Т1. п.1

Методологічні основи курсу системологія.

Причини популяризації сис-логії:

1. Життя сучасної людини з її численними верб. та невербальними комунікаціями. Поширення інформатизації в усіх сферах діяльності л-ни призводить до ускладнення в обробці і-ї та в її усвідомленні, тому виникає потреба в оволодінні особливими методами аналізу, синтезу та систематизації і-ї. Л-на взаємодіє з різною кількістю осіб та організацій. У ході співпраці з ін. л-на має приймати певні рішення, а прийняття правильного рішення можливе лише за умови глибокого проникнення в ситуацію всебічного розуміння явищ та процесів, стосовно яких приймаються рішення. Тому в менеджменті люд. діяльності необхідно використовувати принципи сист. підходу;

2. Внаслідок того, що цивілізація розвивається у напрямі свого ускладнення, виникає проблема у повноцінному вивченні явища чи процесу як системи. Це спричиняє до вив-ння природи соц.стереотипу.

Соц.стереотип (запроп. у 60-х рр. ХХст. Уолтером Ліпманом) утворюється на основі певних фактів про певні об’єкти, що становлять структуроване, більш-менш стійке уявлення про світ. Це певна проекція на світ наших цінносте, власної позиції та правил. Потреба у стереотипі має психол. характер.Л-на позначає певну рису, що позначає певний тип і заповнює решту картинки за допомогою стереотипів.

Об’єкт досл-ння потрібно розглядати і вивчати у взаємозв’язку його з оточенням, зрозуміти причини його появи, розвитку та колапсу, а це означає необхідність з’ясування цілей, способів та засобів їх досягнення, встановлення ресурсів і джерел існування аналізованого явища. При цьому необхідно уникати надмірної стереотипізації. Тому необхідно здійснювати дослідження систематично, за певним алгоритмом.

Мета вив-ння дисципліни: ознайомлення з осн. положеннями теорії систем, забезпечення майб.фахівців знаннями та вміннями постановки сист. досліджень, побудови моделей і застосування сист. Аналізу до розв’язання завдань із спеціальності.

Завдання вив-ння :

1. Ознайомитись з теорет. базою та методами досліджень, що викор-ся в умовах недостатньої і-ї і високої невизначеності;

2. Надати уявлення про суч. методи сист. досліджень, методологію прикладних досліджень с-ми.

3. Ознайомись із заг. методами моделювання с-ми та практ. Використанням методів сист. аналізу;

У сис-логії найширше викор. теоретико-емпіричні та емпіричні методи наук. досліджень. Теоретико-емпіричні методи:

Аналіз – поділ об’єкта на складові частини з метою всебічного вив-ння.

Синтез – об’єднання раніше виокремлених частин в єдине ціле.

Абстрагування – відокремлення істотного від неістотного.

Конкретизація – рух від абстрактного до конкретного з метою виокремлення функціональних зв’язків між складовими явища, що вивчається.

Моделювання – заміна реального процесу певною конструкцією, яка відтворює основні риси процесу, абстрагуючись від неістотних.

Аналогія – на основі однієї ознаки в одному предметі за принципом подібності робиться висновок про наявність такої ж самої ознаки в іншому предметі.

Ідеалізація – створення об’єктів і явищ, які не існують в дійсності.

Класифікація – упорядкування явищ за певними критеріями.

Сист. підхід – вивчає взаємозв’язок явища як с-ми і його складових, підпорядковується діалектиці цілого і частинного, загального і окремого.

Емпіричні методи:

Спостереження – систематичне,цілеспрямоване, спец. організоване, сприймання предметів і явищ, які є об’єктами досліджень.Розрізняють просте спостереження (події фіксуються збоку) і співучасте.

Вимоги:

1. Передбаченість заздалегідь;

2. Планомірність;

3. Цілеспрямованість;

4. Вибірковість;

5. Системність;

Порівняння – процес зіставлення предметів та явищ дійсності з метою встановлення схожості або відмінності між ними, а також знаходження загального між 2-ма чи кількома об’єктами дослідження.

Осн. аспектами порівняння є:

• Порівняння з еталоном;

• Порівняння в часі;

• Територіально-просторові порівняння;

Вимоги:

1 – порівнюватися можуть тільки ті явища, в яких існує об’єктивна спільність.

2 – порівняння повинно здійснюватись на основі лише найсуттєвіших ознак.

Узагальнення – перехід від одиничного до загального чи від менш до більш загального знання. Поділ. на: просте (на основі якоїсь 1-ї ознаки) та комплексне (є декілька ознак).

Експеримент – створення штучних умов для дослідження чи перевірки певного явища.

Експеримент проводять:

1. при необхідності відшукати у об’єкта раніше не відомі властивостивості;

2. при перевірці правильності теоретичних побудов та при демонстрації явищ.

