3.2. Відмова від спадщини

Спадкоємець вправі відмовитися від прийняття спадщини протягом шести місяців з дня відкриття спадщини, шляхом подання заяви про відмову від прийняття спадщини подається нотаріусу за місцем відкриття спадщини, що є безумовним та беззастережним.

Фізична особа, цивільна дієздатність якої обмежена, може відмовитися від прийняття спадщини за згодою піклувальника і органу опіки та піклування. Неповнолітня особа віком від чотирнадцяти до вісімнадцяти років - за згодою батьків (усиновлювачів), піклувальника і органу опіки та піклування. Батьки (усиновлювачі), опікун можуть відмовитися від прийняття спадщини, належної малолітній, недієздатній особі, лише з дозволу органу опіки та піклування.

Відмова від прийняття спадщини може бути відкликана протягом строку, встановленого для її прийняття.

 Крім того ст. 1274 ЦК України встановлене право на відмову від прийняття спадщини на користь іншої особи, а саме:

1. Спадкоємець за заповітом має право відмовитися від прийняття спадщини на користь іншого спадкоємця за заповітом.

2. Спадкоємець за законом має право відмовитися від прийняття спадщини на користь будь-кого із спадкоємців за законом незалежно від черги.

3. Спадкоємець має право відмовитися від частки у спадщині спадкоємця, який відмовився від спадщини на його користь.

4. Якщо заповідач підпризначив спадкоємця, особа, на ім’я якої складений заповіт, може відмовитися від спадщини лише на користь особи, яка є підпризначеним спадкоємцем.

Якщо від прийняття спадщини відмовився один із спадкоємців за заповітом, частка у спадщині, яку він мав право прийняти, переходить до інших спадкоємців за заповітом і розподіляється між ними порівну.

При відмові від прийняття спадщини одного із спадкоємців за законом з тієї черги, яка має право на спадкування, частка у спадщині, яку він мав право прийняти, переходить до інших спадкоємців за законом тієї ж черги і розподіляється між ними порівну.

На користь інших спадкоємців не може відмовитися і обов'язковий спадкоємець, оскільки його право на обов'язкову частку є виключно особистим правом, яке обумовлене його неповноліттям, непрацездатністю, утриманням за кошт померлого. Така відмова від обов'язкової частки спадщини суперечила б її призначенню [26, с. 88-90].

Якщо на спадкоємця за заповітом, який відмовився від прийняття спадщини, було покладено заповідальний відказ, обов’язок за заповідальним відказом переходить до інших спадкоємців за заповітом, які прийняли спадщину, і розподіляється між ними порівну.

Якщо спадкоємець протягом шести місяців не скористався своїм правом на відмову від спадщини на користь інших спадкоємців, то після закінчення цього строку він фактично приймає спадщину і може передати належне йому спадкове майно іншим спадкоємцям вже тільки на підставі цивільних угод: купівлі-продажу, дарування, міни.

Відмова спадкоємця за заповітом від прийняття спадщини не позбавляє його права на спадкування за законом.

3.3. Зміст головних обов’язків спадкоємця

Законодавець встановлює свободу заповіту, тобто заповідач може скласти заповіт на користь будь-якої фізичної чи юридичної особи, держави. Ніхто з дорослих і працездатних членів сім'ї заповідача не може звернутися з претензіями щодо прав на майно, яке не є їх власністю, ніхто не може обмежити свободу заповідального розпорядження заповідача, звертаючись до нього з якимись вимогами.

Одначе свобода заповідальних розпоряджень не може бути допущена без будь-яких обмежень. Останні обумовлюються тими вимогами, які можуть пред'явити до спадкодавця його найближчі родичі, ті, кого він за законом повинен утримувати. За цими особами повинна бути збережена так звана обов'язкова частка, тобто певна частина тієї частки спадщини, яка б належала їм як спадкоємцям за законом.

За чинним законодавством до обов'язкових спадкоємців належать: неповнолітні або непрацездатні діти померлого (у тому числі й усиновлені); непрацездатне подружжя; непрацездатні батьки (у тому числі й усиновителі); утриманці померлого.

