3. Особливості непу в Україні:

• Був уведений на рік пізніше, ніж у Росії (1922)

• Висока сатвка продподатку

• Застосування репресивних заходів при вилучення продподатку

• Широка підтримка українським населенням заходів непу

Результати:

• Зростання господарчої ініціативи, зацікавленості в результатах праці, що призводить до підвищення її продуктивності

• Швидкі темпи відбудови народного господарства країни

• Зростання життєвого рівня населення

• Незмінність авторитарного характеру політичної системи, що породжувало сумніви щодо тривалості непу

  

Як і кожна перехідна модель, неп не міг остаточно стабілізувати економічний розвиток. До того ж реформаційні пошуки призводили й до появи кризових явищ (товарний голод, інфляція, фінансова криза та ін.). Та все ж завдяки «відбудовчому ефекту» (завантажувалося наявне обладнання, використовувалися староорні землі та ін.), відбувалося зростання економічних показників. Коли наприкінці 20-х років ці резерви було вичерпано, країна опинилася на порозі гострої кризи, в основі якої лежала нестача капіталів для реконструкції промисловості. Перед СРСР стояла альтернатива: або низькі темпи розвитку всього господарства на базі непу і прогресуюче відставання від провідних капіталістичних країн, або ж відмова від ринку, повернення до адміністративних методів, концентрація наявних ресурсів і форсований ривок головної ланки господарства — важкої індустрії.

 

Крім економічних протиріч, поглиблення непу дедалі більше виявляло серйозні політичні та соціальні протиріччя. Зокрема, економічний плюралізм, що набирав сили, диктував необхідність появи плюралізму політичного, адже приватний сектор прагнув мати допуск до політичних та юридичних важелів, щоб надійно гарантувати захист власних економічних інтересів. Проте більшовицька партія ділитися владою не збиралася. Тому розвиток ринкових відносин, який сприяв відбудові економіки, суттєво дестабілізував ситуацію політичну. Серйозні протиріччя в період непу виникли в соціальній сфері. Прогресуюче розшарування суспільства, поява безробіття, безпритульності спричинили зростання соціального напруження. Почали лунати голоси про «ганебний відступ» перед капіталізмом, «здачу позицій соціалізму», «капітуляцію перед буржуазією». Це були погляди значної частини суспільства, яка в роки громадянської війни проливала кров за радянську владу, а в результаті непівської диференціації спускалась на соціальне дно. Логічне питання «За що боролись?» починає в середині 20-х років звучати все гостріше... За таких обставин у 1929 р. більшовицьке керівництво і вирішило здійснити «великий перелом», відкинувши неп.

 

Отже, нова економічна політика була реакцією на об'єктивні обставини — кризовий стан економіки, невдоволення селян продрозкладкою, спад світового робітничого руху тощо. Запровадження непу в Україні зумовило відродження приватної ініціативи, сприяло поліпшенню економічної ситуації. Ця політика була вимушеним тактичним кроком, здійсненим під тиском обставин, а не стратегічною лінією. Згортання наприкінці 20-х років непу зумовлене внутрішніми економічними протиріччями цієї політики та суперечливими процесами, які вона зумовила в суспільстві: зниженням темпів розвитку, вичерпанням ресурсів, небажанням більшовицької партії ділитися владою і поширити дію економічного плюралізму на сферу політичну; швидкою диференціацією суспільства, зростанням соціальної напруги, а значить, і створенням соціальної бази для рішучої відмови від ринкових відносин.

4. Голод в Україні 1921-1923рр.

Причини:

• Післявоєнна розруха

• Скорочення виробництва с/г продукції через незацікавленість селян у результатах праці

• Вивезення хліба до Росії та інших республік

• Експорт хліба за кордон

• Посуха та неврожай у південних та степових районах України

Дії влади:

• Приховування факту голодомору в Україні протягом тривалого часу

• Продовження збору продподатку та вивезення хліба з України

• Вилучення церковних цінностей під приводом боротьби з голодом

• Дозвіл міжнародним організаціям на надання допомоги голодуючим (АРА, Фонд Ф.Нанесена, Міжнародний комітет робітничої допомоги)

