53. Модернізація національної системи освіти на початку ххi ст.

На час здобуття незалежності в Україні понад 90 % зайнятого населення мали середню або вищу освіту. Близько 85% педагогічних кадрів, які працювали у школах, мали вищу або неповну вищу освіту. Проте зміни (соціально-економічних реалій спонукали до модернізації освіти. У 1991 р. Верховною Радою України був прийнятий Закон «Про освіту».

Із Закону УРСР «Про освіту», 1991 p.:

«Стаття 3. Право громадян на освіту

Громадяни Української PCP мають право на освіту незалежно від статі, расової, національної принадлежності, соціального і майнового стану, роду та характеру занять, світоглядних переконань, віросповідання, здоров’я, місця проживання та інших обставин…

Стаття 5. Основні принципи освіти

Основними принципами освіти в Українській PCP є:

• доступність для кожного громадянина усіх форм і типів освітніх послуг, що надаю ГЬОІ державою;

• рівність умов кожної людини для повної реалізації її здібностей, таланту, всебічного розвитку;

• гуманізм, демократизм;

• пріоритетність загальнолюдських духовних цінностей над політичними і класовими інтересами;

• органічний зв'язок з національною історією, культурою, традиціями;

• незалежність державної системи освіти від політичних партій, інших громадських і ре­лігійних організацій.

Навчання у загальноосвітній школі починається з шести- або семирічного віку. Обов'язковим є навчання в школі до 15 років.»

Водночас одним з основних питань розвитку школи стало виконання закону УРСР «Про мови в Українській PCP». Відбувалося швидке зрос­тання кількості шкіл з українською мовою навчання. Якщо у 1990 р. тільки 44,6 % першокласників навчалися українською мовою, то у 1993 р. до перших класів з українською мовою навчання прийшло вже 66 % дітей. Особливо активно цей процес розгортався в західному регіоні. Почала створюватися мережа шкіл для дітей національних меншин. У 1992

1993 навчальному році 27800 школярів навчалися кримськотатарською мовою, 25 300 — румунською, 18 800 — угорською, 12 000 — словацькою, 6 400 — молдавською, 600 — польською. Отже, у галузі освіти намітиш ся певні зрушення щодо утвердження української мови, мов націонали них меншин. Близько 2,5 тис. шкіл вели навчання кількома мовами.

Почали відкриватися навчальні заклади нового типу: ліцеї, гімназії та інші. Так, у 1992 — 1993 навчальному році в Україні функціонувало 4300 спецшкіл, 179 гімназій, 130 ліцеїв, 11 авторських шкіл, 17 приватних шкіл. У цих навчальних закладах за спеціальними програмами навчалося понад 150 тис. учнів. На початку 1997 p. у навчально-виховних закладах нового типу навчалося близько 200 тис. учнів.

В умовах соціально-економічної кризи перед школою і професійно-технічними навчальними закладами постало безліч матеріальних труднощів, оскільки державні витрати на освіту скорочувалися щороку. Наприклад, у 1992 р. частка консолідованого бюджету на розвиток освіти становила 12,6 %, а вже 1994 р. лише 9,5 %, з яких фактично було витрачено лише 6,6 % .

Через брак коштів та непросту демографічну ситуацію стала скорочуватися мережа шкіл, особливо в сільській місцевості. За даними 1997 р, у містах України було ліквідовано 26 шкіл, у селах — 81 школу. Крім того, у школах скорочено 16,7 тис. класів.

Зверніться до джерел

Протягом 90-х років внаслідок падіння престижу педагогічних професій, низької зарплати та хронічної її невиплати загальноосвітні, середні спеці­альні і навіть вищі навчальні заклади втрачали найбільш кваліфіковані й досвідчені кадри. На початок 1994 — 1995 навчального року в Україні було зафіксовано 22,6 тис. вакансій учителів. Така тенденція спостерігалась і у вищих навчальних закладах, які лише протягом 1994 — 1995 навчального року залишило 7 тис. викладачів, причому переважно кандидати та доктори наук.

