1. Психологія спілкування

1.1. Поняття спілкування в психології

Спілкування - це форма діяльності, що здійснюється між людьми як рівними партнерами і яка веде до виникнення психічного контакту. Психічний контакт забезпечує в спілкуванні взаємний обмін емоціями. Він же характеризує спілкування як двосторонню діяльність, взаємний зв'язок між людьми. Спілкування - складний і вельми багатоплановий процес встановлення і розвитку контактів і зв'язків між людьми. І частіше за все воно включене в практичну взаємодію людей. Б.Д. Паригін зазначив, що цей процес може виступати в один і той же час і як процес взаємодії людей, і як інформаційний процес, і як ставлення людей один до одного, і як процес їх взаємного впливу один на одного, і як процес їх взаємного переживання і взаємного розуміння один одного. [[4]] Визначення Б.Д. Паригін орієнтує на системне розуміння сутності спілкування, його багатофункціональність і діяльну природу. Інтерес вчених (соціологів, психологів, філософів та ін) до феномену спілкування настільки великий, що розгляд проблем спілкування ускладнюється відмінностями трактувань як самого поняття «спілкування», так і знаходженням його місця в ієрархії інших соціально-психологічних феноменів, таких як взаємодія, сприйняття , взаємини та ін Так, А.С. Золотнякова [[5]] розуміла спілкування як соціально-та індивідуально-орієнтований процес, в якому реалізуються не тільки особисті відносини, але й установки на соціальні норми. Для неї спілкування було комунікативно-регулятивним процесом, в якому здійснюється передача соціальних цінностей з одночасним регулюванням їх засвоєння соціальною системою. У ПР таке трактування проглядається через реалізацію комунікативно-регуляционно функції на рівні відносин організації та громадськості. У визначенні спілкування, прослеживаемого в роботах А.А. Бодалева, спілкування трактується як засіб «паблік рілейшнз», що випливає із самого визначення ПР: «взаємодія людей, змістом якого є обмін інформацією за допомогою різних засобів комунікації для встановлення взаємовідносин між людьми» [[6]]. Автори збірника «Психологічні проблеми соціальної регуляції поведінки» в спілкуванні бачать «систему міжособистісної взаємодії», обмежуючи феномен спілкування тільки безпосереднім контактом між індивідами. Спілкування ж, як процес взаємодії набагато ширше. А.А. Леонтьєв розуміє спілкування «не як інтеріндивідуальний, а як соціальний феномен», суб'єкт якого «слід розглядати не ізольовано. Соціальний процес специфічно людської діяльності, навіть коли він є «діяльністю індивіда», це не «індивідуальна діяльність»; поза ... суспільних відносин людська діяльність взагалі не існує ... »[[7]]. У той же час він підходить до спілкування як до умови «будь-якої діяльності людини» [[8]]. З цією позицією згодні багато авторів. Так, наприклад, В.М. Панфьоров зазначає, що «будь-яка діяльність неможлива без спілкування». Підтримуючи точку зору на спілкування як процес взаємодії, він підкреслює, що спілкування необхідно «для встановлення взаємодії, благополучного для процесу діяльності» [[9].] У свою чергу «спілкування як вид діяльності» і «спілкування як взаємодія», що розглядаються А.А. Леонтьєвим як вид колективної діяльності, ближче до позицій Г.М. Андрєєвої, Л.І. Анциферової, Л.С. Вигодський, який ще в 30-і роки прийшов до висновку, що першим видом людської діяльності є спілкування [[10]]. Коріння спілкування - у самій матеріальної життєдіяльності індивідів, спілкування ж і є реалізація всієї системи відносин людини ... Тут особливо важливо підкреслити ту думку, що в реальному спілкуванні дані не тільки міжособистісні відносини людей, тобто виявляються не тільки їх емоційні прихильності, неприязнь і інше, але в тканину спілкування втілюються і громадські, тобто безособові за своєю природою відносини [[11]]. Таким чином, у соціально-психологічній літературі