1.4. Види існуючого журналістського розслідування в Україні та

закономірності їхнього впливу на дійсність.

Серед усіх українських телепрограм, в наслідок оприлюднення яких або

нічого не ставалося, або відбувалося щось негативне, можна виокремити

програми:

- про корупцію на маленькому рівні (бабуся, яка дала хабар судді);

- про зловживання посадових осіб, якщо його не можна довести

документально (наприклад, міліція побила хлопця) – коли йде команда

«згори» щодо підтасовки фактів;

- про розслідування гучних злочинів, яке стоїть на місці (як правило, такі

програми не рухають слідство) чи яке проведене органами сумлінно (як

правило, такі програми корисні лише для слідчих, які розслідують – бо

слугують їм для підвищення чи для покращення авторитету серед

звичайних людей);

- про погані розслідування дрібних та просто одиночних справ, зокрема

замовні вбивства (депутатів, бізнесменів);

- про окремі явища і схеми, які існують в країні та які неможливо змінити

в силу їхньої масштабності і того, що всі живуть за подібними схемами

на різних рівнях (наприклад, розпродаж землі столичними чиновниками,

42

незаконна забудова, хабарництво великого масштабу, контрабанда

тощо);

- так звані «історії про історії» (які знімаються вже постфактум і не

можуть ні на що вплинути).

За словами Арьєва, на його відчуття, програм, які закінчились

відсутністю змін у реальному житті або негативними змінами, в Україні усього

близько 90-95 відсотків від загальної кількості [3].

Проведений нами аналіз показав, що зі ста програм «Закритої зони»,

мали позитивні або частково позитивні наслідки 9 програм, тобто 9 відсотків з

усіх проаналізованих. Відповідно, 91 програма, близько 90 відсотків

проаналізованих програм, мали негативний або нейтральний вплив на ситуації

і проблеми, які змальовували.

З 50 програм «Чи на 5?» - позитивні або частково позитивні наслідки

мали 5 програм, тобто також близько десяти відсотків. При чому в усіх

успішних випадках обох програм з журналістського розслідування зміни

відбувалися на незначному, маленькому рівні.

Наведені цифри показують, наскільки журналістське розслідування є

неефективним в усуненні суспільних проблем та наскільки воно не виконує

свою функцію в українському суспільстві.

Що стосується Польщі, то за словами Агнєшки Боровської, за

тринадцять років у журналістському розслідуванні їх вдається зрушити

справи, які трокаються звичайних людей, приблизно у 70 відсотках випадків.

Що стосується великих і масштабних схем зловживань, то тут успішні є лише

10 відсотків телепрограм.

Важливо, що для українського журналіста-розслідувальника в існуючій

системі існують певні небезпеки – і одна з них – використання здобутої ним

інформації посадовими органами і спецслужбами в цілях подальшого

зловживання. Так прокуратура використовувала документальну базу

Володимира Арьєва не з метою порушити справу, а з метою «поспілкуватися»

з людьми, на яких є компромат. Тому для журналістів важливо контролювати

43

ситуацію і не дати на базі журналістського розслідування виникнути цілим

схемам зловживання.

Варто зазначити, що відсутність змін після більшості програм не є

приводом для журналістів опустити руки і не займатися більше

журналістським розслідуванням, оскільки такі програми повільно, але

впливають на глядачів і формують їхнє ставлення до того, що відбувається.

Так Єгор Соболєв [4] вважає, що після років якісного розслідування

через повільну зміну ставлення людей до висвітлених схем, зміну самих людей

і їхнього способу життя, зміниться щось і в системі.

А Володимир Арьєв зазначає, що навіть якщо правоохоронні органи не

звернули увагу на матеріал, то конкретні люди-порушники, про яких йдеться в

програмах, після ефіру мають заплямовану репутацію і неприємності, бо

мають родичів, дітей, знайомих, «навіть в середовищі колег “попався”. Тому

вони цього бояться» [3].

44

Розділ ІІІ