5. I  етап (червень 1919 — грудень 1920 р.) — утворення «воєнно-політичного союзу» радянських республік, збереження за Україною формального статусу незалежної держави. У червні 1919 р. ВЦВК прийняв постанову «Про воєнний союз радянських республік Росії, України, Латвії, Литви і Білорусії». Об'єднання створювалося лише «на час соціалістичної оборонної війни», але, по суті, стало першим реальним кроком до відновлення унітарної держави. Безпосереднім наслідком цього рішення стало об'єднання найголовніших наркоматів Російської Федерації та інших республік, за якими залишався статус незалежних держав. Оскільки централізація наркоматів не була конституційно оформленою, утворився тільки воєнно-політичний союз незалежних держав, що став уособленням фак тичного (але не юридичного) утворення єдиної держави.

 

Пошук моделі майбутнього союзу розпочався влітку 1919 р. З цією метою під головуванням Л. Каменева було створено комісію, члени якої схилялися до надання формально незалежним республікам статусу автономних республік РСФРР, а голова взагалі дотримувався думки про те, що «треба злити Україну з Росією», а не обмежуватися об'єднанням основних галузей управління. Дещо іншу позицію займав представник України X. Раковський, який стверджував, що постійне об'єднання «можливе тільки на основі федеративного устрою (федеративної конституції), коли створюється єдиний орган верховного управління у вигляді Федеративної Ради Республік». Однак остаточної відповіді на питання про конкретну форму об'єднання радянських республік ця комісія не дала.

 

II   етап (грудень 1920 — грудень 1922 р.) — формування договірної федерації, посилення підпорядкування України, обмеження її суверенітету. 28 грудня 1920 р. представники Росії Ленін і Чичерін та представник України Раковський підписали угоду про воєнний і господарський союз між двома державами. І хоча формально проголошувалися незалежність і суверенітет обох держав, взятий на централізацію курс, особливо в 1921 —1922 pp., посилювався. У цей час об'єднаними і керованими центром були вже не 5, як у попередній період, а 7 наркоматів. Для управління українською металургійною та металообробною промисловістю у червні 1922 р. були створені загальнофедеральні трести («Укрметал», «Югосталь», «Сільмаштрест», «Укртрестсільмаш»), які цілком перебували під контролем центру, а саме — Всеросійської Ради народного господарства (ВРНГ). На території України та Білорусії управління залізницями і зв'язком перейшло в підпорядкування загальнофедеральних органів. З ініціативи української делегації на IV сесії ВЦВК у жовтні 1922 р. Земельний, Громадянський та інші кодекси РСФРР поширено було на всі радянські республіки.

 

У цей час виникає серйозне тертя між центром і Україною на економічному ґрунті. Так, за відправлений до РСФРР голодного для республіки 1921 р. хліб Україна мала одержати 20 млн крб. золотом. Наркомпрод РСФРР заплатив майже 1,3 млн крб., а решту обіцяв компенсувати машинами, мануфактурою, лісоматеріалами та ін. «Із цього нам не дали ні одного атома», — обурено писав X. Раковський у доповідній записці Леніну в січні 1922 р. Враховуючи тільки економічні чинники та ігноруючи національні особливості і юридичні права України, держплан РСФРР хотів було поділити республіку на дві економічні області — Південно-Західну з центром у Києві та Південну (гірничопромислову) з центром у Харкові. Економікою цих областей мали керувати органи ВРНГ і Ради Праці та Оборони (РПО) РСФРР. І лише активний протест партійних та державних органів Української СРР, втручання Леніна дали змогу залишити республіку єдиним економічним районом.

 

Отже, ситуація вимагала суттєвого корегування процесу консолідації, чіткішого уявлення майбутньої моделі об'єднання. Тому не дивно, що майже водночас підняли питання про необхідність удосконалення договірних відносин республік з РСФРР ЦК Компартії України та Білорусії (весна 1922). Проте ініціатива українців та білорусів своїм наслідком мала протилежний бажаному результат, оскільки створена для розв'язання цієї проблеми комісія на чолі з В. Куйбишевим (за винятком X. Раковського) в цілому прихильно поставилася до сталінського проекту «автономізації», суть якого полягала у відмові радянських республік від планів створення власних національних держав, їх входження до складу РСФРР на правах автономних утворень, трансформування органів державного управління Російської Федерації у загальнодержавні. Як зазначав Сталін, йшлося про заміну «фіктивної незалежності внутрішньою автономією республік у розумінні мови, культури, юстиції та ін.»