Т 1. п.2.

Термін система з’яв. 5 ст. до н.е. в Стародавній Греції, початкове значення поєднання, організм, організація, союз, лад. Він також виражав певні акти діяльності людини та їх рез-ти, в розумінні того як 1 предмет представлений з іншими поряд. Демокріт – основоположник системності, автор теорії атомів. Складні тіла скл. з атомів подібно до того як слова утворюються зі складів, а склади з літер. Синтагма – це цілісність або впорядкованість штучних об’єктів як продуктів діяльності людини.

В період Античної філософії:

Ціле більше суми його частин – який пізніше отримав назву принцип емерджентності.

Відродження:

Поняття система використовувався для характеристики буття як космосу.

При цьому система космосу розглядається як незалежна від людини і має свою ієрархію, організацію, власні внутрішні закони функціонування та незалежну структуру.

Галілео і Ньютон визначили певну концептуальну систему з категоріями:

- предмет і його властивості

- ціле і його частини

- субстанція і атрибути

Таким чином предмет трактується як сума його властивостей. Основна пізнавальна процедура при цьому зводиться до пошуку схожості і відмінності в предметах.

Ламбер (нім. філософ)

Будь-яка наука як і її частини є системами і можуть трактуватись як ціле, в системі має бути наявна субординація та координація (вертикальна або горизонтальні зв’язки)

І. Кант

Перетворив системний характер наукового знання в методологічне русло, запропонувавши певні процедури та засоби конструювання знань.

Г. Гегель

Розробив систему наукових знань, які існують і до тепер. Використовував метод конкретизації.

1843 р. пол. вчений Броніслав Трентовський видав книгу «Ставлення філософії до кібернетики як до мистецтва керування народом»

В цій праці автор стверджував:

«Ефективне керування системою повинне враховувати всі внутрішні та зовнішні фактори, що впливають на об’єкт системи керування, а основна складність у реалізації цього керування пов’язана із складністю в поведінці людей».

Таким чином на кін. 19 – поч. 20 ст. в науковому пізнанні вже розрізняли об’єкт і предмет пізнання, роль моделей в пізнанні, фіксувалась наявність інтегральних характеристик, досліджувались принципи погодження властивостей цілого з елементів і властивості з елементів цілого.

Системологія як самостійна дисципліна почала формуватись на поч. 20 ст.

ОЛЕКСАНДР БОГДАНОВ-МАЛИНОВСЬКИЙ 1911-1925 рр. «Всезагальна організаційна наука тектологія». Тектологія – це всезагальна наукова концепція, яка була першим варіантом загальної теорії систем. Розглядає всі об’єкти та процеси з т.з. певного рівня організованості, тому ця наука повинна займатися вивченням заг. закономірностей організацій на всіх рівнях організованості.

Системологія має 2 начала: 1) Лабільне( пластичне) – функціональний бік орг. та прагнення до адаптації. 2) Консервативне – архітектурна схема орг.

На його думку лише активне викор. зовн. середовища забезпечує збереженість системи.

Запропонував видову х-ку зв’язків у с-мі та поза нею:

1. Кон’югація – з’єднання елементів і комплексів між собою.

2. Інгресія – входження, утворення проміжної ланки при формуванні цілісності.

3. Дезінгресія – утв. нейтралізуючої або руйнівної ланки в процесі дезорганізації цілісності.

4. Ланцюговий зв'язок – об’єднання за допомогою загальних ланок.

5. Зв'язок відбору і підбору заходів стихійної регуляції.

6. Бі-регуляції – зворотній зв'язок

7. Егресія та дигресія – способи централізованого та кістякового формування комплексів.

Вводить поняття негативна селекція – відкидання елементів с-ми, які усвідомили своє автономне призначення і заважають системам досягти загальної мети.

Найважливіше в тектології є те, що осн. увага звертається на закономірності розв. орг., розгляд співвідношень між стійким і змінним, значення зворотного зв’язку та цілей систем.

Тектологія знайшла своє продовження в теорії криз або катастроф: чим складніша с-ма, тим більше шансів у виникненні в процесі її розв. кризової ситуації що потребує перебудови організації цієї с-ми. Необхідно навчитися аналізувати динамічні процеси в с-мі та передбачати їх розв.

ВІНЕР «Кібернетик». Приділив особливу увагу типізації моделей систем, виявленні особливого значення зворотних зв’язків у с-мі, підкреслення принципу оригінальності в управлінні та синтезі систем усвідомлення значення інформації для розвитку с-м, розв. методології моделювання.

У 80-х рр. 20 ст. ХАКЕН та ПРИГОЖИН розробили концепцію Теорії хаосу, яка увійшла в науковий обіг як синергетика або теорія самоорганізації.

