1.2. Аналіз конкретних прикладів програм «Чи на 5?».

Програма «Чи на 5?» виходила в ефір 5 каналу з вересня 2005 року по

січень 2007 і була присвячена діям влади та тому, як вони впливають на

звичайних людей. Аналогу «Чи на 5?» також не існувало на телебаченні.

У більшості випадків, програма була журналістським розслідуванням та

брала найвищі рейтинги на каналі, де транслювалася. У вересні 2006 року в

Україні змінився уряд, а з ним і загальнонаціональна політика. На відміну від

«помаранчевої» команди, новий уряд не збирався втілювати ніякі реформи,

тому з осені 2006 не було ні урядових дій, які можна було розслідувати, ні

реакції на них з боку українців. Тому автор програми Єгор Соболєв

переформатував «Чи на 5?» у студійний формат, змінивши при цьому її вигляд

з розслідувального у бік «хард-ток» («hard-talk»).

Один з найсумніших прикладів негативного впливу журналістського

розслідування на дійсність – програма «Чи на 5?» про міністерство внутрішніх

справ та те, як воно бореться із зловживаннями в міліції. Програма вийшла в

ефір 5 каналу у двох частинах – 30 травня та 13 червня 2006 року.

Для ілюстрації проблеми брали інтерв’ю в сім’ї Басецьких.

Дев’ятнадцятирічний хлопець Дмитро був жорстоко побитий і пограбований

ввечері у парку, як він казав, міліціонерами. Після побиття він зустрів

патрульну службу, але вона відмовила йому в допомозі. Родина хлопця

35

найняла адвоката, написала заяву в прокуратуру, але усе було безрезультатно.

В лікарню до хлопця приїхали брати покази міліціонери з того ж районного

відділку (Деснянського), з якого гіпотетично й були ті міліціонери, які побили

Басецького.

У програмі була детально описана ситуація з побиттям хлопця. Під час

підготовки матеріалу журналісти звернулися до прес-служби київської міліції,

щоб отримати інтерв’ю. Те, що справа отримала резонанс, очевидно,

спричинило бажання в прес-служби виконати свою роботу – відмити честь

мундиру.

Справу сфабрикували так, ніби хлопця били не міліціонери, а люмпени,

їх було двоє, а не п’ятеро, вони навіть не вдягнули форми, а хлопець усе

придумав, щоб звинуватити міліцію. Як казав слідчий, у двох затриманих

знайшли рюкзак Дмитра Басецького з доказами – його речами, – які вони ніби

повезли з собою в Черкаську область. На жаль, суд, який відбувся незабаром

після виходу програми, постановив, що винні затримані, їх було засуджено, й

адвокат Басецького нічого не зміг зробити.

Приклад програми «Чи на 5?», після якої нічого не відбулося – про

розслідування злочинів на виборах Президента України та під час

передвиборчої кампанії у 2004 році. Програма вийшла в ефір у двох частинах:

перший раз 20 вересня 2005 року, а другий, як підсумок, що зробили за той

час, – 22 березня 2006 року.

У розслідуванні розглядали три випадки.

Перший – побиття мирних киян під ЦВК 23 жовтня 2004 року – тоді

преса знала імена організаторів злочину, відомих політиків та навіть

представників влади. Проте пройшло трохи менше року – і справу «поховали»,

а ті, кого називали замовниками, не лише залишилися непокараними, а навіть

успішно робили кар’єру як політики у списках різних політичних партій до

Верховної ради.

36

Другий – неправомірне оголошення результатів виборів Центральною

виборчою комісією на чолі з її головою Сергієм Ківаловим – тут теж слідство

обмежилося кількома візитами членів ЦВК на дачу показів – і безрезультатно.

Третій – так звана «справа транзитного сервера» - про безпосередні

фальсифікації на рівні ЦВК. Спочатку, у квітні 2005, слідство називало

виконавців усіх рівнів та те, яким чином відбувався злочин, а на час виходу

програми не тільки не було нікого притягнено до відповідальності, а й

замовчувалося або заперечувалося усе раніше відоме щодо злочину.

Крім того, на час виходу другої серії програми усі, названі раніше

слідством як учасники або співучасники, взагалі вже практично були

народними депутатами.

Результату від обох програм не було ніякого, окрім дзвінка тогочасного

міністра МВС Юрія Луценка після першої частини. Він казав, що справи

загальмовано не на рівні його міністерства, а на рівні Генеральної прокуратури

України.

Програми журналістського розслідування в Україні характеризуються

певною безрезультатністю та подеколи негативними наслідками їх виходу в

ефір.

Володимир Арьєв та Єгор Соболєв виділили такі причини

безрезультатності та негативних наслідків телепрограм журналістського

розслідування:

- Корупція правоохоронної системи, зокрема прокуратури, яка за законом

зобов’язана реагувати на оприлюднену в ЗМІ інформацію, та судів («це є

те, з чим я стикаюся весь час на роботі, це те, що взагалі заважає

перемогти в Україні корупцію, це власне, продажність системи

прокуратури і судової системи. Це – база, це – фундамент. Їх завжди

можна купити, а значить, як їх можна купити, то можна не боятися

переслідування з їхнього боку, тому що їх, знову ж таки, завжди можна

купити» [3]).

37

- Те, що за законами, схемами та системами, про які йдеться у програмах,

живуть усі, в тому числі звичайні українці [4].