Наведений законодавцем перелік осіб, які мають право на обов'язкову частку спадщини, є вичерпним і розширеному тлумаченню не підлягає. Таким чином, спадкоємці другої черги не набувають права на обов'язкову частку спадщини навіть в тих випадках, коли вони б закликалися до прийняття спадщини за чергою. Не мають права на обов'язкову частку спадщини також онуки та правнуки спадкодавця, хоча вони за певних обставин і закликаються до спадщини як спадкоємці першої черги.

Свого часу в літературі висловлювалися думки стосовно розширення кола обов'язкових спадкоємців шляхом включення до їх кола неповнолітніх онуків і правнуків, непрацездатних діда та бабусі, братів та сестер спадкодавця [14, с. 243].

Широкої підтримки ці пропозиції не отримали, оскільки розширення кола спадкоємців, які б набували права на обов'язкову частку, по-перше, значно б обмежило волю заповідача, яку він висловлює в заповіті, по-друге, ці особи мають можливості ще за життя отримати на підставі закону допомогу у вигляді аліментів від більш близьких родичів (від своїх батьків чи дітей), а по-третє, якщо між такими особами та спадкодавцем були дійсно тісні стосунки і вони проживали із спадкодавцем, який надавав їм утримання, то вони отримують спадщину за правилами спадкування як утриманці.

Таким чином, інші, крім дітей, дружини та батьків, непрацездатні родичі померлого — брати, сестри, дід, баба, племінники та інші — не відносяться до кола обов'язкових спадкоємців.

Незважаючи на зміст заповіту, обов'язкові спадкоємці мають право отримати не менше двох третин тієї частки спадщини, яка б належала їм за законом. Тобто, право заповідача на вільне розпорядження своїм майном у даному випадку обмежується. В обов'язкову частку входить і домашнє майно, і предмети домашнього вжитку, і вклади в банківських установах. Ця частка спадщини не обтяжується боргами спадкодавця.

Розмір обов'язкової частки визначається наступним чином. Із спадкового майна необхідно виключити борги спадкодавця (тобто, пасиви), а залишок поділити на число спадкоємців, які б отримали спадщину за законом, якщо б заповіт не був складений. Так, заповідач склав заповіт на користь молодшого сина, позбавивши старшого непрацездатного сина спадщини. В цьому випадку обов'язкову частку визначають так: якби не було заповіту, то законна частка кожного із спадкоємців складала б 1/2 частини спадщини, отже, обов'язкова частка непрацездатного сина повинна складати не менше 2/3 від 1/2, тобто не менше 1/3 спадщини.

Умовою одержання обов'язкової частки не є злиденність спадкоємця. Тобто, якщо особа, яка має право на обов'язкову частку спадщини, матеріально забезпечена, отримує пристойну пенсію, має рахунок у банку, нерухомість і не потребує допомоги, це не позбавляє її права на обов'язкову частку, навіть якщо спадкодавець намагався це зробити. За позовом зацікавленої особи, її законних представників, прокурора заповіт у судовому порядку може бути визнаний недійсним у певній частині [26, с. 87-89].

Чинне законодавство містить спеціальні вимоги щодо розпорядження вкладами на випадок смерті вкладника. Так, у відповідності зі ст.46 Закону України «Про банки і банківську діяльність», вкладники мають право зробити заповідальне розпорядження на випадок смерті про видачу вкладу будь-якій особі, організації або державі. Таке розпорядження оформлюється шляхом надпису на особистому рахунку, або поданням заяви в банківську установу чи складанням на вклад окремого нотаріально посвідченого заповіту.

Якщо особа, на користь якої було зроблене заповідальне розпорядження, помре раніше заповідача, то право на вклад переходить не до спадкоємців померлого, а до законних спадкоємців вкладника. У випадках, коли вкладником не було зроблене заповідальне розпорядження щодо вкладів, які зберігаються в банківських установах, такий вклад переходить до спадкоємців на загальних підставах, і наведені вище правила на нього не поширюються.

