3. Додаткові методи дослідження радянської сміхової культури

Якщо говорити про додаткові методи дослідження, то треба зазначити, що спецкурс вимагає розгляд матеріалу на перетині герменевтичного бачення текстів радянської доби та об’єктивованого феноменологічного та структуралістського аналізу.

Герменевтичного підходу вимагає вивчення більшості періодів розвитку радянської сміхової культури, тому що сучасний дослідник не є безпосереднім свідком відповідних культурних практик, вони сприймаються крізь призму текстів відповідної доби, в тому числі завдяки спілкуванню із свідками.

Крім реконструкції певного світу цінностей та особливостей менталітету найчастіше використовується такий геременевтичний метод як вживання в соціальний та особистісний контексти існування специфікацій сміху конкретної доби. Наприклад, аналіз таких артефактів сміхової культури як частівка, примовка та розиграш має відновити відношення радянської людини до життя у сміхових дискурсах 30-х років та часів війни. Сутність цього відношення складається з поєднання розуміння та переживання життя в різних культурних практиках.

Мартін Хайдеггер вважав, що дослухаючись до текстів культури можна досягти істинного розуміння цієї культури як буття, що промовляє мовою своїх текстів. А буття, з його точки зору, говорить, перш за все, мовою поетів. Відповідно дослідження сміхової культури засобами герменевтики передбачає витлумачення, перш за все, поетичних сміхових текстів – частівок, примовок, поем тощо.

Також методом герменевничної експлікації виявляються в творчості радянських письменників, драматургів та філософів елементи сміхової культури. Зокрема, тільки розуміння цілісного контексту творчості О. Лосєва дає можливість виявити певні сатиричні та іронічні фрагменти його творів.

Що ж до феноменологічного методу, то автор використовує його в тих культурологічних інтерпретаціях, яких набуває цей метод в роботах М. Еліаде та М. Епштейна, на перетині із кріпторелігійною концепцією культури та свідомості (див. вище). Операція очищення емпіричного матеріалу культури від зайвої предметності до рівня чистого мисленевого дискурсу (повна відмова від предметності, з нашої точки зору, є неможливою), що нагадує феноменологічну редукцію, приводить до вияву інваріантних основ культури, які М. Епштейн вбачає в архетипах, а М. Еліаде в ієрофаніях.

Стаття М. Н. Епштейна «Едипів комплекс радянської цивілізації» демонструє взірець поєднання таких, на перший погляд, принципово відмінних методологій, як кріпторелігійна та психоаналітична. Філософ пише: «Культ материи, или материнско-земного начала, в противоположность Отцовско-небесному — это, по сути, даже не философия, а мифология, в которой подсознательные желания выходят наружу и сбываются в формах коллективных фантазий… Почему последовательно материалистическое истолкование природы и истории привело к такому небывалому насилию человека над природой и историей? Объясняется это в психоанализе именно логикой эдипова комплекса: …материализм-атеизм устраняет Бога-Отца вовсе не ради торжества матери-природы, а ради торжества над нею. …ну а какие

плоды бывают от соединения сына с матерью, ведает медицина. Среди бесчисленных патологий в этой клинике материалистической цивилизации можно отметить патоэкономику, патосоциологию, патопедагогику, патоэстетику, патолингвистику» [35].

Якщо з точки зору марксизму культ особистості був лише відступом від законів історії, запереченням марксистської діалектики історії, то з позицій психоаналітичної концепції, навпаки, «культ «старшего брата» неизбежен в обществах, прошедших через революционный опыт отцеубийства» [Див.: там само].

Як ми бачимо, М. Епштейн використовує психоаналітичну редукцію людини на користь критики вже не стільки цього теоретичного спрощення людського буття, а для аналізу відповідних матеріалістичних та атеїстичних культурних практик відношення до природи. Психоаналітична концепція З. Фрейда для Епштейна є передчуттям та виразом тоталітарної сутності програми оволодіння природою, яка проголошувалася, зокрема, в Радянському Союзі.

В процесі дослідження форм радянської сміхової культури автор використовує подекуди структуралістські методи аналізу. Справа в тім, що радянські культурні практики були досить жорстко структурованими. Цим практикам надавалося онтологічне та, навіть, сакральне значення. А саме структуралізм вивчає об’єкти з позицій об’єктивності та цілісності. Наразі ми можемо побачити деяку відповідність методології до предмету.

