1. Україна у складі Російської та Австро-Угорської імперій.

1. На межі ХІХ-ХХ ст. Україна була розділена як і географічно так і політично між двома імперіями - Російською і Австро-Угорською. Перша володіла Слобожанщиною, Лівобережжям, Правобережжям, Донбасом і Півднем, що становило близько 85 % земель, заселених українцями. До складу другої входили Східна Галичина, Північна Буковина та Закарпаття. Території, що перебували під владою Російської імперії в цей період, зазвичай називають Наддніпрянською Україною, ті, що входили до складу Австро-Угорської. - західноукраїнськими землями.

Документи і матеріали

На переламі XIX і XX ст. у житті українців Галичини і Буковини сталися великі зміни. Тут проходить прискорений розвиток суспільних і національних сил. «Інтенсивність, ширина і глибокість того розвоєного руху в тім часі, - писав Іван Франко, були більші, ніж коли-небудь перед тим... Ніколи досі на ниві нашого слова не було такого оживлення, такої маси конфліктів, суперечливих течій, полеміки, різнорідних думок і змагань, тихих, але глибоких переворотів...».

Рушієм цього процесу була інтелігенція, передусім адвокати вихованці народовських громад. Поруч з ними діяла нова генерація духовенства.

Гунчак Т. Україна: перша половина XX століття: Нариси політичної історії - К., 1993. -С 53.

Як ви вважаєте,чому на початку XX ст. саме інтелігенція, як і Наддніпрянській Україні, так і в західноукраїнських землях, стає рушійною силою суспільних і національно-визвольних рухів?

Спільним для всіх Українських земель було те що Український народ, і послідовно боровся за свої соціальні і національні права. В українському національному русі на початку xx ст. простежуються дві тенденції - посилення земсько-ліберальної опозиції царизмові та переростання українського культурно-просвітницького руху в політичний. Ліберальна опозиція - представники інтелігенції (службовці, лікарі, вчителі та ін.) усе частіше висувала вимоги щодо надання політичних свобод, скликання Установчих зборів для розробки конституції. В українській політичній думці обґрунтовується необхідність досягнення української національної не незалежності й повної державної самостійності. Але панівною впродовж перших двох десятиліть xx ст.. як і раніше, зaлишалась ідея політичної автономії України у складі чи то конституційної Російської імперії, чи то федеративної Російської демократичної республіки, побудованої на новітніх конституційних засадах Початок XX ст. характеризується розвитком політичного етапу визвольного руху в українських землях. Головною вадою становлення української партійної системи було те, що українці не мали можливості реально впливати на перебіг економічного і соціально-політичного розвитку в Україні. До складу українських партій входили переважно представники інтелігенції, яка часто репрезентувала сама себе, а їхні політичні дискусії більше нагадували кухонні суперечки. І все ж незважаючи на ці «хвороби зростання», українські діячі поступово починали відчувати себе самостійною силою, яка прагне здійснити власні цілі та завдання, відстоює інтереси українського народу і має свою матеріальною базою створену ним. нехай ще недосконалу, фінансово-економічну структуру. На початку XX ст. особливістю суспільно-політичних рухів в українських землях стало поширення комуністичних ідей.

2. На початку XX ст. Наддніпрянщина була одним із економічно найрозвиненіших регіонів Російської імперії.

Промисловому розвитку Наддніпрянської України на початку xx ст. були притаманні концентрація виробництва, утворення монополій, спеціалізація районів, значний вплив іноземного капіталу, нерівномірний розвиток українських регіонів, вищі темпи розвитку порівнянні з середніми показниками по країні, перетворення України на один з головних промислових районів Російської імперії.

Особливістю розвитку української промисловості була її підпорядкованість імперському центру, який вбачав в Україні насамперед потужну сировинну базу. Тому закономірно, що 1913 р. на українську промисловість припадало майже 70 % видобутку сировини та виготовлення напівфабрикатів Російської імперії. Така державна політика суттєво деформувала структуру економіки України. Незважаючи на те, що на її території був зосереджений величезний промисловий потенціал, вона залишалася сільської сільськогосподарським районом імперії, у якому в селах проживало 80 % населення. В аграрному секторі Наддніпрянської України зберігали позиції великі поміщицькі латифундії. Перетворення землі на товар спричинило посилення майнової диференціації селянства, зросла експлуатація народних мас. Нa початку xx ст.. назріла проблема аграрного перенаселения. Усі ці чинники призвели до значної напруженості в суспільстві, загострення соціальних протиріч.

Відповідні зрушення у промисловості відбувалися і в українських землях Австро-Угорської імперії, хоча темпи її зростання були невисокі. Нa початку XX ст. в західноукраїнських землях відбувається поступовий перехід до капіталістичних форм господарювання. Зростає товарність сільського господарства ширше використовується вільнонаймана праця, частіше застосовується техніка. Проте панівні позиції зберігає поміщицьке землеволодіння. Завдяки перебуванню сервітутів (від лат. servilus - повинність) під поміщицьким контролем юридично вільні селяни фактично потрапляють в економічне кріпацтво, загострюється проблема аграрною перенаселення.

Наслідками колоніальних форм господарювання в промисловій сфері були експлуатація природних багатств західноукраїнських земель: перетворення західноукраїнського краю на рийок збуту; орієнтація фабричного виробництва на видобування та первинну переробку сировини: консервація кустарно-ремісничого характеру західноукраїнської про­мисловості; залежність промислового розвитку від іноземного капіталу тощо.

Протиріччя соціально-економічного розвитку супроводжувалися активними виступами робітників і селян.