Більшість фахівців вважають, що правило, за яким вклад має окремий правовий режим і у випадку охоплення його заповідальним розпорядженням вкладника не включається у спадкову масу, має бути зміненим. Ця думка знайшла своє відображення в проекті нового ЦК України, де передбачається, що вклад завжди включається у спадщину і не має окремого правового режиму.

Усунення від спадщини. Спадкоємцем може бути будь-яка правоздатна особа. Спадкова правоздатність не залежить від віку, статі, національності, громадянства. Разом з тим законодавець передбачив випадки, коли право громадянина стати спадкоємцем обмежується. Йдеться про так званих негідних або недостойних спадкоємців, тобто про спадкоємців, які усуваються від спадщини. Керуючись нормами загальнолюдської моралі, законодавець визначає коло осіб, які усуваються від отримання спадщини, незважаючи на їх родинні чи сімейні зв'язки з померлим, а в певних випадках, і на раніше висловлену волю спадкодавця в заповіті [10, с. 281-283].

У відповідності із ст. 528 ЦК, не мають права стати спадкоємцями:

• ні за законом, ні за заповітом — особи, які навмисно позбавили життя спадкодавця чи когось із спадкоємців або зробили замах на їхнє життя;

• за законом — батьки після дітей щодо яких вони позбавлені батьківських прав і не були поновлені в цих правах на момент відкриття спадщини, а також батьки і повнолітні діти, що злісно ухилялися від виконання покладених на них на підставі закону обов'язків по утриманню спадкодавця, якщо ці обставини підтверджені в судовому порядку.

Перша категорія негідних спадкоємців усувається від спадщини взагалі, оскільки не можуть спадкувати ні за законом, ні за заповітом. Друга ж усувається від спадкування за законом. Одначе якщо, незважаючи на недостойність їхньої поведінки, спадкодавець складе на їх користь заповіт, вони отримують спадщину за заповітом на загальних підставах.

Законодавець наводить вичерпний перелік негідних спадкоємців.

В проекті нового ЦК України пропонується аналогічна за змістом норма, яка б усувала від спадщини осіб, що вчинили навмисне вбивство чи замах на вбивство спадкодавця чи на когось із спадкоємців.

Поняття навмисного вбивства труднощів не викликає, зрозуміло, що мова йде про кваліфікацію злочинів за певними статтями Кримінального кодексу (КК) України (навмисне вбивство, вбивство з обтяжуючими обставинами, вбивство матері новонародженої дитини та інше). Вчинення ж злочину з необережності, наприклад, при порушенні правил дорожнього руху, техніки безпеки, виконанні будівельних робіт, полюванні тощо, що спричинило загибель спадкодавця чи спадкоємців, не позбавляє права притягнутого до кримінальної відповідальності за вчинення злочину, отримати спадщину, незважаючи на його вину у смерті згаданих вище осіб.

Розрізнення пар понять «вбивство» та «тяжке тілесне пошкодження, внаслідок якого сталася смерть потерпілого», «замах на вбивство» та «умисне заподіяння тілесних пошкоджень» має практичне значення не лише з огляду на обрання відповідної міри кримінального покарання, а і в плані визначення належного кола спадкоємців потерпілого. Так, якщо син побив батька і той помер, злочинця чекає суворе кримінальне покарання, оскільки ст. 101 КК України за умисне тяжке тілесне пошкодження, внаслідок якого сталася смерть потерпілого, передбачає позбавлення волі строком до 15 років. Але син, який учинив такий тяжкий злочин, має право отримати спадщину, оскільки він не вбивця, і його дії не були направлені на вчинення вбивства.

Не можна погодитися з роз'ясненням судових працівників, які вважають, що за змістом ч. 1 ст.528 ЦК України («Усунення від спадщини»), підставою для усунення від спадщини є «умисне позбавлення життя, а не наявність певного складу злочину, що призвів до цього», тому ця норма повинна застосовуватися і у випадках умисного заподіяння тяжких тілесних ушкоджень, внаслідок яких сталася смерть [20, с. 90-91].