Крім того, структуралістський підхід підводить нас до необхідності знаходження певних кореляцій, подвійних або, навіть, потрійних сенсів в межах елементарного відношення. Таким елементарною структурою наразі виступає відношення профанації.

В межах подвійних профанацій радянських культурних практик, де ідеологічна профанація різноманітних релігійних сенсів виступає у якості первинної профанації (наразі ми абстрагуємося від матеріалу попередньої доби вітчизняної культури, коли класичні національні літератури фактично здійснювали десакралізацію християнських сенсів та редукцію цих сенсів до рівня моральнісних або ідеологічних принципів), радянська сміхова культура здійснює вже вторинну профанацію. В результаті ми маємо справу із потрійними культурними сенсами – первинними релігійними, вторинними – ідеологічними і третинними – сміховими.

Також в роботі використано метод виділення бінарних опозицій з подальшим зміщенням акценту із провідного сенсу на другорядний (один із аспектів розуміння терміну «деконструкція» в філософа Ж. Дерріди). В дисертації мова йде про опозиції ідеологічних та сміхових дискурсів. Провідний в межах радянських культурних практик ідеологічний дискурс, якому надавався онтологічний та сакралізований статус, виявляється поверхневим та тимчасовим, а сміхові практики демонструють вкоріненість в культурі і в людському бутті.

Важливим принципом структуралізму є вимога виділення фундаментальних структурних відношень. Та якщо структуралізм концентрує основну увагу на синхронічному аспекті вивчення предмету, то пост-структуралізм проставляє акцент на діахронічному вимірі дослідження. Отже, вивчення динаміки форм радянської сміхової культури певною мірою виходить за межі структуралізму та нагадує постструктуралістські підходи.

Аналіз такого артефакту сміхової культури як роман-анекдот В. Войновича «Надзвичайні пригоди солдата Івана Чонкіна» здійснюється за допомогою методів відомого вітчизняного структураліста В. Проппа. Методи структурного аналізу, що запропонував В. Пропп, демонструють цей твір не як роман-анекдот, а як роман-казку. При цьому структурні елементи казки надають сміховим профанаціям роману статусу онтологічності, що має трансцендентне коріння, тоді як радянські ідеологеми та відповідні практики виявляються формами небуття.

Якщо говорити про запозичення певних понять структуралізму, то окремі дискурси сміхової культури розглядаються в контексті поняття «лімінальна фаза ритуалу», яке вводить В. Тернер (Див.: 32). Зокрема, приниження деяких правителів, яке здійснювалося в анекдотах, послугувало саме у якості відповідного ритуалу підвищення статусу через приниження: якщо за часи правління Л. Брежнєва анекдот створював негативний образ першої особи держави, яка не відповідає за своїми інтелектуальними та іншими здібностями посаді, то пострадянські художні рефлексії (в тому числі й трагіко-комедійні) щодо того ж самого правителя виявляються переважно позитивними.

Зближує зміст спецкурсу з пост-структуралістськими дослідженнями специфічне відношення до літератури як до сукупності яскравих, виразних, образних форм провідних культурних дискурсів (наприклад, Ж. Дерріда розглядає філософію як певний шлях до літератури). Та якщо пост-структуралізм фактично розмиває межі між філософією та літературою, філософським та літературознавчим дискурсами, подекуди, навіть, йдеться про «смерть філософії» (М. Фуко), то в роботі, що пропонується, ці дискурси виступають як взаємодоповнюючі.

Отже, запозичення із структуралізму та пост-структуралізму виявляються не формами прямого використання відповідної методології, а як творчі запозичення окремих методологічних конотацій. Зокрема, характерною рисою пост-структуралізму є запозичення понять із Гегелівської філософії. Якщо філософія Гегеля в цілому розглядається переважно в критичному аспекті, як великий наратив, як форма панраціоналізму, то окремі категорії, властиві діалектичному методу Гегеля, використовуються і мають досить плідне застосування. Автор дисертаційного дослідження, зокрема, використовує гегелівський діалектичний закон «заперечення заперечення», який в динаміці певних форм виявляє механізм спадковості. Мова йде про подвійну профанацію або «профанацію профанації», яка здійснюється в межах радянських культурних практик в наслідок заперечення первинних релігійних сенсів та наступного заперечення сформованих таким чином ідеологем в дискурсах сміхової культури.