Синергетика – наука, яка займається теорією вивчення систем, що складається з великої кількості частин, систем, які складним чином взаємодіють. В с-мі реалізуються само організовані та само упорядковані процеси під дією випадкових зовн. впливів, що спричиняють відхилення.

Малі зміни початкових умов «біфуркація» зростають до макрорівня – принцип когерентності, ефект метелика.

Самоорганізація характеризується:

1. Випадковістю зовнішнього незначного поштовху.

2. Нелінійному, а отже неконтрольованому розв. с-ми.

3. Незворотністю у розв. с-ми.

4. Постійною нестійкістю внутрішньої структури та зовн. середовища.

Спільні та відмінні риси синергетики та тетології:

1. Обидві теорії значну увагу приділяють зовн. фактору впливу на д-сть с-ми.

2. Складність у внутр. структурі с-ми; акцентування на повній (синергетика), або частковій (тектологія) самостійності елементів в с-мі; наявність складних та неодних зв’язків між елементами.

3. Тектологія стверджує про контроль над с-мою та можливістю керування за ефективністю с-ми про закономірність і визначеність впливу на с-му;

Синегретика надає перевагу принципу не лінійності і важкості контролю за функціонуванням с-ми, наголошує на самоуправлінні с-ми.

Найхарактернішою рисою сист.підходу є те, що в дослідницькій роботі не може бути виключено аналітичного вивчення якогось об’єкта без точної ідентифікації його у великій с-мі.

Системний підхід виникає як реакція на розвиток аналітичного.

Т.1 п.3

ОСНОВНІ АНАЛ.ПІДХОДИ, ПОСТАВЛЕНІ НА ПРОТИВАГУ СИСТЕМНОМУ:

1.Логічний позитивізм – існ.обєктивна реальність, яка є незалежною та неспотвореною нашими особистими, суб’єктивними інтерпретаціями світу. Однак факти є багатовимірними і можуть по-різному інтерпретуватися. Кожна група вчених надаватиме особливе значення тому підходу до розв’язання складних проблем, який є найбільш сумісний з її ф-фією та методологією, а це суперечить об’єктивації реальності.

2.Аналітична дедукція (редукціоністська логіка) – найкраще можна пояснити ціле шляхом пояснення його частин, тобто редукціоніст розв’язує складну проблему шляхом розбиття її на складові, що призводить до розвитку спеціалізованих дисциплін з певними сферами д-ння, породжує множинність у підходах. Вчені спілкуються в межах своїх дисциплін, не розуміють один одного і не здатні оперувати системними проблемами.

3.Казуальна логіка – колишні стани с-ми визначають її майб.стан, але в суч.сусп.науках, зокрема в науках про поведінку, можливі ситуації, коли майбутнє визначає дійсність.

ПЕРЕДУМОВИ ВИНИКНЕННЯ СИСТЕМНОГО ПІДХОДУ:

1. Значний масштаб проблем, які потребують вирішення

2. Зростання взаємного впливу проблем одна на одну

3. Великий ризик неефективних витрат і втрат

4. Необхідність правильної постановки цілей, формування програми її досягнення

Складну с-му варто розглядати як єдине ціле, і як таку, що складається з частин. Потрібно досліджувати проблему з різних точок зору, вивчати її внутр.будову. Формулювання цих вимог до с-ми досягається шляхом визначення принципів системного підходу.

ПРИНЦИПИ СИСТЕМНОГО ПІДХОДУ:

1. Принцип остаточної або глобальної мети – будь-які зміни удосконалення або управління повинні оцінюватися виходячи з того чи сприяють вони досягненню остаточної мети.

2. Принцип єдності – сумісний розвиток с-ми як цілого, і як сукупності компонентів.

3. Принцип зв’язності – компоненти с-ми розглядаються сумісно з її зв’язками, з оточенням.

4. Принцип єдності і зв’язності тісно пов’язані між собою, тому що принцип єдності відображає погляд ззовні на с-му, а принцип зв’язності – з середини с-ми.

5. Принцип моральності – в багатьох випадках у с-мі доцільно реалізувати декомпозицію на складові різного рівня загальності та розглядати с-му як сукупність модулів та зв’язків між ними. Принцип моральності дозволяє абстрагуватися від зайвої деталізації за умови збереження можливості адекватного описання с-ми.

6. Принцип ієрархії – в більшості с-м ієрархічна побудова елементів дозволяє впорядкувати структуру с-ми.

7. Принцип функціональності - ф-ції в с-мі розглядаються по відношенню до структури як пріоритет ф-цій над структурою.

8. Принцип розвитку – має справу з змінністю с-ми, її здатністю до розвитку чи деградації, розширення або звуження, наближення або зміна складових.

