Особливе ставлення до літератури сформувалося в XIX ст., коли письменники були справжніми «володарями дум». Чому література XIX ст. істотно впливала на суспільне життя? Тому, що значна частина суспільства постійно читала книжки... Звісно, комусь таке тлумачення може видатися дещо поверховим і спрощеним, однак ще років п’ятнадцять тому в нашій країні в громадському транспорті читали літературно-мистецькі часописи, а не гортали гламурні журнали. А нині часописи навіть на університетських кафедрах не часто побачиш... Література втрачає найголовніше — читача.

Що робити в цій ситуації? Шкодувати за минулим, що зникло без вороття? Неславити свій час і людей, які в ньому живуть? Змиритись і поставити на літературі хрест?

Знайти вихід намагалися письменники, яких критика називає <• постмодерністами». Вони поєднали у своїх творах смаки елітарного іі масового читача, сподіваючись знову навернути його до літератури. Декому з постмодерністів це вдалося, зокрема німецькому письменникові Патріку Зюскінду.

Патрік Зюскінд народився 26 березня 1949 р. в м. Амбаху, що поблизу Штарнберзького озера (ФРН). Він був другим сином у родині знаного німецького журналіста й публіциста Вільгельма Еммануеля Зюскінда (який приятелював із родиною письменника Томаса Манна). Батько Патріка був відомий своєю гостинністю, і на його «чайних вечорах» часто грав на фортепіано молодший син. Хоча Зюскінд і мав ґрунтовну музичну освіту, він не любив музикувати.

Дитинство Патріка минуло в баварському містечку Голцгаузені, де він здобув добру освіту. Уже після закінчення гімназії стало зрозуміло, що юнак має принципи, якими не збирається поступатися. Не бажаючи брати до рук зброю, він обрав альтернативну службу в армії, після якої вступив до Мюнхенського університету. Вивчаючи в університеті середньовічну й сучасну історію, Патрік Зюскінд постійно шукав підробітків. Після закінчення навчання він працював тапером, тренером з настільного тенісу, клерком... Згодом доля закинула його на телебачення, де Зюскінд десять років писав сценарії до кримінальних серіалів. Саме ця робота навчила його враховувати смаки глядачів, аби підтримувати їхній інтерес і власний пристойний рейтинг.

З 1970 р. він, за власним визначенням, був «вільним письменником» і багато писав. Це були прозові фрагменти, які Зюскінд навряд чи сподівався побачити надрукованими.

Сцена з вистави «Контрабас « Стокгольмського театру Швеція, 2009 р.

У 1980 р. П. Зюскінд написав п’єсу для одного актора «Контрабас», яка була поставлена 1984 р. на сцені Мюнхенського театру й забезпечила йому визнання на батьківщині. Згодом п’єса, присвячена драматичним відносинам митця та мистецтва, написана «із себе самого» посіла гідне місце у світовому театральному репертуарі.

У 1985 р. побачила світ повість «Запахи, або Історія одного вбивці», яка принесла її авторові французьку премію Гутенберга за найкращий іноземний твір і 439 тижнів (понад 8 років) протрималася в списку бестселерів. Повість перекладена на 45 мов, на її основі знято художній фільм, який мав кінематографічний успіх. Тож ім’я Патріка Зюскінда відразу стало культовим.

Наступні твори, що вийшли друком після «Запахів...», закріпили за ним славу одного з найпомітніших письменників сучасного літературного процесу. Насамперед автора цікавлять антигерої, яким важко знайти своє місце в житті та спільну мову з іншими людьми. Вони намагаються заховатися від світу у власній шкаралупі: чи то в якійсь норі, чи то в маленькій квартирці. Відчуження людини від суспільства — один із провідних мотивів творчості письменника. Патрік Зюскінд охарактеризував своє мистецьке кредо як відмову від «нещадного примусу до глибини».

Співробітники видавництва, яке видало повість Зюскінда «Голубка. Три історії і одне спостереження» (1987), спілкуючись із письменником, відзначили, що він глибокий психолог з тонким почуттям гумору.

Дослідники вважають, що повість «Історія пана Зоммера» (1991) твір автобіографічний. Тож знаменита репліка головного героя: «Та облиште ж ви мене, нарешті, у спокої» — це звертання самого письменника до оточуючих. Адже ми майже нічого не знаємо про його життя, хоча й живемо в час інформаційної доступності та відкритості: відомі всього лише три (!) фотографії письменника. Патрік Зюскінд живе усамітнено, уникає спілкування з журналістами, надзвичайно рідко погоджується на інтерв’ю. Постійно відмовляється від нагород, які йому присуджують за літературну творчість. Він навіть не з’явився на прем’єру екранізації його повісті «Запахи, або Історія одного вбивці», що відбулася в Мюнхені 7 вересня 2006 р. Через це преса охрестила його «фантомом німецької розважальної літератури».

Нині П. Зюскінд живе то в Мюнхені, то в Парижі й належить до тих, кого називають людьми вільної професії. Він пише і друкується. Критика закидає письменникові, як і багатьом його колегам, що він погано знає життя і, цілком імовірно, залишиться в історії літератури автором одного твору... та ніхто не знає, як воно буде. Як стверджують французи, «час — людина чесна, він не обдурить»...