склалася певна позиція, згідно з якою за початкову точку осмислення і розуміння інших соціально-психологічних феноменів як взаємодія, сприйняття (соціальна перцепція), взаємовідносини приймається спілкування. Однак існує й інша точка зору, яка переводить основне питання соціальної психології в іншу ієрархічну площину, тобто саме взаємодія повинна прийматися за одиницю аналізу в соціальній психології, так як в основі вищезгаданого ряду лежить «саме взаємодія, тому що раніше його нічого немає» [[12]]. «Взаємодія - це процес безпосереднього або опосередкованого впливу об'єктів (суб'єктів) один на одного, що породжує їх взаємну зумовленість і зв'язок. Саме причинна обумовленість становить головну особливість взаємодії, коли кожна з взаємодіючих сторін виступає як причина інший і як наслідок одночасного зворотного впливу протилежної сторони, що визначає розвиток об'єктів та їх структур »[[13]]. У цій досить грунтовної і корисній роботі розкривається сутність іншого підходу до розуміння та осмислення кожного з перерахованих вище соціально-психологічних феноменів. Розкриваючи філософські та соціологічні основи зв'язків та впливу людей один на одного, робиться висновок, що спочатку виникає взаємодія, а потім вже як його наслідок суспільні і психологічні відносини між людьми. І це відповідає реальності. «Психологічні ж відносини - результат безпосереднього контакту між конкретними людьми, наділеними певними особливостями, здатними висловлювати свої симпатії і антипатії, усвідомлювати і переживати їх. Вони насичені емоціями та почуттями, тобто переживанням і виразом індивідами або групами свого ставлення до взаємодії з іншими конкретними людьми і групами ». (При цьому автор робить важливу виноску, кажучи, що при описі і аналізі безпосередньої взаємодії індивідів поняття соціальної ролі є центральним) [[14]]. Таким чином, робиться висновок, що взаємодія і психологічні (громадські) відносини лежать в основі правильного і вихідного розуміння всіх інших психологічних феноменів. Однак «слід тільки обмовитися, - пише автор, - а точніше завжди пам'ятати, що самі взаємодії та психологічні (громадські) відносини можуть бути адекватно зрозумілі через аналіз взаємного сприйняття і впливу людей один на одного, характер спілкування між ними. Взаємодія, психологічні (громадські) відносини, сприйняття людьми один одного, обопільне їх вплив, спілкування між ними - це однопорядкові, але, в той же час, різнорівневі явища, які не отделяеми один від одного. «Взаємодія і психологічні відносини не можуть не виявлятися поза їх реального сприйняття людьми, впливу їх один на одного і спілкування між ними» [[15]]. У рамках цієї статті виникає питання, яким чином намітилося в соціальній психології цікаве (можна сказати, принципово важливе для уточнення і подальшого розвитку соціально-психологічної теорії) напрямок зачіпає методологічну базу соціальної психології ПР [[16]], фактори, що визначають характер і зміст спілкування - джерело формування соціальної психіки. Принципове питання тут, по суті, один, - що є первинним, а що - вторинним? Взаємодія або спілкування? Вирішити це питання - значить вирішити (на думку прихильників нового напрямку) основне питання соціальної психології. Відповідь на це питання лежить в самій суті науки «паблік рілейшнз». Існування зв'язків з громадськістю як організаційної системи вже апріорі передбачає необхідність взаємодії різних соціальних груп (будь то організація або інша громадськість) з зовнішнім оточенням (навколишнім середовищем) і плануванням взаємодії з нею з-за мінливого в часі (з певною швидкістю і в певному просторі) впливу середовища на всі складові сфери «організація-громадськість». Будь-які дії в рамках функціонування ПР беруть свої початки з аналізу конкретної ситуації в межах поля взаємодії, що складається з трьох елементів - організації, громадськості