Висновки

Якщо філософська думка європейської цивілізації була значною мірою спрямована на пошук істини, тож розвивалась з менш вираженим урахуванням тенденцій зміни суспільного світогляду, то специфічна філософія права була цілковито зорієнтована на суспільні реалії, і, зокрема, на пошук власних шляхів осмислення державно-політичної дійсності, яка еволюціонувала в Європі впродовж її розвитку від античності до Нового часу. За таких умов філософія держави і права не була та й принципово не могла бути суб’єктивістською системою знань і концептів, створеною виключно конкретним автором для заперечення попередніх концептів. Вона істотним чином обумовлювалась насамперед суспільно-політичними подіями тогочасного світу і являла собою інтелектуальну активність, спрямовану на вирішення проблем, що поставали перед суспільствами Європи: впорядкування життєдіяльності рабовласницьких держав, створення імперій та їх розпад, феодальна роздробленість, Реформація та спровоковані нею релігійні війни, формування значних за розмірами та населенням національних держав, нарешті, так звані буржуазні революції в Англії та Франції, визвольна боротьба колоній Американського континенту. В зазначений період еліта народів все більш чітко ставила питання про роль самого народу в рамках держави, охопленої всеосяжною владою монарха, про його можливість визначати власну долю й способи політичної самоорганізації, що передбачало встановлення оптимальної форми державного правління та політичного режиму.

Право народу на повстання як складова ширшої та більш універсальної філософсько-правової доктрини правомірності опору народу проти гноблення – здавна було предметом уваги мислителів, що намагались віднайти ідеальну форму державного ладу. Це зайвий раз підтверджує практичну спрямованість філософської думки античної (а надалі – європейської) цивілізації, орієнтованої не лише на абстрактний пошук істини, але й на приведення оточуючого світу й до гармонії, усунення найгостріших суспільних протиріч, які не могли лишатись непоміченими й очевидним свідченням яких лишались повстання. Разом із тим попри увагу до питань повстання впродовж усього історичного шляху європейської цивілізації, деталізація та ціннісна орієнтація такої уваги змінювалась: від суто лиш констатації факту повстань як неминучого зла та пошуків ефективних шляхів їх приборкання у контексті відверто етатистської доктрини (Платон, Аристотель, Маккіавеллі), через виправдання повстань морально-релігійними принципами за обмеженості суб’єктного складу та умов щодо радикальних дій (як наслідок своєрідного розвитку на європейському інтелектуально-ціннісному підґрунті іудейсько-християнського історичного досвіду взаємодії суспільства з державою – до визнання прийнятності, моральності та законності суспільного повстання за певних жорстких умов суспільного договору з монархом (Гоббс), необхідністю збереження життя народу (Грацій) та у разі руйнування державності (Спіноза) – а надалі до остаточного усунення невиправданих (і все більш неприйнятних на той час) обмежень як нормативно-законодавчого (Суарес) так і змістовного характеру.

Здійснюючи спроби вирватись за межі етатизму й нав’язаних їм попередниками обмежень права народу на опір сваволі монарха, власного чи іноземного, мислителі Нового часу створюють ідеальні за силою аргументації й логічної стрункості концепти. Відійшовши від етатизму, клерикалізму та позбавивши себе (задля відповідності вимогам часу та більшої переконливості) релігійних цінностей як базису для обґрунтування поглядів, вони здатні логічно показати суспільну неприйнятність тих чи інших деспотичних форм гноблення, незалежно від апелювання диктаторів до традиційних механізмів стримування суспільства нормативними засобами, доктринальними обмеженнями.

Окремо необхідно відзначити вплив на доктрину повстання ціннісної спадщини епох Ренесансу і Відродження, що віднайшов свій вияв у надмірному індивідуалізмі зазначеної концепції. Колективна воля народу як суб’єкту повстання тут все ще мислиться передусім як сукупність індивідуальних воль окремих людей, які є вищою соціальною цінністю. І лише згодом, упродовж ХІХ століття, коли революції та боротьба суспільств і їх частин із власними державами набули нової сили, доктрина продовжила розвиватись у напрямі колективістських філософсько-правових теорій, що збіглося з «біологічними» теоріями походження держави і права, сприйняття їх сутності.