Крім безпосередніх методологічних запозичень автор використовує структуралізм як джерело певних аналогій, на основі яких формулюються нові поняття. Наприклад, важливим принципом структуралізму є виявлення одиниць аналізу структурних відношень. Ф. де Соссюр такою одиницею називає фонему, К. Леві-Строс започаткував поняття міфологеми, М. Фуко у якості елементарної одиниці дискурсу обґрунтовує висловлювання. По аналогії автор спецкцрсу, що пропонується, вводить поняття «онтологема» та «ідеологема» як інструменти аналізу окремих дискурсів в межах марксистської сакралізованої ідеології.

Також локально застосовуються такі підходи, методи та форми аналізу матеріалу як екзистенційний, логіко-історичний та порівняльно-критичний.

Екзистенційний підхід виявляється ефективним для розуміння самопочуття людини в екстремальних ситуаціях страху, голоду, страждань, загрози життю, які пронизували існування людини в умовах тоталітарних практик. Крім того, саме в межах цього підходу відбувається осмислення людини як трансцендентної істоти, а відтак уможливлюється перетин кріпторелігійного та екзистенційно-антропологічного підходів.

Дослідження динаміки сміхової культури вимагає логіко-історичного аналізу, який пояснює закономірності виділення певних провідних форм сміхової культури в наслідок як внутрішньої логіки розгортання сміхової культури, так і з причин ідеологічних та культурних впливів.

Застосування порівняльно-критичний аналізу відбувається на матеріалі дослідження парадигмальних особливостей різних традицій сміхової культури, а також, для порівняння таких форм «свободи слова» в межах радянських культурних практик як анекдот та анонімка.

У спецкурсі використовується міждисциплінарний підхід, що базується на аналізі різних філософських, культурологічних, мистецтвознавчих джерел та артефактів культури. Специфікою цього підходу є вилучення із матеріалу різних дисциплін елементів філософського дискурсу щодо радянської сміхової культури в контексті тоталітарних практик. При цьому жодний факт не виступає «чистим» фактом, суто емпіричним матеріалом. В авторських конотаціях, позначених курсивом та уточнених в поясненнях, виявляється варіативність провідних дискурсів культури радянського періоду та вибудовуються специфічні взаємовідносини між ними.

Важливе місце в роботі займають емпіричні методи дослідження. Автором було зібрано та проаналізовано велику кількість частівок, анекдотів різних періодів радянської історії, проглянуто відеозаписи з виступами провідних радянських сатириків та пародистів, телевізійними передачами сміхового змісту, прочитано велику кількість періодичних видань на кшталт «Крокодилу», «Перцю» тощо.

Принциповою методологічною позицією автора курсу наразі є безпосередній зв’язок інтерпретації тексту із самим текстом або його фрагментами в межах філософського дослідження. Така настанова протистоїть специфічній філософській традиції, яка має протилежну тенденцію – відрив не тільки від матеріалу що досліджується, але й розрив між висновками та процесом їхнього отримання, в результаті чого теоретичні положення стають «німими» (вони ніби про щось говорять, але лише «розтуляють рота») або беззмістовними (ми чуємо «голос», але не розуміємо, про що йдеться).

Поєднання інтерпретації з інтерпретованим матеріалом робить позицію автора діалогічною, відкритою для дискусії, а отже, позбавляє її догматизму.

Серед усіх методів, що використовуються локально, тобто по відношенню до окремих дискурсів, тем та форм сміхової культури в контексті тоталітарних практик, перш за все, треба виділити різні підходи до аналізу сміху як культурного явища. Наразі ми користуємося доробком українських дослідників О. Гомілко та С. Пролеєва.

У виступі на ІХ Міжнародній конференції з філософії сміху, що проходила в Одесі у 2011 р., тема виступу: «Гумор, музика й ідентичність: інконгруентність і гармонія» (текст виступу находится у друці) О. Є. Гомілко систематизувала відповідні підходи. Вона поділила їх на три великих групи або загальні теорії.

Перша теорія має назву теорія інконгруентності (the Incongruity Theory). Її сутність полягає в тому, щоб розглядати сміх як форму вияву різного виду невідповідностей, інконгруентного характеру буття в цілому. Прихильниками такої концепції сміху є І. Кант, А. Шопенгауер, С. К’єркегор та інші. Як вважає, О. Гомілко, на сьогодні у філософії гумору теорія інконгруентності є найпопулярнішою Саме концепція інконгруентності використовується автором цієї дисертації для пояснення сміху як результату контрасту радянської ідеологічної риторики та тоталітарних практик.

