3. Російська революція 1905-1907 рр. В Україні.

1. Пореволюційні події взимку-восени 1905р.

2Поступки царизму в національно-культурній сфері

3.Діяльність українських громад у І та II Державних думах Росії

1. У січні 1905 р. війська розстріляли мирну маніфестацію в Петербурзі. Цe сколихнуло всю імперію. В Україні застрайкували робітники сотень підприємств Катеринослава, Харкова, Києва, Миколаєва. В Одесі кинуто заклик «Геть самодержавство!». Політичні гасла висунули й учасники революційних подій в інших містах. Та головними вимогами страйкарів залишалися економічні. У січні лише в Катеринославському гірничопромисловому районі страйку пало 100 тис. чол. У лютому в Україні відбулося 105 страйків, що охопили 70 тис. чол. Урядові війська та поліція придушували страйки.

Українське село також охопили революційні події. Упродовж січня-березня сталося 80 селянських виступів, які супроводжувалися захопленням фуражу в поміщицьких маєтках.

Свої вимоги висувала демократична частина української інтелігенції та студентства. Так, учасники мітингу в Харкові 17 січня виступали з вимогою скликати Установчі збори, закликали до Зaгального страйку в державних установах, навчальних закладах і на підприємствах. Близько 700 студентів університету і політехнічного інституту в Кисні вирішили сформувати озброєний академічний легіон і приєднатися до робітників, які страйкували. Студенти Катеринославського вищого гірничого училища на так протесту проти кривавої розправи в Петербурзі припинили заняття й оголосили траур по загиблих.

У жовтні 1905 р. відбувся всеросійський політичний страйк, у якому взяли участь 120 тис. робітників, селян, службовців України. Головною вимогою страйкарів була зміна політичного режиму в країні, демократизація суспільства. Страйкові комітети й депутатські збори, що займалися вирішенням конфліктів між робітниками й роботодавцями, стали. Не дійшовши згоди зі страйкарями Одеси про спільні дії, керівники «Пoтьомкіна». серед яких був уродженець Харківщини П. Матюшенко, вивели судно у відкрите море. Чорноморська ескадра відмовилася стріляти по бунтівному кораблю. Судновий комітет вирішив іти до румунського порту Констанца, щоб поповни запаси палива і харчів. Діставши відмову, він рушив до Феодосії, де отримав продовольство. Переправити на судно вугілля перешкодив начальник порту. 24 червня «Потьомкін» здався румунській владі в Констанці. Більшість матросів залишилася у вимушеній еміграції. 117 повернулися до Росії, де зазнали репресій.

У листопаді 1905 р. повстали екіпажі 12 кораблів, що стояли на рейді Севастополя, 6 тис. матросів були підтримані робітниками порту та частиною солдатів місцевого гарнізону. Керувала виступом рада матроських, солдатських і робітничих депутатів, а командування Чорноморським флотом перебрав на себе лейтенант Л. Шмідт. У телеграмі на ім'я Миколи II він висунув вимогу скликати Установчі збори й відмовився викопувати вказівки уряду. Військове командування ізолювало повсталі кораблі, обстріляло їх береговою артилерією. Виступ було придушено. П Шмідт і його помічники О. Гладков, М. Антоненко, С. Частник зa вироком військового трибуналу страчені 18 листопада відбувся виступ саперів київського гарнізону на чолі з поручиком Б Жадановським. У сутичках з урядовими військами було вбито й поранено з обох сторін близько 250 осіб. Заворушення в армії вказували на те, що режим втрачав довіру всіх верств суспільства. Народ вимагав рішучих політичних й економічних змін. Проте революційні події 1905 р. зовсім мало дали українським політикам, а ті зі свого боку, майже не долучилися до їхнього розвитку.

З'явилася українська періодична преса. У грудні 1905 р, в Києві почала виходити перша щоденна українська газета «Громадська думка», яку видавав Є. Чикаленко, 1906 р. в у країнських губернських центрах, а також у Москві й Петербурзі виходило 18 українських газет і журналів. Видавництва друкували книжки українською мовою. В Петербурзі 1907 р. побачило світ повне видання «Кобзаря» Г. Шевченка. У школах дехто з учителів початкових класів переходив на українську мову навчання. В університетах Києва, Харкова, Одеси було запроваджено курс української літератури. Крім того, в Одеському й Харківському університетах було відкрито кафедри українознавства.

Поновило національно-освітню роботу товариство «Просвіта», яке мало у Наддніпрянській Україні 9 організацій з 30 філіями. Активно працювали в цьому товаристві Б. Грінченко. М. Лисенко. Леся Українка. М. Коцюбинський. Панас Мирний. Д. Яворницький та інші відомі представники національної еліти. Водночас уряд забороняв проведення культурно-освітніх заходів (лекції, видавнича діяльність, організація читалень).Відповідно до Маніфесту 17 жовтня 1905 р. в російській державі впроваджувалося народне представництво - Державна дума, до компетенції якої були віднесені законодавчі функції. Деякі українські політичні партії взяли участь у виборах до Державної думи, де їхні представники відстоювали інтереси різних суспільних верств.

За день до запланованого оприлюднення в Державній думі декларації у справі української автономії - 8 липня 1906 р. - Микола II розпустив «незручний» російський парламент і видав наказ про нові вибори. До II Державної думи, то почала працювати у 1907 p.. від України було обрано 102 депутати, серед яких також переважали селяни - 62 особи. 47 депутатів сформували українську парламентську громаду. Вона вела боротьбу за прийняття закону про українську мову, підготувала проект закону про автономію України. Друкованим органом громади став часопис «Рідна справа - Думські вісті». Як і в І, у II Державній думі центральним питанням залишалося аграрне. Спрямованість дискусій визначала фракція трудовиків. У своїх промовах селянські депутати з України С. Нечитайло, Ю. Сайко та інші висували вимоги справедливої о земельного устрою, пропонували створити з цією метою Крайовий національний земельний фонд. Українська думська громада виносила на обговорення й інші питання суспільного життя країни. Громади українських депутатів консультувала група експертів з різних проблем на чолі з М. Грушевським. Діяльність депутатів І й II Державних дум дала змогу об'єднати зусилля української громадськості у боротьбі за політичні, соціально-економічні й культурно-освітні права, донести вимоїн українського народу до уряду й російської еліти.