9. Принцип децентралізації – орієнтує на розумний компроміс між повною централізацією та наданням здатності реагувати на певні дії частинок с-ми. Співвідношення між централізацією і деценцентралізацією визначається метою с-ми.

   1. Заг.правило: ступінь централізації повинен бути мінімальні або забезпечити досягнення остаточної мети.

10. Принцип невизначеності – випадковість та невизначеність у поведінці с-ми повинні братися до уваги при визначенні стратегії і тактики розвитку с-ми.

ОСНОВНІ ШКОЛИ ВИВЧЕННЯ СИСТЕМНОГО ПІДХОДУ:

1. Інститут вивчення зтс

Заснований у 1958 р., існував під керівництвом Людвіга фон Берталанфі – монографія «ЗТС», в якій займ. д-нням незамкнених с-м, спрямованих на пошук методів доказів існування певних рис живого в с-мах, починаючи з деякого рівня їхньої системної складності. ЗТС представлялась як теорія опису будь-яких систем, де на першому місці стоїть ієрархічна класифікація с-м, а кожен рівень ієрархії аналізується в залежності від власного рівня абстракції, які припустимі на даному рівні складності для досягнення певної мети поточного д-ння.

Берталанфі виділив такі рівні системної складності, які знаходяться в ієрархічній залежності:

• Організована простота;

• Безладна складність;

• Організована складаність.

Кейсінська школа(1959р.)

Макс Масарович-математик. Займався проблемами керування системи на прикладі змоделюв замкнених систем.

Дійшов висновку, що неможливо досліджувати змоделювані замкнені системи тими ж системами, якими здійснюють реальні відкриті системи. Для обґрунтування прийнятих рішень у відкритих системах необхідно мати можливість для порівняння та ієрархії впорядкування сис-м за найважливішим критерієм, їхнім відношенням до інформації. Істинність змоделювання закритих систем доводиться експериментально або на основі набору аксіом.

Потім було сформовано 2 інтерпретації загальної теорії систем(ЗТС):

1.ЗТС у вузькому розумінні орієнтується на моделюванні живого у системах з характерними інтелектуальн, тобто без використання рівня абстракції;

2.ЗТС у широкому розумінні охоплює усі необхідні та можливі дисципліни, що мають відношення до аналізу і синтезу сис-м.

ВИСНОВОК(до сист-го підходу)

Сист-й підхід – це розвиток складних, але цілісних за суттю об’’ктів як сис-ми, тобто сукупностей взаємодії елементів, спрямованих на виявлення і вивчення типів зв’язків між елементами сист-ми і зведенням їх у єдину теоретичну картину. Сист-й підхід базується на осн. положеннях ЗТС, відповідно до якого будь-який достатньо складний об’єкт із великою кількістю складних зв’язків краще структуруються, тобто діляться на підсистеми, що порівняно слабо взаємодіє одна з одною.

Т.1. п.4

4.Сист-й підхід і нова пардигма нау-го мислення

Зародилася нова парадигма - холістична(цілісна).

Різниця між традиційною і холістичною парадигмами:

1. Перехід від поняття «частини» до поняття «цілісність» - мислення в рамках традиційної парадигми передбачає, що для складної сис-ми динаміку цілісності можна зрозуміти на підставі цілей, складових частин цієї цілісності. Сучасні парадигми за основу беруть зворотний процес – мету складових можна зрозуміти лише на підставі цілісності без цілого складові частини існувати не можуть.

2. Перехід від поняття структура до поняття процесу – трад.парадигма вважає первинною існуючу структуру, а не механізми здійснення процесів. У сучасні парадигмі кожна стуктура стає зрозум як прояв процесів в системі.

3. Перехід від поняття «об’єктивна наука» до поняття «епістемілогічна наука» - трад.парадигма вважає, що науковий опис є об’єктивним, а знання не залежить від процесу пізнання дослідника. Сучасна парадигма базується на епістемології і щоб зрозуміти процес формування знань треба стати учасником дослідження явищ.

4. Перехід від поняття «будівля» до поняття «мережі» як метаформ знання - розуміння знань як будівельний грунт на твердженні про фундаментальність та абсолютні істини концептуальних понять. Сучасна парадигма трактує дійсність як мережу взаємних відносин між досліджуваними явищами. У такій мережі немає ні абсолютної ієрархії ні абсолютних підвалин.

5. Перехід від поняття «істини» до поняття необмеженого опису – традиційна парадигма спирається на переконанні, що наукове знання спроможне дати абсолютну істину.

Сучасна парадигма говорить, що будь-яке поняття, відкриття є лише наближеним і обмеженим, тобто наука ніколи не досягне цілісного та остаточного розуміння дійсності. Науковці ніколи не досягнуть істини, а обмежуватимуться наближеними описами дійсності, які необхідно постійно піддавати перегляду.