48. Спроба державного перевороту в срср 19 серпня 1991 року.

Повільне і суперечливе просування республіки на шляху до незалежності, усі завоювання в Україні опинилися під смертельною загрозою в результаті реакційної перевороту, який відбувся у Радянському Союзі. О 6-й годині ранку 19 серпня 1991 р. в країні було оголошено надзвичайний стан. За спинами заколотників стояли могутні сили КДБ, армії, центральні державні і господарські органи. У реакційному державному перевороті активну роль відіграли консервативні елементи КПРС. До складу ДКНС (Державного комітету з надзвичайного становища, російська назва — ГКЧП, тобто Государственный Комитет по Чрезвычайному Положению) увійшли вісім осіб: О. Бакланов — перший заступник голови Ради оборони СРСР, В. Крючков — голова КДБ СРСР, В. Павлов — прем'єр-міністр -PCP, В. Пуго — міністр внутрішніх справ СРСР, В. Стародубцев голова Селянської спілки СРСР, О. Тізяков — президент Асоціації державних підприємств об'єктів промисловості, будівництва, транспорту і зв'язку СРСР, Д. Язов — міністр оборони СРСР, Г. Янаєв — віце-президент СРСР.

«З метою захисту життєво важливих інтересів народів і громадян Сою­зу PCP» Державний комітет з надзвичайного стану, який очолив віце-президент СРСР Г. Янаєв, постановою № 1 вирішив припинити діяльність не бажаних новому режиму органів влади і управління, політичних партій, гро­мадських організуй і масових рухів, заборонити мітинги, вуличні походи, демонстрації та спайки, запровадити комендантську годину та обшук грома­дян встановити контроль над засобами масової інформації (цензуру). Поста­нова № 2 ДКНС обмежила перелік центральних і московських газет кількома лояльними на погляд хунти, виданнями. Під приводом дотримання порядку в Москву було введено війська.

Шлях до нової комуністичної диктатури путчистам перекрили кері­вництво та народ Росії. Президент Борис Єльцин закликав громадян до опо­ру. Першого ж дня перевороту до будинку Верховної Ради РРФСР почали прибувати москвичі для захисту демократії та обраної народом влади. Вони спорудили довкола «Білого дому» барикади. На бік законного уряду перейшла частина військових з бойовою технікою. Штурмувати будинок парламенту путчисти не наважилися.

Серед захисників «Білого дому» у Москві була так звана «українська со­тня», стихійно сформована з українців Москви та тих, хто прибув до всесоюз­ної столиці з України у відрядження чи відпустку. їм вдавалося бути з синьо-жовтим прапором в усіх критичних пунктах протистояння.

Військово-комуністична хунта планувала спершу нейтралізувати Україну, а після розгрому демократії в Росії ввести війська до Києва, Львова, Донецька, Харкова та деяких інших міст, ліквідувати суверенітет республіки і зародки народовладдя. Уже вночі 19 серпня до Києва прибув генерал армії В. Варенников. Разом із командуючим Київським військовим округом генерал-полковником В. Чечеватовим о 8 годині ранку він зібрав командирів військових частин і наказав виконувати розпорядження ДКНС. Потім запропонував Голові Верховної Ради України Л. Кравчуку зустрітися в ЦК КПУ в кабінеті С. Гуренка, однак, діставши відмову, погодився прибути у Верховну Раду. У присутності С. Гуренка, В. Чечеватова, віце-прем'єра К. Масика в ультимативній формі він вимагав від Верховної Ради та уряду України покірності, ігнорування опозиційних сил. За непослух погрожував військовими репресіями.

Вірогідно, зважаючи на ці погрози, Л. Кравчук досить стримано сприй­няв пропозицію представників Народної ради щодо об'єднання зусиль у боро­тьбі проти перевороту, попередив їх про можливі наслідки, закликав до спо­кою, щоб не спровокувати введення надзвичайного стану. У виступі на Украї­нському телебаченні 19 серпня він послався на відсутність офіційних докуме­нтів щодо ДКНС, недоцільність поспішних оцінок, закликав зберігати витримку, дотримуватись Конституції, трудової дисципліни і громадського порядку, завершити збирання врожаю і добре підготуватись до зими. А ще — запобігти конфронтації й протистоянню.

Чимало компартійних функціонерів, керівників владних структур, підприємств, колгоспів та установ поспішили запевнити ДКНС у своїй лояльності. Зокрема, переворот підтримали Дніпропетровський, Житомирсь­кий, Закарпатський, Миколаївський, Одеський, Полтавський, Харківський, Чернігівський обкоми та облвиконкоми, партійно-радянська верхівка Криму, Кіровоградський, Криворізький та деякі інші міськкоми КПУ. Догідливо пове­лося українське телебачення, терміново, з вірнопідданим коментарем подаючи перекладеш українською мовою документи хунти, водночас нещадно цензу­руючи всі антипутчівські матеріали. У дні перевороту на телебачення й радіо не допускались представники демократичних поглядів. Жодної заяви, жодного звернення Народної ради, НРУ, демократичних партій і рухів не надрукували компартійні газети, не поширило Українське телебачення.

Заколот висвітив реальні, а не декларативні позиції й наміри всіх полі­тичних сил і державних органів в Україні. Секретаріат ЦК Компартії України надіслав на місця шифрограму, у якій схвально оцінював переворот і пропону­вав парткомам «організувати» підтримку дій ДКНС.

В Україні опір заколотникам очолили представники Руху і новост-ворених демократичних партій. Вони виступили з пропозицією засудити заколот спеціальним рішенням Президії Верховної Ради УРСР. Але більшість Президії вичікувала, блокуючи всі спроби членів Народної Ради дати оцінку дій ДКНС. За цих умов демократи розгорнули широку роботу в масах, особли­во в містах. Львівська обласна Рада закликала громадян до масових актів гро­мадянської непокори у відповідь на «спроби насильницького усунення демок­ратично обраної влади». Сесія Харківської міськради кваліфікувала утворення ДКНС як «найтяжчий злочин». Народний Рух України закликав громадян «створювати організаційні структури активного опору». Союз українського студентства у зверненні до Верховної Ради УРСР заявив про намір розпочати «акції громадянської непокори». Голова спілки офіцерів України полковник В. Мартиросян запропонував організувати волонтерів для захисту українсько­го парламенту і в телеграмі Б. Єльцину закликав військовослужбовців — гро­мадян України, які проходять службу на території РРФСР, не виконувати роз­порядження ДКНС, а підтримувати Президента Росії. Республіканський штаб Руху і Всеукраїнський страйкком готували на 21 серпня початок безстрокового всеукраїнського страйку, а гірники Донбасу ще 20 серпня відправили до Л. Кравчука делегацію з протестом.

Спроба комуністичної верхівки СРСР зупинити демократизацію суспіль­ства не здобула підтримки українського народу. За даними опитування, прове­деного Всесоюзним центром вивчення громадської думки 20 серпня, діяль­ність ДКНС вважали незаконною 75% опитаних киян та 73% львів'ян.

Після поразки комуністично-мілітаристської хунти в Москві, арешту членів ДКНС та інших організаторів перевороту створилася якісно нова політична ситуа­ція і в Україні. 24 серпня проголошено Акт незалежності України. 27 серпня приймається Указ Президії Верховної Ради України «Про передачу архівів Ком­партії України у підпорядкування Головного архівного управління при Кабінеті Міністрів України». Цього ж дня було припинено вихід газет — органів ЦК КПУ. ЗО серпня 1991 р. Л. Кравчук підписав Указ Президії Верховної Ради України «Про заборону діяльності Компартії України».