Крім теорії інконгруентності існує ще теорія зверхності (the Superiority Theory), яку представляють твори Платона, Аристотеля, Гоббса та інш. Наразі сміх розглядається як форма виявлення презирства до іншого та легітимізації своєї ідентичності як успішної. Ця теорія використовується в роботі для пояснення сміху в контексті дискурсу титанічної особистості: анекдоти про керівників держави та деякі артефакти сміхової культури через сміх здійснювали ритуальне приниження тих, кого тоталітарна ідеологія підносила як героїв, мудрих правителів, героїв тощо.

Теорія втішання (the Relief Theory) запозичуєтьється автором із психоаналітичного та природничого дискурсів. Наразі сміх розглядається як реакція на психологічну напругу, що виникає внаслідок страху та інших репресивних факторів. Спробу поглиблення цієї теорії можна побачити в семіотичних розвідках Ю. Крістевої.

В нашій дисертації теорія втішання використовується для пояснення сміху, який виникав в наслідок розиграшу (мова йде про специфічну форму розиграшу 60–70-х років, яка існувала та могла існувати лише в межах тоталітарних практик).

С. В. Пролеєв додає четверту концепцію розуміння сміху – гетерогенну. Згідно з цією концепцією сміху-взагалі не буває – існують конкретні «сміхі» [Див.: 30, с. 58]. Оскільки радянська сміхова культура є багатогранним, пістрявим та динамічним явищем, то дослідження цього явища вимагає різних методологій, поєднання яких може із зовні здаватися навіть методологічною еклектикою. Та це є необхідною умовою розуміння сміху в межах гетерогенної концепції як сукупності різних, не схожих «сміхів». Відповідно єдина методологія для аналізу сміху є неможливою. Кожний артефакт сміху подає свій «методологічний імпульс». Методологічне насильство є наразі неприпустимим.

Виявляючи багатошаровість тексті радянської доби ми користуємося поняттями тексту, підтексту та контексту. Методологічна роль цих понять виявляється в аналізі певних артефактів культури як складних, багатошарових утворень, в яких розуміння тексту завжди має корелюватися контекстом (особистісним виміром, авторським «Я» та відповідною соціальною ситуацією, що заважає вільному вияву цього «Я»). Що ж до підтексту, то мова йде про ті фрагменти тексту, які мають подвійне і навіть потрійне життя, тому що можуть бути частиною принципово різних онтологій – офіційної і неофіційної. Остання передбачає досить різні парадигми та світогляди.

Подекуди ми використовували поняття «деконструкція», яке було запропоновано М. Ґайдеггером, введено у вживання Ж. Лаканом та теоретично обґрунтованим Ж. Деррідой. Наразі мова йде про деякі конотації поняття «деконструкція», зокрема, американський варіант Поля де Мана, коли під деконструкцією розуміється набір аналітичних прийомів та критичних практик, що демонструють відмінність будь-якого тексту від самого себе як результат його критичного прочитання. Прикладом такого застосування терміну «деконструкція» в дисертації є критичне прочитання тексту кінокомедії Ельдара Рязанова «Службовий Роман або З легкою парою!».

Під час відповідної інтерпретації тексту було виявлено бінарні опозиції «лазні» і «храму», в якій термін «лазня» претендує за сюжетом на привілейоване положення. На слово, як на стрижень, нанизується весь сюжет. Метою аналізу є обмін цих понять місцями. Слово храм взагалі не вимовляється, образ храму виглядає майже випадковим та образ храму, з якого починається і яким закінчується фільм, наводить на думку про не-архітектурну опозицію двох типів споруд, а про певну символіку.

Такий метод дещо нагадує деконструкцію в розуміння Дерріди, але наразі порушена бінарна опозиція не релятивізується, – просто поняття міняються місцями. Певна релятивізація бінарної опозиції відбувається в роботі тоді, коли мова йде про протистояння тоталітарних та сміхових дискурсів. Формула протистояння перетворюється у форму взаємодоповнення, а потім знову набуває змісту опозиції.

