Діалектика – це вчення про найбільш загальні закономірні зв’язки в становленні, розвитку буття і пізнання і заснований на цьому метод творчого мислення.

Розвиток – незворотна, спрямована, закономірна зміна матеріальних і ідеальних об’єктів.

З погляду діалектики в процесі безперервної зміни, розвитку перебувають як матеріальний світ так і людське пізнання, тому виділяють:

Об’єктивна діалектика – розвиток буття, об’єкта, об’єктивного світу (діалектика природи);

Суб’єктивна діалектика – розвиток пізнання, мислення (діалектика духу).

Давні філософи (Антична філософія) уявляли світ як єдиний самодостатній Космос, що вічно розвивається У перших філософів були здогадки про протиріччя як джерело розвитку.

Геракліт стверджував, що боротьба батько всьому і усього цар. Починаючи із софістів і Сократа, філософи звернули ува­гу на суб'єктивну діалектику (звідси і етимологія терміну "ді­алектика" мистецтво нести бесіду), що був введений Сократом. Сократ і Платон своїми відомими діалогами показали, як істина народжується із зіткнення протилежних точок зору, що істина — це не готовий результат, а процес пізнання світу і лю­дини. Для першої історичної форми діалектики характерні дві істотні риси, які в наступних етапах були багато в чому загуб­лені і відроджені в науці і філософії кінця ХІХ-ХХ століть:

• єдність об'єктивної та суб'єктивної діалектики (у давніх філософів розвитку були піддані як світ, природа, так і пізнан­ня її);

• уявлення і здогадки про внутрішнє джерело розвитку миру (Космосом, по-думці древніх ніхто і ніщо не керує — він самодостатній).

В ранніх виявленнях діалектика постала як мистецтво не лише вести наукову розмову, а як вміння вдумуватись у мовлене, виділяти у словах елементи, їх значення, співвідносити їх та робити виправдані висновки. В такому сенсі діалектика постає як справа, поза якою взагалі неможливо виправдано судити про будь-що та в будь-якій сфері пізнання. Ні у філософії, ні в науці не можна сподіватись на успіхи справи, якщо не приділяти належної уваги точності виразу думки в мові, термінах, символах або формулах.

У середньовічній релігійній філософії джерело розвитку остаточно було перенесено в сферу духу. Бог має нескінченні потенції, творчі сили; він створює світ і є постійним джерелом його розвитку. В ідеалістичній філософії розвивається суб'єк­тивна діалектика, оскільки ознаками розвитку володіють, на­самперед, світовий дух (Бог) і людська душа (мислення, пі­знання).

Філософія Нового часу ідею буття як процесу замінила уявленням про світ як про механічний агрегат (меха­нічна наукова картина світу). Цей період характеризується пануванням метафізичного мислення. Метафізика тут розумі­ється як антидіалектика, як багато в чому протилежна діалек­тиці концепція розвитку (Дивись таблицю ).

Дві концепції розвитку

	Діалектика	Метафізика
Як здійснюється процес розвитку?	Розвиток розуміється як складний, суперечливий процес, у якому можливі перерви поступовості, якісні стрибки, виникнення принципово нової якості	Розвиток трактується к процес простого кількісного росту чи зменшення, руху по колу
Що є джерелом розвитку?	Внутрішні протиріччя об’єкта	Джерело розвитку – зовнішня сила

Але що особ­ливо характеризує розглянутий період, - це вироблення своєрідного загального світогляду, центром якого є уява про абсолютну незмінність природи... «Планети і супутники їх, одного разу приведені в рух таємничим "пер­шим поштовхом", продовжували кружлятися по призначеним їм еліпсам повік або, у всякому разі, до закінчення всіх речей. ... Земля залишалася від віку, або від дня свого створення... не­змінно однаковою. Теперішні "п'ять частин світу" існували завжди, мали завжди ті ж самі гори, долини і ріки, той же клі­мат, ту ж флору і фауну... Види рослин і тварин були встанов­лені раз і назавжди під час свого виникнення, однакове завжди породжувало однакове»…

Перевага метафізики, проте, не означала відсутність діалек­тики. Діалектичні ідеї продовжували розвиватися проявив­шись, наприклад, в ідеї Спінози про субстанцію (природу) як "причини самої себе", у ученні Лейбніца «Про монади, як атоми буття», саморухомі активні субстанції, у гіпотезах французьких матеріалістів XVIII ст. про самодостатність, саморухомість матерії.

Новий етап в історії діалектики пов'язаний з німецькою класичною філософією. У Гегеля діалектика набуває виду ці­лісної концепції, універсальної теорії і методу пізнання світу. Розвиток духу, природи, суспільства, людини представлено, як єдиний висхідний закономірний процес; сформульовані основні закони цього процесу. Діалектика Гегелем розвива­ється на ідеалістичній основі. Причиною розвитку світу у ньо­го є саморозвиток світового духу.

В ХІХ-ХХ ст. у філософії знову переважала ідея єдності розвитку матерії і духу, природи і свідомості. Ця ідея в сучас­ній філософії з'являється не у вигляді геніальної здогадки - гіпотези (як це було в Античній філософії), але як результат синтезу двох розвинутих сторін: діалектики духу (Гегель) і ді­алектики природи (марксизм). В марксизмі - діалектичному матеріалізмі обґрунтовується ідея про первинність розвитку об’єктивного світу; діалектичні закони об'єктивного світу є причиною, а діалектика пізнання, мислення (духу) - наслід­ком, тому що пізнання є не що інше, як відображення об'єкти­вного миру. Якщо свідомість прагне відбити світ таким, який він є (тобто процесом, що розвивається), то вона сама повинна бути рухомою, мінливою (діалектичною). Сучасна наука, зба­гнувши суть багатьох процесів природи, обґрунтувала і під­твердила багато діалектичних ідей.

Відкриття клітинної будови живої матерії, закон збережен­ня і перетворення енергії, еволюційна теорія походження ви­дів Дарвіна, генетика, квантова механіка, теорія відносності, теорія катастроф стали переконливим підтвердженням складності і суперечності (діалектичності) природних процесів, а також ефективності діалектичного ме­тоду в осягненні сутності світу.

Проте діалектика не лише вимагала певної точності, коректності у справі пізнання та мислення, а й від самого виникнення претендувала на певне світобачення, тобто на те, щоби бути певною філософією. Внаслідок того сформувались різні підходи до пояснення її співвідношення із філософією (а також - із наукою).

Отже, необхідно зазначити відмінності між діалектикою як теорією та діалектикою як методом.

Діалектика як філософська теорія	Діалектика як методологія
передбачає певне окреслення сутності світу, буття, людини намагається дати відповідь на питання, що є світ (за суттю)	включає в свій зміст способи, прийоми, виправдані засоби побудови людських міркувань як повинна мислити людина, щоби пізнання було ефективним, достовірним, виправданим