Таке тлумачення поняття «замах на вбивство», по-перше, виходить за межі доктринального тлумачення норми, а по-друге, суперечить її легальному визначенню.

Вбивство — особливо тяжкий злочин, тому не випадково норми спадкового права усувають від спадщини спадкодавця його вбивць. Але не менш тяжкими і аморальними є й інші злочини проти рідних та близьких. Проте, на жаль, спадкоємці, які умисно заподіяли спадкодавцю тяжкі тілесні пошкодження, били чи мордували його, мають право на спадщину. Спадкоємець може покинути батьків в смертельній небезпеці і спокійно спостерігати за їх агонією і марними спробами врятуватися, він може не телефонувати до пожежної команди, не викликати лікаря, не кидати рятувальне коло — і, однак, він не може бути за законом усунутий від спадщини.

На мою думку, будь-який злочин спадкоємця проти спадкодавця повинен позбавляти спадкоємця права на спадщину. В Стародавньому Римі спадщину розподіляли, виходячи із засад справедливості і «доброї совісті». Спадкоємці, які відмовилися викупити спадкодавця з полону, тяжко образили його, знищили «табличку із заповітом», позбавлялися права на спадщину.

Законодавець дає вичерпний перелік негідних спадкоємців. Зазначимо, що в країнах Європи до негідних спадкоємців відносять значно ширше коло осіб. Це особи: які зробили наклеп на спадкодавця, внаслідок чого той був засуджений до каторжних робіт чи довічного ув'язнення; які вчинили будь-який умисний злочин проти спадкодавця, його подружжя, дітей чи батьків; які примусили своїх дочок займатися проституцією або вчинили акти насильства проти них; які не заявили протягом певного часу органам слідства про насильницьку смерть спадкодавця чи примусили того скласти заповіт, змінити його, чи перешкодили складанню заповіту або приховали його; які вчинили будь-які ганебні дії проти спадкодавця чи його близьких родичів.

Більш принципову позицію в цьому питанні повинен зайняти і вітчизняний законодавець. На жаль, проект нового ЦК України залишається досить консервативним і не враховує наведених вище міркувань. Коло негідних спадкоємців необхідно розширити. На нашу думку, обґрунтованою буде норма, за якою правом спадкування як за законом, так і за заповітом, позбавлялися б особи, які умисно (і ця обставина буде встановлена судом) вчинили злочин проти життя, здоров'я, волі і гідності спадкодавця, за винятком тих випадків, коли заповідач складе заповіт вже після вчинення такого злочину.

Така новела буде усувати від спадкування не лише осіб, які вчинили умисне вбивство чи замах на вбивство спадкодавця, а й тих, які довели спадкодавця до самогубства чи не надавали йому допомоги, коли він перебував у небезпечному для свого життя становищі, чи незаконно помістили його в психіатричну лікарню, незаконно позбавили його волі тощо.

В таких випадках, за наявності обвинувального вироку, повинна існувати презумпція усунення від спадщини. І лише якщо спадкодавець, незважаючи на негідну поведінку спадкоємця, складе на його користь заповіт, то останній отримає спадщину за заповітом на загальних підставах.

До категорії негідних спадкоємців доцільно віднести також і тих осіб, які погрозами чи насильством змусили заповідача скласти заповіт, або навпаки, не дали можливості йому скласти, змінити або скасувати вже складений заповіт.

За чинним законодавством, якщо буде доведено, що заповіт був складений внаслідок погроз, насильства чи обману, то суд має право визнати такий заповіт недійсним. Але це рішення може суттєво і не зачепити інтересів особи, яка змушувала спадкодавця скласти такий заповіт. Скажімо, один із синів примусив батька скласти заповіт на його користь, позбавивши тим самим спадщини інших спадкоємців першої черги. Якщо навіть після смерті батька цей заповіт і буде визнаний недійсним, то син отримає частину спадщини як спадкоємець за законом першої черги [18, с. 145-147].

Усі ці ситуації має передбачити законодавець.