та комунікативної діяльності. І тут немає протиріччя в ієрархії цих феноменів, тому що розкриття і реалізація потрібного для організації та її служби ПР взаємодії з громадськістю відбувається через комунікаційну діяльність (спілкування). Чи не суперечить поставленому принципового питання та предметне поле соціальної психології ПР - спілкування, що розглядається як складний багатоплановий процес встановлення і розвитку контактів і зв'язків між людьми, породжуваний потребами спільної діяльності і включає в себе обмін інформацією та вироблення єдиної стратегії взаємодії, взаємин. Виділений предмет дослідження, в кінцевому рахунку, представляє одну з форм взаємодії. Більше того, основна функція ПР є опосередкування взаємодій різних соціальних груп (фірм, клієнтів, партій, виборців, державних органів, комерційних структур тощо), що представляє собою окремий випадок міжгрупової взаємодії взагалі. Спілкування як основа соціальної психології ПР - це одна з перших спроб осмислити точки прикладання соціальної психології до настільки багатофункціональною системою, якою є «паблік рілейшнз». Один з можливих варіантів пошуку сполучених сторін такого процесу може лежати в наступному алгоритмі: виділити основні тенденції розвитку двох наук, знайти загальний вектор цих тенденцій; зробити наступний крок таким чином, щоб не провалитися в порожнечу незнання, а опертися на вже відомі острівці законів взаємодії загального для цих наук об'єкта - соціальної психіки і форм існування людських відносин. Предметне поле спілкування добре демонструє обрану нами діалогічну методологію соціальної психіки - продукту межсуб'ектной відносин, що формується в спілкуванні як однієї з форм взаємодії соціальних суб'єктів. Продовжуючи аналіз різних підходів до феномену спілкування, слід сказати, що цю проблему досліджували і філософи. «З філософської точки зору, - пише В.М. Соковнін, - спілкування - це виникла на певному щаблі розвитку життя форма передачі інформації, зазначена у трудову діяльність і є її необхідною стороною. Це також форма суспільних відносин і соціальна форма суспільної свідомості »[[17].] Б.Д. Паригін вважає, що спілкування є необхідною умовою існування особистості та її соціалізації. Л.П. Буєва виділяє вплив спілкування на поведінкові форми діяльності. М.Є. Каган розглядає спілкування як форму взаємин для досягнення спільності діючих суб'єктів їх сукупними зусиллями при збереженні неповторної індивідуальності кожного. З усього цього достатку трактувань спілкування [[18]] можна виділити головні:

1) спілкування - вид самостійної людської діяльності; 2) спілкування може входити в іншу діяльність у статусі її структурних елементів; 3) спілкування - одна з форм взаємодії. У спеціальній соціально-психологічній літературі (та й не тільки в спеціальній) спілкування розуміється і як комунікативна діяльність. Істотну роль тут зіграла розроблена на початку століття Дж. Мідом концепція «рольової поведінки», а у Франції - вчення П. Жане, який протиставив традиційному для психології дослідженням «процесів поведінки і свідомості в окремих індивідів» вивчення психологічних механізмів їх діяльності, що розгортається «в умовах співпраці між людьми », тобто їх спілкування [[19]]. Саме звідси бере свій початок напрямок, що називається «інтеракціоністской орієнтацією». Відправним пунктом для нього був не індивід, а процес символічного взаємодії (інтеракції), яке розуміється як «система комунікацій і міжособистісні відносини». Однобічність такої позиції була свого часу піддана критиці з боку вітчизняної школи соціальної психології, в рамках якої вважалося, що сама сутність соціальних відносин зводиться ними до міжособистісної інтеракції [[20]]. Найбільш відомим нашому читачеві представником символічного інтеракціонізму в соціальній психології є Т. Шибутані. В основі його підходу лежить переконання, що «людська природа і соціальний порядок є продуктами комунікації». Це означає, що поведінка людини розглядається «як результат взаємних поступок людей, що залежать один від одного і приспосабливающихся один до одного». Тому увага дослідника «має бути зосереджена на взаємному обміні, який відбувається між людськими істотами, оскільки вони вступають в контакт один з одним» [[21]]. З точки зору інтеракціонізму, все, що люди роблять і говорять, досліджується не як щось ізольоване, але як частини великої системи діяльності »[[22]]. Важливим аспектом для соціальної психології ПР з точки зору інтеракціоністского підходу є визнання, що «фактично при всіх групових діях учасники виступають одночасно в двох якостях: як виконавці конвенціальних ролей і як неповторні людські особистості. Коли граються конвенціальних ролі, люди діють як одиниці соціальної структури ... Однак, включаючись в такі підприємства, люди залишаються унікальними живими істотами »[[23]]. І ще одна важлива думка: «відповідної одиницею для вивчення комунікації є соціальна ситуація, в якій відбувається спілкування» [[24]]. Ідея про те, що в реальних людських відносинах існують дві мотиваційні системи дає можливість зрозуміти виділені А.А. Леонтьєвим види спілкування, його предмет, систему комунікацій, а також проблему суб'єкта спілкування. Спілкування (за А. А. Леонтьєву) може виступати в двох основних видах: предметно-орієнтованому (Некомунікативна діяльність) і «чисте» спілкування: соціально-орієнтоване (ораторська мова, масова комунікація і т.п.) і особистісно-орієнтоване. «Доцільно допустити, - пише А.А. Леонтьєв, - що в соціально-орієнтованому спілкуванні його предметом є не конкретна людина чи конкретна аудиторія, а соціальне взаємодія ... всередині певного соціального колективу. Дійсно, мотивом будь-якого соціального спілкування є та або інша зміна в характері соціальних відносин усередині даного суспільства, його соціальної та соціально-психологічній структурі, в суспільній свідомості чи безпосередніх проявах соціальної активності членів суспільства. По суті, таке спілкування є процес внутрішньої організації самого суспільства (соціальної групи, колективу, його саморегуляції) [[25]]. Використовувані в цій тезі ідеї Г.В. Гусєва безпосередньо накладаються на регуляционную функцію ПР, коли одна частина суспільства (група, організація) впливає на іншу її частину (громадськість) з метою оптимізації взаємин і, зокрема, збільшення його соціально-психологічної згуртованості, підвищення рівня свідомості і довіри, рівня інформованості та т.п. «У цьому випадку, - зазначає А.А. Леонтьєв, - процеси взаємодії здійснюються всередині «сукупного суб'єкта». Суб'єкт ж соціально-орієнтованого спілкування - оратор, комунікатор »[[26]]. Особистісно-орієнтоване спілкування виступає у двох варіантах: діктальное спілкування, тобто спілкування, пов'язане з предметним взаємодією (узгодження позицій, обмін інформацією, значущою для діяльності, і т.п.). Таке спілкування тотожне предметно-орієнтованого, де предметом є взаємодія, а суб'єкти взаємодії і спілкування збігаються. Другий варіант - модальне спілкування - «це те, що у побуті називається« з'ясуванням відносин ». Воно також пов'язане з певним видом взаємодії. Але «в даному випадку діяльність, для якої необхідна взаємодія, не носить безпосередньо соціального характеру, а звідси і сама взаємодія реалізує в першу чергу не суспільні відносини, а виникають на їх основі і отримують відносну самостійність особистісні, психологічні стосунки людей ..., які виступають саме як психологічні взаємини або їх відображення в свідомості учасників спілкування. Мотивом (предметом) спілкування є в цьому випадку не кооперація, а згоди »[[27]]. «Згода встановлюється шляхом взаємного прийняття ролей. Коли виникає згоду, відбувається взаємопроникнення картин світу, що дозволяє кожному учаснику узгодженої дії розуміти точку зору інших учасників ... Результат комунікації - це не просто зміна установок або поведінки слухача під впливом зовнішніх стимулів, але досягнення певної міри згоди »[[28].] Отже, у всіх розглянутих видах спілкування предметом є не конкретна людина, а або взаємодія (у соціально-орієнтованому можуть виступати і суспільні відносини), або психологічні стосунки людей. «Таким чином, ми приходимо, - пише А.