Тема 5. Природа як вихідна основа розвитку людини. Дух, матерія природа. Дух та свідомість

Людина. Суспільство. Природа, їх природа, взаємодія - давня проблема філософії. Ця проблематичність пояснюється, насамперед, різким зростанням так званого антропного впливу суспільства на навколишнє природне середовище, споживацьким до неї ставлен­ням. Активно використовуючи природні ресурси на основі удоско­налення технологій та виробництва, суспільство добилось колосаль­них успіхів і якісно змінило уклад життя. За останні сто років, наприклад, людство збільшило в тисячу разів енергетичні запаси. Кожні 15 років у розвинутих країнах подвоюється загальний обсяг товарів та послуг. Проте людство вже починає тяжко розраховува­тись за технічні та інші досягнення цивілізації. Змінився склад біо­сфери. Спеціалісти відмічають накопичення вуглекислоти в атмо­сфері, запиленість, у порівнянні зі становищем на початку і в кінці XX ст., зросла на 20 процентів. У нових для людства умовах взаємодію суспільства і природи потрібно будувати так, щоб розвиток сус­пільства і його компонентів не завдавав шкоди природі, а, навпаки, сприяв розвитку, потрібно створити такі умови, при яких природ­ний фактор повніше б враховувався.

Дух - сукупність і осереддя усіх функцій свідомості, що виникають як віддзеркалення дійсності, але сконцентрованих в єдиній індивідуальності, як знаряддя свідомої орієнтації насправді для дії на неї і врешті-решт для її перероблення. З точки зору матеріалізму, натуралізму - дух виникає тільки як явище вторинне порівняно з дійсністю, впливаючи на неї і через громадську практику переробляючи її, без чого неможлива і її історія, або з точки зору ідеалізму, спіритуалізму - передує дійсності, породжуючи її різними образами

Перші уявлення про дух з'явилися в первісному суспільстві. Предмети і явища природи сприймалися людиною як живі і одушевлені сили - духи (чи душі), які чи то прямо тотожні з речами (фетишизм, від франц. fetiche - ідол, талісман), чи то відділяються від них в тій чи іншій мірі (анімізм, від латів. animus - дух, душа; віра в духів, окремих від речей, що населяють світ). На цій стадії немає ще розчленовування уявлень про дух (душі) і тіло.

Тема 6. Проблема істини в пізнанні. Істини і пізнання. Істина і правда

Із самого початку усвідомлення пізнавальної проблематики перед людьми постало питання: якщо ми сприймаємо дійсність через певні наші образи, уявлення, поняття, то якою мірою можемо бути впевнені в їх надійності? Зазначене питання постає у гносеології як питання про істину пізнання.

Найпоширенішим є тлумачення істини як відповідності знань та уявлень дійсності. Але таке тлумачення не витримує серйозної критики. Так, людський інтелект у процесі пізнання створює так звані «ідеальні об'єкти» («ідеальне коло» в геометрії, «ідеальний газ» у фізиці та ін.), але реально нічого ідеального не існує. Далі: в процес пізнання ми залучаємо свої прагнення, уподобання, інтереси, ідеали, переконання, проте всі дані інтелектуальні утворення не можна привести у порівняння із якимись речами чи явищами дійсності.

Пізнаючи об’єкт, ми розчленовуємо його на предмети різних наук та напрямів пізнання. Але реально об’єкт єдиний. Чому відповідають наші предметні «зрізи» певного об’єкта? На це запитання навряд чи існує якась переконлива відповідь. Далі: теоретичне (абстрактне) пізнання неможливе без використання слів і термінів. Їх правильне вживання часто стає запорукою правильного розуміння процесів і результатів мислення. Але давно відомо, що остаточно визначити якийсь термін неможливо хоча б тому, що всі слова мови становлять систему без однозначно окреслених меж. Отже, концепція істини як відповідності знань реальності суттєво спрощує реалії пізнання.