5. Проаналізувати політичний та суспільний лад Київської Русі

Київська Русь була найбільшою політичною формацією середньовічної Європи, маючи за різними підрахунками від 3 до 12 млн. населення і величезну територію, що обіймала 300 тис. км². На протязі IX-XIII ст. влада переживала складну трансформацію. Держава виникла в дофеодальну добу. В цей час склалася дружинна форма державності. Давньоруські володарі – Олег, Ігор, Ольга, Святослав були типовими дружинними князями. На базі дружини був створений примітивний апарат управління та збирання данини.

У добу піднесення Київської Русі формується ранньосередньовічна держава у формі монархії. На чолі держави стояв великий київський князь, який був головою держави і верховним власником усієї території. Він зосереджував у своїх руках усю повноту законодавчої, виконавчої, адміністративно-судової та військової влади. Влада київського князя була спадковою. Під його рукою були «світлі князі і великі бояри», які володіли окремими князівствами і містами. Спочатку це були племінні князі, а в кінці X ст., в результаті проведеної Володимиром реформи, стали призначатися великим київським князем представники великокняжого роду. Князі і великі бояри за свою службу користувалися часткою данини, яка збиралася з підвласної їм території. З часом вони стали отримувати землі і перетворювались у феодалів-землевласників. У залежності від них перебували дрібні феодали (бояри, дружинники), влада яких поширювалася на невеличкі міста і села. Управління невеличкими містами здійснювали також намісники великого князя - тисяцькі та посадники. Великий київський князь для прийняття важливих державних рішень скликав раду із князів і бояр – боярську думу. Пізніше місце в думі отримала верхівка священослужителів. Рішення думи не були обов'язковими для князя.

Найближче оточення, за допомогою якого великий київський князь керував державою, була особиста дружина, яка складалася зі старшої (бояри, мужи) і молодшої (отроки, діти боярські). У разі загальної небезпеки збиралося народне ополчення – «вої», куди входили смерди і городяни.

В період феодальної роздробленості одноосібна монархія переростає у федеративну монархію, коли долю Русі вирішував не великий князь, а група впливових князів. Створюється дуумвірат (Всеволод і Володимир), триумвірат Ярославичів (Ізяслав, Святослав, Всеволод), що шукали компромісних рішень на княжих з'їздах („снемах"). Цю форму правління історики називають „колективним сюзеренітетом".

Давньоруська держава виникла в дофеодальний період і власність на землю довгий час залишалася колективною. Земля належала панівному класу в цілому – князю з дружиною, боярам, які в більшості своїй входили до складу дружини. В перший період – (IX-X ст.) більшість безпосередніх виробників залишалися вільними селянами – общинниками-смердами. В ранньофеодальний період серед джерел збагачення князів і бояр значне місце займав збір данини. Так, Олег та його наступники на київському столі опікувалися насамперед збиранням данини з підвласних племен. Княгиня Ольга визначала розмір данини із залежного населення, встановлюючи «устави і уроки, погости і данини». Данину звичайно платили натурою, насамперед хутром, медом, віском. Данина збиралася двома засобами: або підвласні племена привозили її в Київ, або князі з дружиною самі їздили за нею. Перший спосіб називався повозом, а другий – полюддям. На селян-общинників данина накладалася на «дим», «рало», «плуг», тобто на господарство. Крім того, селяни виконували різні повинності: ремонтували і будували шляхи, мости , замки, укріплення.

Якщо в ранньофеодальний період серед джерел збагачення князів і бояр велике місце займало збирання данини, то з часом основним джерелом стають прибутки від власного феодального господарства. Починає рости велике землеволодіння – княже, боярське, церковне. Ольга мала свої села –Ольжичі, Будутине, місто Вишегородськ. Володимир – село Берестове і град Бєлгород. Росло і землеволодіння бояр. Ними в першу чергу ставали княжі дружинники, які за свою службу отримували землі і стали осідати на них. Церкви і монастирі також швидко ставали великими землевласниками. Індивідуальна земельна власність зародилась в Київській Русі лише в ІІ пол. XI ст. «Руська Правда», складена за Ярослава Мудрого близько 1037 р,, ще не знає такого способу власності, а «Правда Ярославичів» 1072 р. вже свідчить про наявність особистого землеволодіння, але поки що князівського. В літописах перші звістки про князівське землеволодіння датуються кінцем XI, а боярське – починається з XII ст. Таким чином, з розвитком землеволодіння зростав чисельно і клас феодалів, який складався із князів, бояр і церковної верхівки.

Основною категорією населення, зайнятого в господарстві феодалів, були смерди. Вони мали власне господарство, проте певний час повинні були працювати і на феодала. Іншою категорією підневільного населення була дворова челядь, або холопи, які перебували в цілковитій залежності від свого господаря. Близьким до холопського було становище рядовичів і закупів – колишніх смердів, які внаслідок посилення експлуатації втрачали власне господарство та йшли в кабалу до феодала. Вони працювали за договором – «рядом» (звідси рядовичі), або відробляли позичені гроші – "купу" (звідси закупи).