57. Проаналізувати процес становлення політичної системи й формування багатопартійності в Україні у роки незалежності

Реформування політичної системи України в умовах незалежності стало одним із найважливіших завдань. Політична реформа – це законодавчі зміни політичної системи, політичні перетворення, переустрій політичного життя, зміна наявних суспільно-політичних відносин відповідно до забезпечення цивілізованих умов розвитку суспільства.

Основними напрямками формування і розвитку політичної системи України є: побудова демократичної соціальної правової держави; утвердження громадянського суспільства; зростання політичної свідомості та політичної культури суспільства і особи; формування багатопартійності та ін.

Необхідно зазначити, що у процесі становлення сучасної політичної системи в Україні учені і практичні політики виокремлюють декілька етапів.

Перший етап – "романтичний", який починається з 1991 року та продовжувався до кінця 1994 року, він завершився достроковими парламентськими і президентськими виборами. Перші роки після проголошення незалежності стали періодом наростання хаосу. Перед політичною системою стояли складні завдання в економіці, соціальній, духовній сферах. Опозиція не зуміла досягти влади та, більше того, пішла на союз з державною бюрократією. Натомість сама бюрократія була разпорошена. У радянські часи вона зберігала єдність завдяки керівництву Компартії, тепер політсистема була сповнена суперечностями – між Президентом і урядом, Президентом і парламентом, держадміністраціями та радами тощо. Громадянське суспільство теж не могло довести свою силу. Адже серед нових партій стався розкол і частина з них пішла на союз із владою. Виробити ж нові форми взаємодії суспільство було не в змозі – громадяни були зайняті особистим виживанням. Не можна сказати, що в цей період реформи не проводилися. Створення атрибутів незалежності продовжувались – було ухвалено нову редакцію закону про місцеве і регіональне самоврядування, створена вертикаль регіональних органів державної влади, розпочато приватизацію, лібералізацію грошово-кредитної політики тощо. Але в цілому реформи, які мали б поставити політичну систему на рівень виконання нею якісно нових завдань, були непослідовними та незавершеними.

Другий етап з 1994 і до 2005 рр. – називають "прагматичним". Оскільки дійсно йшли пошуки і вироблення шляхів реформування суспільства, в тому числі політичної системи. Перші кроки президента Л.Кучми, обраного у липні 1994 р., були спрямовані на розбудову стабільної політичної системи в Україні. Серед різзних заходів у цьому напряму найважливішим було прийняття нової Конституції (28 червня 1996 р.). Форму державного правління, закладену в Конституції, прийнято називати президентсько-парламентською. Президент України не входить безпосередньо до жодної з гілок влади, є найвищою посадовою особою в державі, гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності України, додержання Конституції України, прав і свобод людини й громадянина, представляє державу у міжнародних відносинах з іншими країнами. За Конституцією, єдиним органом законодавчої влади в Україні є парламент – Верховна Рада України. Прем`єра затверджував Президент, за згодою парламенту. Те саме стосувалось деяких інших осіб – Генпрокурора, голів СБУ, Фонду державного майна тощо. Водночас звільнити їх Президент міг без згоди Верховної ради. Членів Кабміну також призначав глава держави, але за поданням Прем`єра. Таким чином глава держави консолідував під своєю владою державну бюрократію та більшу частину політичної бюрократії. Такий режим мав потенціал еволюції в бік авторитаризму. Реформування політсистеми вказаного етапу не просто виявилось незавершеним, воно не призвело до становлення нової її якості, не стало ближче до суспільства. Більше того, напередодні виборів 2004 року політсистема опинилась у патовому стані.

Третій етап (2004-2009 рр.), пов`язаний з ”помаранчевою революцією“. До наступного етапу можна віднести прийняття Верховною Радою України  Закону "Про внесення змін до Конституції України" у грудні 2004 року. Закон про зміни до Конституції (про політичну реформу) передбачав перехід від президентсько-парламентської до парламентсько-президентської форми правління, формування уряду коаліцією депутатських фракцій, подовження терміну повноважень Верховної Ради до 5 років. Закон набув чинності з 1 січня 2006 року. При переході до парламентсько-президентської республіки основна зміна відбулась у перерозподілі повноважень Президента і Кабінету Міністрів України. Насамперед, Прем`єр-міністр призначався Верховною Радою за поданням Президента України. Кандидатуру для призначення на посаду Прем`єр-міністра вносить Президент за пропозицією коаліції депутатських фракцій у Верховній Рад, або депутатської фракції більшості народних депутатів України від конституційного складу Верховної Ради. Міністр оборони, Міністр закордонних справ призначаються Верховною Радою за поданням Президента, інші члени Кабінету Міністрів призначаються Верховною Радою за поданням Прем`єр-міністра. Така процедура свідчила про суттєвий перехід повноважень щодо формування вищого органу виконавчої влади від глави держави до її парламенту.

