Окупаційний режим

На території окупованої України фашисти встановили режим терору і насильства. Захоплену територію вони розглядали як воєнну здобич. Агресори насильницькі розчленували споконвічні землі України. Більшу її частину загарбники віднесли до так званого рейхскомісаріату “Україна”. Західноукраїнські землі під назвою “Дистрикт Галичина” були включені до генерал-губернаторства, створеного на території окупованої Польщі. Південні райони України під назвою “Трансністрія” увійшли до складу Румунії. 5 східних областей були оголошені прифронтовою зоною і віддані під владу воєнних комендантів.

Згідно з генеральним планом “Ост” Україні в намірах фашистського рейху відводилось особливе місце. Фашисти передбачали знищити або виселити з України десятки мільйонів людей, а родючі чорноземи віддати колоністам-німцям. Україна мала назавжди стати аграрною колонією, а Донбас – “другим Руром”. На території нашої республіки вони планували поселити 25 млн. німецьких колоністів і тому намагались ліквідувати Україну як єдине ціле, винищити населення. На Україні виявлено не менше 250 місць масових страт мирного населення, існувало 180 великих концентраційних таборів і 50 гетто. У Києві і Бабиному Яру розстріляно 100 тис. чоловік. В Янівському таборі примусових робіт під Львовом було закатовано 200 тис. громадян. Під час окупації України гітлерівцями знищено 4,6 млн. чоловік.

Крім винищення частини населення України, фашистський «новий порядок» включав наступні заходи:

- скасування чинності радянського законодавства, введення німецького кримінального права і судів;

- запровадження комендантської години;

- дискримінація українського населення;

- тотальний терор;

- примусова мобілізації робочої сили в Німеччину (2,5 млн. чол.);

- економічний визиск України (вивезення хлібу, продовольства, устаткування заводів і фабрик, культурних цінностей і чорнозему);

- збереження колгоспної системи під новою назвою «общинні господарства»;

- використання примусової праці місцевого населення тощо.

Одним з основних методів обезлюднення окупованої території України була організація штучного голоду, особливо в містах. Фашистські загарбники, зібравши хліб та інші продукти харчування, прирікали на голод місцеве населення. Особливо голодувало населення промислових центрів – Харкова, Дніпропетровська, міст Донбасу.

Отже, невдачі на фронтах привели до захоплення практично всієї території УРСР німецькими військами. Окупація найбільш розвинутої в економічному відношенні, найбільш населеної республіки СРСР завдала колосального збитку народному господарству, принесла з собою людські жертви та поневолення українського народу.

46. Проаналізувати підпільну боротьбу і партизанський рух на території Україні в роки Великої Вітчизняної війни

Після приходу німців, на території УРСР виник підпільний рух, що був головним чином реакцією на політику нацистів. Після нападу Німеччини, ЦКВКП(б) видав «Закриту постанову про організацію боротьби в тилу ворога», але ці заходи були проведені з великим запізненням, коли ворог встиг захопити третину території України. Тому перший етап партизанської та підпільної боротьби був невдалим. Слабкість радянського руху опору на початковому етапі війни була зумовлена кількома причинами:

- наприкінці 1930-х років у СРСР почала домінувати наступальна воєнна доктрина, згідно з якою ворога збиралися бити на його власній території, тому підготовку підпільних організацій було згорнуто;

- ліквідація на початку 1930-х років мережі матеріально-технічних баз;

- знищення репресивними мірами досвідчених кадрів.

Підготовку до ведення партизанських дій було відновлено із значним запізненням вже під час війни. Але поразка першого ешелону військ Червоної армії не призвела до розвалу всієї системи радянської оборони. Ця система одразу ж набула характеру партизанських дій. Наприкінці 1941 року створюються загони Федорова на Чернігівщині, С.Копака на Сумщині. Вже на початку 1942 року в Україні діяв 91 партизанський загін. В активний партизанський рух включалися, крім місцевого населення, воїни, які тікали з таборів військовополонених.

