Як розрізнити істинне знання і помилку?

Традиційна гно­сеологічна проблема - проблема критерію істини (тобто спо­собу перевірки). Людству відомо два основних способи переві­рки істинності: логічний і практичний.

Логічний доказ істинності знання заснований на двох ос­новних напрямках (правилах): необхідно, щоб вірними та несуперечливими були вихідні тези, аксіоми і дотримувалися логічні правила висновку з вихідних посилок – нас­лідків. Логічний критерій має істотні обмеження. Він не до зволяє вийти за межі пізнання і працює в рамках старого, пе­ревіреного, устояного знання Коли ж відбувається прорив у нове, незвідане, логічний спосіб може бути недійсним, тому що іноді нова теорія нової логіки доказу.

Практика як критерій істини може вважатися абсолют­ною у тому розумінні, що якщо ми використовували отримане знання про об'єкт у практичній діяльності і досягли бажаних результатів, то із упевненістю можна сказати, що це знання - істинне. Однак практика одночасно і відносний критерій, тому що вона історично обмежена.

Наприклад, твердження, що земля кругла відомо давно, але можливість перевірити його практично з’явилася у людини недавно. Сучасний рівень розвитку суспільної практики, наприклад, не дає можливості перевірити багато положень теорії відносності та інших нових теорій.

Таким чином, процес пізнання - надзвичайно складний, суперечливий і нескінченний. Людина завжди буде прагнути глибше і ширше пізнати світ і себе, але ніколи це прагнення не досягне завершення. Це вселяє оптимізм, тому що будь-яке покоління зможе сказати: "Ми внесли свій внесок в і пізнання світу, ми дізналися про нього більше, ніж наші предки". Тіль­ки дурень може сказати: "Я знаю все". Чим більше ми знаємо, тим більше межа непізнаного - це ще один з парадоксів про­цесу пізнання, що становить джерело його розвитку.

3. Форми й методи наукового пізнання. Чуттєве і раціональне, емпіричне і теоретичне пізнання.

Наукове пізнання — це такий рівень функціонування свідомості, в результаті якого одержується нове знання не тільки для окремого суб'єкта, а й для суспільства в цілому. Нові знання є результатом професійної діяльності вчених. Наукові знання розвиваються з форм донаукового, повсякденного знання, спираються на індивідуальний і загальнолюдський досвід, на суспільну практику.

Наука від інших видів пізнання (повсякденного, релігійного, художнього, ідеологічного) відрізняється наступними характе­ристиками:

а) За предметом. Предметом науки є не всі безконечно рі­зноманітні зв'язки і явища світу, а лише істотні, необхідні, за­гальні, повторювані зв'язки - закони. Вчений серед раптовос­тей шукає необхідність, в одиничних, конкретних фактах - за­гальне.

б) За методом. У науці розробляються спеціальні способи і прийоми пізнання - методи. В системі науки розробляються дисципліни, що спеціально займаються вивченням методів пізнання: методологія, логіка та ін. Логіка ~ наука про загальнозначущі форми і засо­би думки, необхідні для раціонального пізнання. Методоло­гія вчення про методи пізнання, про принципи і межі засто­сування методів, про їхній взаємозв'язок (система методів). Загальні принципи пізнання і загальнонаукові методи тради­ційно вивчаються у філософії. Методи науки – філософські (метафізичний, діалектичний, прин­цип загального зв’язку, принцип історизму, принцип протиріччя і ін...), загальнонаукові і конкретно наукові, а також емпіри­чні і теоретичні.

в) За мовою. Наука створює і користується специфічною мовою. Мова - система знаків, що служить засобом людського спілкування, мислення і вираження. Мова є специфічним за­собом передачі інформації. Виділяють природні і штучні мови. Одиницею природної мови є слово. Формалізація - процедура заміни по­значення реального об'єкта або його словесного опису знаком. Наприклад, те саме явище виражене природною мовою (три плюс два рівняється п'яти) і формалізованою мовою (3+2=5). Формалізовані мови науки сприяють стислості, чіткості вираження думки, дозволяють уникнути багатозначності, про­водити складні операції зі знаковими моделями об'єкта.

г) За результатами. Наукове знання системне, обгрунтоване, доведене і представлене у вигляді специфічних форм. Основними формами наукового знання є ідея, проблема, гі­потеза, науковий закон, концепція, наукова картина світу.

д) За суб'єктом. Наукова діяльність припускає особливу підготовку суб'єкта. Вчений повинен мати певні якості: широку ерудицію; глибокі знання у своїй сфері; вміння користуватися науковими методами; творчі здатності; певну систему цільових настанов і ціннісних орієнтацій (істина в вершиною в ієрархії цінностей вченого); сильну волю.

Наука є системою понять про дійсність і має на меті дослідження на основі певних методів пізнання об'єктивних законів розвитку природи, суспільства і мислення, для передбачення і перетворення дійсності в інтересах суспільства, людини.

Наукове пізнання — це процес (система знань), який розвивається і охоплює два рівні – емпіричний і теоретичний.

Емпіричний (грец. empeiria — досвід) — це такий рівень знання, зміст якого в основному одержано з досвіду (із спостережень та експериментів), підданого деякій раціональній обробці, тобто сформульованого певною мовою. Пізнання спрямоване на вивчення конкретних зв’язків і закономірностей. Головне завдання – опис об’єкта, відповідь на питання «Що це». Характерною особливістю емпіричного пізнавального рівня є те, що він включає в себе безпосередній контакт дослідника з предметом за допомогою органів відчуттів або приладів, що їх доповнюють; дає знання зовнішніх, видимих зв'язків між явищами. Вершиною емпіричного пізнання є фіксація повторення явищ без пояснення причин. Емпіричні знання спираються на емпіричні факти й співвідношення, дані спостереження, показання приладів, записані в протокол, зведені в таблицю чи подані графічно тощо.

Теоретичне пізнання (грец. — розгляд, дослідження) — це пояснення підстав відтворення. Пізнання спрямоване на розкриття причин і сутності зв’язків об’єкта. Головне завдання – пояснення, відповідь на питання: «Чому». Теоретичне знання має загальний і необхідний характер і містить відомості про внутрішні закономірності спостережуваних явищ. На цьому рівні ми одержуємо знання не тільки за допомогою досвіду, а й абстрактного мислення. Знання фіксується у формі понять, суджень, абстракцій, часткових й загальних теорій, законів. Використовуються методи – аналіз, синтез, індукція, дедукція, гіпотеза та ін.. Опосередкована взаємодія з об’єктом, оперування ідеальною моделлю об’єкта. Перевага теоретичного знання полягає в тому, що воно дає розуміння суті загального закону і може передбачити майбутнє.

Структурними компонентами теоретичного пізнання є проблема, гіпотеза, теорія, які є вузловими ланками побудови і розвитку знання на вищому, теоретичному рівні.

Проблема (грец. задача) – форма знання, змістом якої є те, що не пізнане людиною, але потребу свого пізнання.

Гіпотеза (грец. основа, припущення) – форма знання, основою якого є передбачення, сформульоване за допомогою певних фактів, але це знання є невизначеним і потребує доведення.

Теорія (грец. спостереження, дослідження) – форма наукового знання, яка діє цілісне, системне відображення закономірних та сутнісних зв’язків певної сфери діяльності. Важливим елементом теорії є закон. Закон – об’єктивний, сталий зв'язок або відношення між явищами.