Необхідно виділити й окремі характеристики сміху, які допомагають досліднику зрозуміти феномен радянської сміхової культури в контексті тоталітарних практик. Мова йде про ті сенси, які не просто характеризують сміх як вияв індивідуальних почуттів, але й беруть до уваги певний соціально-культурний контекст сміху.

А. Бергсон в роботі «Сміх», яка стала класичною працею з теми сміхової творчості, звертає увагу на те, що зростання байдужості до певних соціальних процесів може посилити сміх як форму відношення до цих процесів. Отже, занепад комуністичної релігійності мав супроводжуватися посиленням сміху відповідно сакралізованих тоталітарних практик [Див.: 6].

Крім того, сила сміху, як пише Бергсон, визначається кількістю людей, які сміються разом. Відповідно ми робимо висновок про те, що такої сили сміху, як в Радянському Союзі не знала жодна інша культура – виступи сатириків та пародистів, кінокомедії, гумористичні телепередачі дивилася величезна країна, політичні анекдоти «ходили» від Москви до Владивостоку [Див.: там само].

Говорячи про сміх як покарання косності, А. Бергсон фактично називає одну з провідних рис радянських тоталітарних практик, які були не просто «косними», але й являли приклад зашкарублості в її найбільш виразному варіанті [Див.: там само].

І нарешті, за А. Бергсоном, сміх протистоїть мрійливості, а мрійливість, також, виховувалася в радянській культурі цілеспрямовано і була важливим фактором формування віртуальної картини щасливого майбутнього [Див.: там само].

Розглядаючи радянські культурні практики автор неодноразово звертається до такої характеристики їхньої специфічної релігійності, як аполонійські та діонісійські засади культури – поняття, що запозичені в філософії життя, а конкретно – в одній з ранніх робіт Ф. Ніцше «Народження трагедії із духу музики» (Die Geburt der Tragödie aus dem Geiste der Musik, 1871) (Див.: 28). Наразі ці поняття протиставляють не тільки раціональне та інстинктивне в культурі, але й ідеологізовану, сакралізовану раціональність монологічної онтології безпосередній сміховій реакції людини, яка за всіх умов залишається вільною особистістю, що саме через сміх певною мірою долає нав’язані їй структури та ідеологеми мислення.

Вивчаючи динаміку радянської сміхової культури ми, також, застосовували такі поняття як пассіонарне та субпассіонарне, запозичені з концепції Л. М. Гумільова. Пассіонарний прорив початку ХХ ст. (революція та громадянська війна) розглядається як сукупнісний результат діяльності тих особистостей, активність яких виходить за межі самозбереження (власного та суспільного). Результатом такого пассіонарного «сплеску» було знищення величезної кількості гармонійних особистостей та різке збільшення субпассіонаріїв, для яких основним стрижнем життя є фізичне існування, які заради цього існування здатні на будь-яку «небезпечну» з точки зору можливого покарання підступність. Результатом діяльності таких людей в роботі розглядається феномен анонімки – специфічного, субпасіонарного вияву свободи слова, якому протистоїть анекдот як форма протесту гармонійних особистостей (Див.: 17).

Важливим в роботі, також, є потестарний підхід (Див.: 30), який дає можливості зрозуміти сміхову культуру як явище альтернативної, неформальної влади, як спробу своєрідної реформації радянських культурних практик. Особливо яскраво потестарний дискурс є присутнім в аналізі творчості такого видатного радянського сатирика, як Аркадій Райкін, який вірив у здатність сміху змінити життя на краще та намагався використовувати сміх у якості ідеологічного знаряддя позитивних суспільних перетворень, які він щиро вбачав у контексті комуністичної перспективи.

Треба підкреслити, що методологічна розмаїтість роботи є наслідком гетерогенності самого предмету дослідження – радянської сміхової культури в контексті тоталітарних практик. Наразі не методологія формує певний виклад емпіричного матеріалу, а відбувається зустрічний рух фактів та їхнього методологічного осмислення. Можна сказати, що самі артефакти культури подають певні методологічні імпульси, яки можуть бути «почутими» в межах конкретних методологій.

І наскільки сміх виступає протиріччям сам по собі, так і сміхова культура неодноразово демонструє додатковість тих філософських підходів, які вважаються несумісними, наприклад, екзистенціалізму та структуралізму, структуралістського та пост-структуралістського підходів.