Ленін категорично виступив проти сталінської моделі об'єднання республік, запропонувавши покласти в основу державного союзу принцип федерації. Авторитет його, хоча і хворого та фактично усунутого від справ у партії та державі, був беззаперечним, і тому жовтневий (1922) пленум ЦК РКП(б) прийняв форму утворення єдиної держави, на якій наполягав Ленін. Проте це зовсім не означало, що сталінський план потрапив на архівну полицю. Створена після жовтневого пленуму Конституційна комісія (Й. Сталін, М. Калінін, Г. Чичерін та ін.) висловилася за утворення наркоматів трьох типів: а) злитих (5 наркоматів) — мали цілковиту владу на території нової федерації; б) об'єднаних (5 наркоматів) — відрізнялися від злитих тільки тим, що підпорядковані московській колегії республіканські підрозділи дістали назву наркоматів; в) автономних (самостійних) — юстиції, внутрішніх справ, землеробства, освіти, охорони здоров'я і соцзабезпечення. Передбачалася централізація ще більша, ніж в умовах громадянської війни. Це означало, що федерація, яка почала розбудовуватися відповідно до рішень комісії, мала бути федерацією лише номінально, а реальним змістом союзу республік в найближчій перспективі стала автономізація.

 

III етап (грудень 1922 — травень 1925 р.) — утворення СРСР, втрата Україною незалежності. ЗО грудня 1922 р. І з'їзд Рад СРСР затвердив декларацію про утворення Союзу РСР і союзний договір. Союз складався з чотирьох республік — РСФРР, УСРР, БСРР, ЗСФРР (Азербайджан, Вірменія, Грузія).

 

Не вірячи в те, що Сталін щиро відмовився від ідеї автономізації, X. Раковський наполягав на необхідності реальних гарантій рівноправності та суверенності республік у межах СРСР. Такі гарантії він бачив у чіткій визначеності союзних відносин за принципом: «більше прав, більше засобів, більше ініціативи у всіх галузях окремим радянським республікам». Цю позицію X. Раковський при підтримці Бухаріна обстоював на XII з'їзді РКП(б) (квітень 1923 p.). Характерно, що вже на цьому етапі формування СРСР Раковський вказував на серйозну негативну тенденцію — зародження диктату союзних відомств. На жаль, делегати з'їзду його не підтримали, а в липні цього ж року Раковського було звільнено з посади Голови Раднаркому України і призначено повпредом до Великобританії.

 

У цей період процес ліквідації суверенітету України вступає у свою завершальну фазу. 26 січня 1924 р. відбувся II з'їзд Рад СРСР, який остаточно затвердив першу Конституцію Радянського Союзу. У ній було окреслено коло питань, що належали до компетенції вищих органів влади СРСР: зовнішня політика, кордони, збройні сили, транспорт, зв'язок, планування господарства, оголошення війни і підписання миру. Формально кожна республіка мала право виходу з СРСР, але механізму такого виходу так і не було розроблено. Тому, не змінюючи своєї зовнішньої форми, «союз республік» фактично перетворився на жорстко централізовану, унітарну державу. У травні 1925 р. завершується процес входження України до складу СРСР. IX Всеукраїнський з'їзд Рад затвердив новий текст Конституції УСРР, у якому було законодавчо закріплено вступ Радянської України до Радянського Союзу.

 

Отже, остаточна ліквідація державного суверенітету України відбулася не в момент утворення СРСР (грудень 1922), а дещо пізніше і пов'язана головним чином з прийняттям нового тексту Конституції УСРР. Проте втрата незалежності, перетворення України на маріонеткову державу не означали цілковитої ліквідації завоювань українського народу, тотальної руйнації атрибутів державності. Про це свідчать визнання територіальної цілісності України, існування в республіці власного адміністративного центру та державного апарату, надання певних прав компактно проживаючим національним меншинам та ін. Модель СРСР була своєрідною формулою компромісу між силами централізму та унітаризму, лідером і основним стрижнем яких була більшовицька партія, і силами децентралізації — національними рухами.