Розвиток науки

Хоча окремі елементи наукового знання почали формуватися в більш древніх товариства (шумерська культура, Єгипет, Китай, Індія), виникнення Науки відносять до 6 століття до нашої ери, коли в Стародавній Греції склалися відповідні умови. Формування науки вимагало критики і руйнування міфологічної системи; для її виникнення був необхідний також досить високий рівень розвитку виробництва і громадських відносин, що призводить до розділення розумової та фізичної праці і тим самим що відкриває можливість для систематичного заняття наукою. Більш ніж двотисячолітній історії науки виразно виявляє ряд загальних закономірностей і тенденцій її розвитку. Ще в 1844 році Фрідріх Енгельс сказав: «... Наука рухається вперед пропорційно масі знань, успадкованих нею від попереднього покоління ... ». Обсяг наукової діяльності подвоювався приблизно кожні 10-15 років аж до 17 століття, що знаходить вираз у прискоренні зростання кількості наукових відкриттів і наукових інформації, а також числа людей, зайнятих в Науці. В результаті кількість нині живуть вчених і наукових працівників складає понад 90% від загального числа вчених за всю історію науки.

Розвитку науки властивий кумулятивний характер: на кожному історичному етапі вона підсумовує в концентрованому вигляді свої минулі досягнення, і кожен результат науки входить невід'ємною частиною в її загальний фонд; він не перекреслюється подальшими успіхами пізнання, а лише переосмислюється і уточнюється. Спадкоємність науки забезпечує її функціонування як особливого виду «соціальної пам'яті» людства, «теоретично кристалізуючим» минулий досвід пізнання дійсності та оволодіння її законами.

Процес розвитку науки знаходить своє вираження не тільки у зростанні суми накопичуються позитивних знань, він зачіпає також всю структуру науки. На кожному історичному етапі наукове пізнання використовує певну сукупність пізнавальних форм -- фундаментальних категорій і понять, методів, принципів і схем пояснення, то тобто всього того, що визначають поняттям стилю мислення. Наприклад, для античного мислення характерно спостереження як основний спосіб отримання знання; Наука нового часу спирається на експеримент і на панування аналітичного підходу, що направляє мислення до пошуку найпростіших, далі нерозкладних елементів першоелементів досліджуваної реальності. Сучасну науку характеризує прагнення до цілісного і багатосторонньому охопленням досліджуваних об'єктів. Кожна конкретна структура наукового мислення після свого затвердження відкриває шлях до екстенсивного розвитку пізнання, до його поширення на нові сфери реальності. Однак, накопичення нового матеріалу, не піддається поясненню на основі існуючих схем, змушує шукати нові, інтенсивні шляхи розвитку науки, що призводить час від часу до наукових революцій, тобто радикальну зміну основних компонентів змістовної структури науки, до висунення нових принципів пізнання, категорій і методів науки, чергування екстенсивних і революційних періодів характерно як для Науки в цілому, так і для окремих її галузей.

Наукові дисципліни, що утворюють у своїй сукупності систему науки в цілому, досить умовно можна підрозділити на три великі групи - природні, суспільні й технічні науки, що розрізняються по своїх предметів і методів. Різкій межі між цими підсистемами немає, так як ряд наукових дисциплін займають проміжне положення.

Поряд з традиційними дослідженнями, проведеними в рамках якої-небудь однієї галузі науки, проблемний характер орієнтації сучасної науки викликав до життя широке розгортання міждисциплінарних і комплексних досліджень, що проводяться засобами декількох різних наукових дисциплін, часом що відносяться до різних підсистем науки, конкретне рішення яких визначається характером відповідної проблеми. Прикладом цього є дослідження проблем охорони природи, що знаходиться на перехресті технічних наук, біології, наук про Землю, медицини, економіки, математики та інших. Такого роду проблеми, що виникають у зв'язку з рішенням великих господарських і соціальних завдань, є типовими для сучасної науки.