А. Леонтьєв, - до правомірності «сукупного об'єкта спілкування» і до добре сформульованої О.У. Харашо думки, що в загальпсихологічним плані, «з точки зору принципу діяльності, дослідження спілкування - це ... розкриття його особистісно-смислової сторони, що має своїми поведінковими фасадом систему комунікацій» [[29]], яка і за висловом Т. Шибутані - це, перш за все, спосіб діяльності, який полегшує взаємне пристосування поведінки людей. Спираючись на концепцію О.М. Леонтьєва та його аналіз спілкування як діяльності і позначаючи його як «комунікативну діяльність» [[30]], розглянемо суть побудови процесу спілкування. Процес комунікативної діяльності в соціальній психології ПР будемо розглядати як «систему сполучених актів» (Б. Ф. Ломов). Кожен такий «зв'язаний акт» - це взаємодія двох суб'єктів, двох наділених здатністю до ініціативного спілкуванню людей. У цьому може проявлятися (згідно з М. М. Бахтіним) діалогічність комунікативної діяльності, а діалог може розглядатися як спосіб організації «сполучених актів». Таким чином, діалог - це реальна одиниця комунікативної діяльності. Елементарними одиницями діалогу є дії, висловлювання та слухання. Однак на практиці особистість виконує роль не просто суб'єкта спілкування, а й суб'єкта - організатора комунікативної діяльності іншого суб'єкта. Таким суб'єктом може стати окрема особа, група, маси (стосовно до системи ПР - сама її структура, окремі фахівці). Спілкування суб'єкта-організатора з іншою людиною визначається як міжособистісний рівень комунікативної діяльності, а спілкування з групою - як особистісно-масовий. Комунікативна діяльність розглядається як єдність цих трьох рівнів, так як всі рівні спираються на єдину організаційно-методологічне підгрунтя - особистісно-діяльне. Такий підхід передбачає, що в центрі спілкування знаходяться два суб'єкти спілкування, взаємодія яких реалізується через діяльність і в діяльності [[31]]. Діяльний підхід стосовно комунікативної психології в рамках соціальної психології ПР означає, перш за все, трактування її як організації та управління формуванням системи взаємовигідних, гармонійних взаємин, досягнення взаєморозуміння, спільних поглядів і оцінок, довірчих відносин. Спілкування ж, як діяльність являє собою систему елементарних актів. Кожен акт визначається: а) суб'єктом - ініціатором спілкування; б) суб'єктом - партнером, якому адресована ініціатива; в) нормами, за якими організується спілкування; г) цілями, які переслідують учасники спілкування; д) ситуацією, в якій здійснюється взаємодія. Кожен акт спілкування являє собою ланцюг (алгоритм) взаємопов'язаних комунікативних дій: Залежно від рівня психологічної єдності групи, застосовуваної моделі функціонування системи ПР кожен такий акт може відбуватись у трьох основних комунікативних формах: 1) монологічного; 2) діалогічного; 3) полілогічне [[32]]. Тут мова йде саме про комунікативних формах, а не про комунікації. Змішання понять спілкування і комунікацій бере свій початок у середині ХХ століття в результаті етологічних досліджень в західній науці. Спілкування тоді стало розглядатися як аж ніяк не специфічно людський феномен. Воно було виявлено в світі тварин, у зв'язку з чим набули поширення такі поняття, як «зоосоціологія» або «зоосеміотіка». «Біологізація спілкування призвела до стирання корінного відмінності між спілкуванням і комунікацією, тобто між взаємодією суб'єктів та інформаційної зв'язком індивідів, передачею