Незважаючи на такі труднощі, протягом 90-х років XX ст. — початку XXI ст. в Україні тривала модернізація загальноосвітньої та вищої школи. У 1993 р. Кабінет Міністрів України затвердив програму «Освіта» («Украї­на — XXI століття»), якою передбачалася перебудова системи освіти з ура­хуванням політичних, економічних і духовних змін у суспільстві.

Зверніться до джерел

З програми «Освіта» («Україна - XXI століття»):

«...виведення освіти в Україні на рівень освіти розвинутих країн світу... подолання мо­нопольного становища держави в освітній сфері через створення на рівноправній осно­ві недержавних навчально-виховних закладів... розбудова національної системи освіти з урахуванням кардинальних змін в усіх сферах суспільного життя України... створення нової правової та нормативної бази освіти».

Прагнення України до інтеграції у світовий та європейський освіт­ній простір, потреби соціально-економічного розвитку підштовхували до подальшого удосконалення освіти. У 1998 р. був прийнятий закон про професійно-технічну освіту, що врегульовував систему підготовки кадрів кваліфікованих робітників у відповідних навчальних закладах.

У 2001 р. замість 5-бальної системи оцінювання в загальноосвітній шко­лі була запроваджена 12-бальна, що, на думку реформаторів, давало змогу більш об'єктивно оцінювати та ефективно стимулювати навчальну діяль­ність школярів, зробити навчальний процес більш гнучким і зорієнтованим на індивідуальні та вікові можливості учня.

У 2002 р. у 22 тис. шкіл України розпочалося викладання іноземної мови З другого класу. У 2004 р. був затверджений Державний стандарт загальної середньої освіти. Відповідно до стандарту було розпочато роботу над новими підручниками й програмами.

Відбулися зміни і в системі вищої освіти. Почали відкриватися нові вищі навчальні заклади (ВНЗ). Зокрема, до річниці незалежності України відкрився університет «Києво-Могилянська академія», згодом з'явилися Національна академія управління, Академія фінансистів у Донецьку, Ост­розька академія, ряд нових університетів. У першій половині 90-х років було запроваджено систему державного ліцензування й акредитації (визна­чення рівня освітньої діяльності) ВНЗ. Найвищі III і IV рівні акредитації одержали 161 ВНЗ України.

Проте, незважаючи на такі зміни, вища школа перебувала у кризово му стані. Найбільш болючою проблемою вважалося фінансування. Поряд з державними формами навчання, набули поширення ВНЗ, засновані на позабюджетному фінансуванні — на оплаті навчання приватними особами або підприємствами. Ці ВНЗ компенсували неспроможність окремих дер­жавних навчальних закладів оперативно реагувати на потреби ринку. Вод­ночас комерціалізація освіти в умовах зубожіння населення породжувала нові проблеми, оскільки вона зачиняла двері ВНЗ для здібної молоді з мало­забезпечених сімей. У 2003 — 2004 навчальному році в Україні діяло 339 університетів, навчальних академій та інститутів, 235 з них — державної форми власності. Близько 60 % студентів навчалися за рахунок бюджетних асигнувань.

З 1999 р. у м. Болонья (Італія) був започаткований процес створення в Європі єдиного освітнього простору, що одержав назву Болонського процесу. До нього приєдналася й Україна. У процесі переходу до єдиного освітнього простору за вимогами Болонського процесу відбувалася реорганізації! структури вищої освіти, зокрема перехід до ступеневої підготовки фахівців за кваліфікацією — бакалавр, магістр та інші зміни.

На початку XXI ст. за умов покращення соціально-економічних показників розвитку країни суспільство висувало нові вимоги щодо актуальних змін в українській освіті: перехід до нових інформаційно-комунікаційних технологій навчання, підвищення професійної компетентності та конкурентоспроможності випускників навчальних закладів, орієнтація освітньої системи на потреби внутрішнього та європейського ринку праці.