Навесні 1942 року Сталін остаточно переконався у вагомому політичному значенні боротьби у німецькому тилу. 30 травня 1942 року при Ставці Верховного Головнокомандування було створено Центральний штаб партизанського руху на чолі з Т. Строкачем. Завдяки невтомній роботі організаторів уже в середині 1942 року в радянській підпільній і партизанській діяльності відбувся вирішальний злам. Підпільну мережу в Україні не тільки відновили, але й значно розширили, а партизанські загони набули форми повноцінних військових угруповань. Спираючись на підтримку місцевого населення, знання місцевості, координацію дій і матеріальну підтримку, партизанський рух набирає сили, сіючи серед німців постійне відчуття небезпеки у їх тилу.

Серед форм боротьби найпоширенішими були напади на ворожі гарнізони, диверсії на комунікаціях, рейди по ворожих тилах. Фашисти називали радянський партизанський рух «регулярним другим фронтом». У 1943 році антигітлерівська підпільно-партизанська боротьба в Україні набула найвищого напруження. Незважаючи на важкі втрати, чисельність радянських партизанів продовжувала зростати. В квітні 1943 року в лавах українських партизан нараховувалось 29,5 тисяч людей, а в січні 1944 року їх чисельність складала близько 58,5 тисяч.

Для боротьби з партизанами німецьке командування змушене було відкликати з фронту до 120 тисяч солдатів і офіцерів. Партизани знищили до 100 тисяч окупантів, розгромили 467 ворожих гарнізонів, організували аварії 4 тисяч ешелоні, що засвідчує масштабність партизанського руху.

Однією з найефективніших форм дій в тилу ворога були глибокі партизанські рейди. Найбільший з них був здійснений загоном С. Ковпака взимку-влітку 1943 року, який отримав назву «Карпатського рейду». Два місяці тривав рейд загонів під командуванням Мельника і Бурченко по районах Поліської, Житомирської, Вінницької і Кам’янець-Подільської областей. Дані рейди активували боротьбу українського народу проти німецьких загарбників, що привело до посилення диверсійних випадків на всіх німецьких комунікаціях.

Також одним з найпоширеніших методів народної боротьби проти загарбників була «рейкова війна», в результаті якої були виведені з ладу основні залізничні комунікації. Результатом цих заходів стало виведення з ладу шляхів сполучення, мостів, що паралізувало доставку німецької техніки і боєприпасів на фронт. Тим самим партизани допомогли Червоній армії отримати перемогу на Курській дузі та внести свій вклад у корінний перелом у війні.

Крім партизанського руху на окупованому терені була створена підпільна мережа. Ці два види громадянського спротиву дуже часто взаємодіяли між собою.

Підпілля було створене з відданих радянській владі людей. У населених пунктах створювалися підпільні групи. Для ведення розвідувальних дій і підпільної роботи в німецькому тилу залишилося чимало співробітників НКВС. Восени 1941 року в Україні було сформовано перші підпільні обкоми, райкоми. 

В українських містах і селах діяли молодіжні підпільні організації. У Миколаївській області до її складу входили старшокласники с. Кринка. У вересні 1942 – січні 1943рр. підпільна молодіжна організація «Молода гвардія» діяла в місті Краснодоні. В кінці листопада 1942 року вона нараховувала біля 100 чоловік. До її складу входили І. Туркевич, О. Кошовий, І. Земнухов, Л. Шевцова та інші. Ці молоді люди, незважаючи на свій вік, крім активної антигітлерівської пропаганди, здійснили низку диверсій і бойових операцій. Весною 1943р київські підпільники підірвали Дарницький і Яготинський залізничні мости на Дніпрі. В результаті рух поїздів був зупинений на кілька днів. 

З наближенням військ Червоної армії величезне значення у військовій діяльності підпілля займала боротьба проти ворожої політики «спаленої землі». Патріоти не давали окупантам руйнувати при відступі знищувати промислові підприємства і обладнання, цивільні і адмінистративні будівлі.

Таким чином, радянський рух опору став реакцією на антигуманні дії фашистів стосовно мирного населення. Після провалу на початковому етапі війни, який був зумовлений невдалим вибором стратегії ведення війни з боку радянського командування і несподіваністю німецького нападу, він перетворився на справжню підпільну війну українського народу проти окупантів. Якщо у 1942р. антифашистська боротьба знаходила вияв тільки у деяких регіонах України, то в 1943 із окремих з’єднань створився справжній «другий фронт». Дії на цьому фронті об’єктивно сприяли наступальним операціям червоної армії.