повідомлень від якогось «відправника» до якогось ж «одержувачу». Така «комунікативна редукція» отримала підтримку в новій наукової дисципліни - теорії комунікації. Свого часу [[33]] ми аналізували систему комунікації, побудовану на основі методів теорії К. Шенона, віднісши її до відомих в літературі соціально-психологічним моделям ПР. Відмітною ознакою у функціонуванні таких моделей є змістовні аспекти відносин суб'єктів, тобто те, що вкладається в сам процес комунікації. Дуже показова в цьому відношенні (як і теорія К. Шенона) книга К. Черрі «Про людської комунікації (російський переклад: Черрі К. Людина та інформація. - М.: 1972) [[34]]. Навряд чи варто дивуватися, що настільки широке розуміння комунікації змусило перекладача книжки використовувати для перекладу терміну «комунікація» три різних слова - «комунікація», «спілкування» і «зв'язок» [[35]]. Виклад свого розуміння комунікації автор починає таким визначенням: «Комунікація є по суті своїй громадською справою. Люди розгорнули безліч різних комунікаційних систем, які зробили можливою їх суспільне життя ... Найбільш значною з цих комунікаційних систем є, звичайно, людська мова і мова », який грає величезну роль у різних сферах соціального життя, дозволяючи людям розуміти один одного і об'єднуватися. «Слово« комунікація », - продовжує К. Черрі, - означає буквально« участь », і саме в тій мірі, в якій ви і я в даний момент знаходимося у стані комунікації, ми беремо участь. Ми утворюємо не стільки союз, скільки єдність [[36]]. У тій мірі, в якій ми один з одним погоджуємося, ми говоримо, що ми однієї думки, або ж що ми розуміємо один одного. Це і є єдність. Тому, на думку Черрі, групу людей, суспільство, культуру правомірно визначати як «людей у ​​стані комунікації». Йдеться і письмова мова - головні, але не єдині комунікативні системи. «Соціальне спілкування» використовує міміку і жести, манери і різноманітні форми поведінки, а в сучасному світі все більше значення одержують технічні засоби комунікації (тепер уже й Інтернет). Комунікація робить здійсненною суспільне життя, тому «комунікація» означає «організацію». Таким чином, характеризуючи комунікацію в узагальненому вигляді і не відрізняючи її від спілкування, К. Черрі зводить її теоретичний аналіз до проблеми знакових систем, за допомогою яких вона здійснюється. Воно і зрозуміло! Змістовно комунікація ніяк не може бути визначена, вона передбачає передачу будь-якої інформації, будь-яких повідомлень, і проблема полягає лише в способах кодування і трансляції. Так теорія комунікації розчиняється у семіотиці [[37]]. Настільки ж показовим може бути і порівняння трактування спілкування з концепцією комунікації, розробленої Т. Парсонсом. У соціальній структурі Парсонс виділив спеціальний компонент - «комунікативний комплекс», роз'яснюючи, що термін «комунікація» він вживає «в більш широкому сенсі, ніж зазвичай» - мова йде саме про спілкування між особистостями, про їх взаємодію. Воно не є просторово-фізичним ставленням, хоча необхідно використовувати фізичні засоби (рукостискання, поцілунок, світлові, звукові хвилі, фізичні речі). Спілкування виступає як передача інформації пізнавального порядку, не має на меті впливати на поведінку особистості подібно передачі думок або навіювання. «Зміст комунікації,« послань », завжди« символічно »і у відомому сенсі« культурно »[38]. І все ж, яким «культурним» спілкування не було, воно і в «теорії соціальної дії» зводиться до передачі різного роду інформації, тобто розчиняється в комунікації. Оскільки спілкування постає як межсуб'ектной взаємодія, розмаїття його форм має визначатися усіма можливими типами зв'язків усіх модифікацій суб'єкта. Це філософське положення. Для більш вузької, прикладного характеру розв'язуваної задачі це різноманіття має відображати і кореспондуватися з практикою функціонування «паблік рілейшнз».