Висновки:

1. Методологію спецкурсу, перш за все, визначає кріпто-релігійна традиція в культурології, яка виводить культуру з релігійного культу, виявляє у різних артефактах культури присутність певних інваріантних сенсів, релігійних за своїм походженням.

2. М. Еліаде такі інваріантні релігійні сенси називає ієрофаніями. Останні визначаються як форма присутності трансцендентного в іманентному, сакрального в буденному, вияв вічного сенсу у тимчасовому. Наприклад, ієрофанія «дива» живить і сміхові, і тоталітарні дискурси. Вона зустрічається в радянському культі науки, виявляється в трудових аскетичних практиках, наповнює собою псевдоагіографічні образи радянських правителів, притягає увагу до циркового мистецтва, виявляється основним змістом ексцентричних кінокомедій тощо.

3. Кріпторелігійна концепція культури пояснює факт широкого розповсюдження комуністичного світогляду тим, що цей світогляд імітував релігію. Марксизм при цьому називають антропотеїзмом (С. Булгаков), демонолатрією (М. Бердяєв), утопізмом як релігійно-єретичним вченням (С. Франк), псевдорелігією (Е. Соловйов), антихристиянською ерзац-вірою (А. Ігнатов), релігією антихриста (В. Лекторський) або дораввінським маккіавейським іудаїзмом (А. Тойнбі). Численні запозичення з християнства виявляє в марксизмі неотоміст Ж. Мартен. Також, еклектичною релігією, що увібрала ідеї багатьох релігій світу, вважає марксизм Р. Занер. Навіть К. Поппер, який заперечує можливість ірраціональної інтерпретації Маркса, вважає, що в марксизмі релігійний момент є очевидним.

4. Релігійній стороні радянської ідеології приділяв величезну увагу видатний вітчизняний філософ О. Ф. Лосєв. Він присвятив цьому питанню свою роботу «Естетика Відродження». У ній Лосєв вводить поняття титанічного гуманізму як форми релігійно-ідеологічної практики.

5. Сутність титанічної релігії О. Лосєв бачить в самообоженні людини, коли людська особа бере на себе божественні функції, коли вона ставить себе на місце Бога, заперечуючи існування Його. Таким чином, філософ розрізняє поняття «гуманізм» і «титанізм», виділяючи титанізм в якості однієї із форм гуманізму, що, однак, не вичерпує змісту останнього.

6. Саме цей підхід підводить нас до усвідомлення необхідності дослідити специфічний сенс радянського гуманізму, з’ясувати співвідношення антропоцентричних (титанічних) та владоцентричних сенсів в межах цього типу гуманізму.

7. В межах кріпторелігійного методологічного підходу в роботі використовується методологічний арсенал тих культурологічних досліджень, які основним предметом мають вивчення сфер сакрального та профанного в культурі. Зокрема, автор спирається на феноменологічне розуміння цих понять: профанне розуміється як частковий, обмежений та скривлений вияв сакральних сенсів.

8. Методологічна роль поняття «сміхова культура», яке вводить в науковий обіг М. М. Бахтін, полягає в орієнтації на опозиційний зміст сміху по відношенню до офіційної ідеології як визначальний; натякає на опозицію не до релігії як такої, а псевдо-релігії – варіанту релігійності, редукованому до рівня ідеології; сміхова культура характеризується, також, такими рисами як карнавальність, народність, універсальність, рефлексивність.

9. Поняття сміхової культури, з точки зору провідних дослідників сміхової культури – М. Бахтіна, Д. Ліхачова, Н. Понирко, О. Панченко має конкретизуватися через аналіз конкретних форм, що ми і спробуємо зробити на матеріалі радянської культури.

10. У спецкурсі використовується междисциплінарний підхід, що базується на аналізі різних філософських, культурологічних, мистецтвознавчих джерел та артефактів культури. Специфікою цього підходу є вилучення із матеріалу різних дисциплін елементів філософського дискурсу щодо радянської сміхової культури в контексті тоталітарних практик. При цьому жодний факт не виступає «чистим» фактом, суто емпіричним матеріалом. В авторських конотаціях, позначених курсивом та уточнених в поясненнях, виявляється варіативність провідних дискурсів культури радянського періоду та вибудовуються специфічні взаємовідносини між ними.

11. Дослідження проводиться на перетині герменевтичного бачення текстів радянської доби та об’єктивованого феноменологічного та структуралістського аналізу.

12. Зближує зміст спецкурсу з постструктуралістськими дослідженнями специфічне відношення до літератури як до сукупності яскравих, образних описів провідних культурних дискурсів (наприклад, Ж. Дерріда розглядає філософію як певний шлях до літератури). Та якщо постструктуралізм фактично розмиває межі між філософським та літературознавчим дискурсами, то в роботі, що пропонується, ці дискурси виступають як взаємодоповнюючі.

13. Екзістенційний підхід виявляється ефективним для розуміння самопочуття людини в екстремальних ситуаціях страху, голоду, страждань, загрози життю, які пронизували існування людини в умовах тоталітарних практик. Цей підхід демонструє волю творчої особистості до пошуків такого культурного простору, в якому можливою є якщо не свобода, то хоча б тимчасове звільнення. Серед культурних форм, які надавали відповідний простір, безумовно, можна назвати і сміхову культуру.

14. Вивчення динаміки сміхової культури вимагає логіко-історичного аналізу, який пояснює закономірності виділення певних провідних форм сміхової культури.

15. Методологічна розмаїтість спецкурсу є наслідком гетерогенності самого предмету дослідження – взаємозв’язку сміхової культури та ідеології в контексті радянської псевдо-релігіності. Наразі не методологія однобічно формує певний виклад емпіричного матеріалу, а відбувається зустрічний рух фактів та їхнього методологічного осмислення.