47. Охарактеризувати діяльність оун та упа в роки Другої світової війни та її сучасні оцінки

Напередодні вторгнення німецьких військ у СРСР націоналістичний рух вже був суттєво розколотий на дві українські націоналістичні організації: ОУН-Б – революційна, або бандерівська, та ОУН-М – мельниківська. Залишаючись вірними інтегральному націоналізму, обидві організації ставили перед собою одну мету — незалежність України, проте погляди на шляхи її досягнення суттєво відрізнялися. Якщо мельниківці розраховували на значну допомогу Німеччини у вирішенні українського питання, то прихильники Бандери вважали, що українська держава може бути встановлена лише внаслідок національної революції, у ході якої розраховувати можна лише «на власні сили українського народу, відкинувши загалом орієнтацію на чужі сили». Проте з наближенням нападу Гітлера на СРСР обидві течії ОУН зробили ставку на Німеччину.

За допомогою німецького військового командування ОУН-Б сформувала

«Легіон українських націоналістів», який складався з двох підрозділів «Нахтігаль» і «Роланд». Німці планували використати ці українські частини для охорони і каральних акцій на окупованій території. Бандера ж вбачав у них ядро майбутньої національної армії та засіб поширення впливу ОУН-Б.

30 червня 1941 р. у щойно захопленому німцями Львові, спираючись на «Нахтігаль» та збройні групи бойовиків, бандерівці провели в будинку «Просвіти» Українські національні збори, які ухвалили Акт про відновлення Української Держави. Було обраноУкраїнське державне правління на чолі із соратником Бандери – Я. Стецьком. Реакція Берліна на відновлення української державності була швидкою і різкою. С. Бандеру, Я. Стецька та інших лідерів ОУН-Б було заарештовано і відправлено до Берліна, а потім до концтабору Заксенгаузен. ОУН-М рішуче відмежувався від львівської акції бандерівців Концентруючи свої сили у великих містах, особливо в Києві, ОУН-М організовувала місцеве самоврядування, допоміжну поліцію, громадські організації.

Отже, і ОУН-Б і ОУН-М ставили за мету незалежність України, однак шляхи її досягнення суттєво відрізнялися. Радикально настроєні бандерівці були прихильниками рішучих дій, опори на власні сили, незначної допоміжної ролі зовнішніх факторів у процесі становлення української державності. Помірковані мельниківці робили ставку на поступове, «повзуче» встановлення власного контролю на українських землях та відновлення національної держави.

Історія формування Української повстанської армії (УПА) досить складна і неоднозначна. Ще в серпні1941 р. Тарас Бульба-Боровець оголосив себе головним отаманом України, ідейним спадкоємцем та продовжувачем справи С. Петлюри й організував нерегулярне формування української міліції. Формування називалося «Поліська Січ» і діяло на території Полісся та Волині. Спочатку січовики, які налічували 2-3 тис. війська, боролися із рештками Червоної армії. Коли ж німці спробували наприкінці 1941 р. розпустити це формування, вони перейшли до партизанської боротьби. Незабаром «Поліську Січ» було перейменовано на Українську повстанську армію (УПА), яка вела бойові дії як проти радянських партизан, так і проти фашистів.

Становлення оунівського партизанського руху почалося в середині 1942р. Навесні 1943 р. військові формування значно зросли і спочатку називалися Українська визвольна армія (УВА), а невдовзі взяли популярну вже на той час назву — Українська повстанська армія. Очолив її Роман Шухевич (Тарас Чупринка).

За зонами дії УПА поділялася на три групи: УПА-Північ (Волинь і Полісся); УПА-Захід (Галичина, Закерзоння, Буковина, Закарпаття); УПА-Південь (Поділля). Основними об'єктами партизанських дій УПА були німці та їхні союзники; формування Армії Крайової та польське населення; радянські партизанські загони, а згодом і підрозділи Червоної армії. У лютому 1943 р. третя конференція ОУН-Б прийняла рішення про перехід до збройної боротьби. Перший бій з німцями відбувся 7 лютого цього року, у березні 1943 р. повстанці розгромили табори для військовополонених у Луцьку та Ковелі. Таке посилення активності УПА викликало занепокоєння в німецького командування. Від травня до листопада 1943 р. тільки на Волині окупанти проводять п'ять великих каральних операцій проти повстанців.

Активізація дій УПА у західних регіонах України викликала занепокоєння не лише в німецького, а й у радянського командування, оскільки повстанці ставали «третьою силою», що намагалася втримати під своїм контролем значні території. Численні криваві сутички з радянськими партизанами свідчили, що УПА хотіла охопити якомога більше українських земель і ні з фашистами, ні з більшовиками владу ділити не збиралася.

Повстанці були змушені в роки війни воювати ще й на третьому фронті– проти поляків. Початком конфлікту стали масові вбивства українців Холмщини та Підляпішя, здійснені польською Армією Крайовою 1941 р. Бажаючи «прорубати польський коридор» від Перемишля до Львова, керована з Лондона Армія Крайова, розпочинає винищувальну акцію «Буря». Основною її метою було взяти під контроль землі, втрачені1939p., до приходу радянських військ. Тільки на Холмщині 1943—1944 pp. польські формування знищили майже 5 тис. українців.

В серпні 1943 р. був скликаний III Надзвичайний великий збір ОУН-Б. Він не тільки проголосив курс на боротьбу проти «московсько-більшовицького та німецького ярма, за побудову Української самостійної соборної держави», а й виробив соціально-економічну та політичну платформи організації. Суттєвим зрушенням у політичній сфері стала відмова ОУН від одноосібного домінування, визнання права на існування інших політичних течій і партій. 11 липня 1944 р. було створено Українську Головну Визвольну Раду (УГВР), яку одни історики називають «тимчасовим українським парламентом», інші — «координаційним воєнно-політичним центром».

З наближенням лінії фронту до підконтрольних УПА районів її керівництво спочатку вирішило зайняти позицію невтручання в протистояння між вермахтом та Червоною армією. 1 вересня 1944 р. у районі Коломиї відбулася остання сутичка повстанців з гітлерівцями. Після зайняття радянськими військами Лівобережжя і Донбасу основний удар УПА спрямовує проти радянських партизан і підрозділів Червоної армії.

Війна давно закінчилась, Україна стала незалежною державою, а відношення до українського повстанського руху і досі є неоднозначним. Одна частина українського суспільства вважає їх зрадниками та бандитами, інша – героями. Незважаючи та різні точки зору, слід зазначити, що унікальність цього руху в тому, що в його створенні був практично відсутній іноземний фактор. Тобто, його створення було волею західноукраїнського населення, інтереси якого повстанці відображали. Західноукраїнський рух також вніс свій вклад у розгром фашистів, значною мірою підриваючи їх тили на західному терені нашої держави. Зрозуміло, що масштаби боротьби з німцями, порівняно з радянським рухом були меншими, адже воїни УПА знаходилися у більш скрутному становищі, ведучи бойові дії на три фронти і відстоюючи ідею, яка не розділялася ні однією з воюючих сторін.

Таким чином у роки Другої світової війни основною стратегічною метою військових формувань ОУН-УПА було відновлення української державності Потрапивши у вир радянсько-німецького протистояння, вона активно намагалася відіграти роль «третьої сили» і в повній мірі представляти інтереси українського народу у цій війні. Ця позиція зумовила боротьбу національного руху опору в трьох напрямках: проти СРСР, Німеччини а також Польщі. Цей факт свідчить про повну самостійність цього руху і незалежність від іноземних впливів, які дуже часто мали місце в європейському русі.