Реформа 2004 року без розбудови системи зв`язків між політичними силами та іншими соціальними групами лише посилила протистояння, яке перекинулося на нові сфери суспільного життя – судову систему, регіональне управління тощо. Гостре протистояння призвело до подальшого зниження ефективності державної влади та політичної системи в цілому, її  функціональної деградації, неспроможності реалізувати необхідні реформи. Фактично реформування обмежилось відносинами між органами державної влади, не торкнувшись глибинних підвалин суспільного життя.

Наступний етап в розбудові політичної системи розпочався з 2010 р.

Конституційний Суд України поновив чинність Конституції 1996 року та президентсько-парламентську форму правління. Сучасний етап розвитку держави характеризується перманентною кризовою ситуацією, яка охоплює політичну сферу. Політичні скандали, що компрометують не тільки вищих посадових осіб, а й державу в цілому, не припиняються.

Виходячи з цього, Указом Президента України від 21 лютого 2011 р. було підтримано ініціативу щодо створення Конституційної Асамблеї для підготовки змін до Конституції України.

Одним з головних елементів демократичної політичної системи є багатопартійність, адже саме політичні партії є зв'язуючою ланкою між урядом і народом. Сучасна політична партія – це спільність людей, об'єднаних ідеологічно та організаційно з метою завоювання (внаслідок виборів або іншим шляхом), утримання і використання державної влади для реалізації інтересів тих чи інших соціальних груп, верств, етнічних та інших спільностей.

Історія багатопартійності в Україні сягає своїм корінням другої половини XIX ст., коли на хвилі революційного піднесення та національного відродження почали утворюватися перші політичні організації. Новітня історія багатопартійності в Україні вже пройшла у своєму розвиткові кілька етапів, під час яких розгорталися та набували динаміки певні суспільно-політичні процеси та тенденції:

– перший етап – зародження багатопартійності (середина 1988 – березень 1990 p.).Для цього етапу характерно: виникнення неформальних організацій, утворення легальної організованої опозиції; активізація діяльності Української Гельсінської спілки, вихід на політичну арену Народного руху України; розмежування та диференціація всередині правлячої Комуністичної партії; виникнення першої формально задекларованої партії – Української національної партії.

– другий етап – вихід багатопартійності на державний рівень (травень 1990 — серпень 1991 p.): поява парламентської опозиції; ініціювання представниками демократичного блоку важливих державних рішень, серед яких найголовніше – Декларація про державний суверенітет України; збільшення кількості політичних партій (від 1989 р. до серпня 1991 р. утворилося понад 20 політичних партій та об'єднань).

– третій етап – становлення багатопартійності(з серпня 1991 p.): розширення спектра багатопартійності (нині нараховується понад 100 політичних партій); посилення розколів та дроблення політичних сил; активізація процесу створення місцевих партійних відділень та осередків; підведення під функціонування багатопартійності юридичної бази; зміцнення зв'язків партій з впливовими бізнесовими та юридичними колами; періодичне перегрупування сил, створення політичних блоків для боротьби за владу.

Процес розвитку багатопартійності відкрив простір для партій досить різнобарвного політичного спектра, але всі вони фактично належать до трьох класичних політичних напрямів – лівого, правого та центристського. Ліве крило репрезентує насамперед Комуністична партія України. Найпомітнішими партіями правого спрямування є: Всеукраїнське об'єднання «Свобода», Конгрес українських націоналістів, Християнсько-демократична партія України та ін. Декілька десятків партій політичної палітри України вважають себе центристськими, базуючи свою діяльність на ідеях соціал-демократії або лібералізму: (Партія регіонів, Всеукраїнське об'єднання «Батьківщина» Партія зелених України, Народно-демократична партія та ін.

Характерними рисами розвитку багатопартійності на сучасному етапі є:

– мультипартійність, тобто значна кількість політичних партій. Так, якщо до проголошення незалежності в Україні було зареєстровано 4 партії, в грудні 1993р. – 27, то в грудні 2012 р. – 200 політичних партій;

– нечисленність партійних лав;

– невизначеність соціальної бази. Більшість партій у своїх програмних документах, намагаючись розширити сферу ідеологічного впливу, не вказали, виразниками інтересів яких груп вони є. Їхні програми надзвичайно схожі й характеризуються загальнодекларативними гаслами та апелюванням до всього народу;

– створення значної частини партій не на основі консолідації навколо ідеї. Інтегративним стрижнем виступали, як правило, лідер чи група авторитетних людей;

– локальність партійного впливу, обмеженість партійної діяльності столицею, недостатня поширеність партійних структур у провінції;

– порівняно чітка географічна зорієнтованість партій. Націонал-демократи домінують у Західній Україні, партії лівої орієнтації – у Східній.

Слабкість вітчизняних партій пояснюється недостатньою структурованістю українського суспільства; низьким рівнем політичної культури населення; штучністю створення багатьох партій; програмною непослідовністю та суперечливістю проголошених гасел, які часто не відповідають реальній політичній діяльності; амбіціями та протистоянням деяких політичних лідерів тощо.