3. Роз’яснити теорії походження слов’ян. Проаналізувати господарську діяльність, побут та вірування східних слов’ян

Питання про найдавніші корені слов'янських народів є одним із найбільш дискусійних у науці. Більшість дослідників вважає, що в прадавні часи існувала єдина індоєвропейська етнічна спільність, з якої на межі 3 та 2 тис. до н.е. відокремилася германо-балто-слов'янська етнічна група, а вже від останньої в середині 2 тис. до н.е. відокремилася праслов'янська спільнота.

Прабатьківщиною слов'ян здебільшого вважають значну територію між Дніпром та Одером. Існує думка, що слов'яни мігрували у Європу з інших місць, проте переважна більшість учених дотримується не міграційної, а автохтонної теорії, згідно з якою предки слов'ян споконвіку жили на своїй землі.

Перші письмові згадки про слов'янські племена на території сучасної України належать до античних часів. Під іменем «венеди», їх згадує римський вчений Пліній Старший, Таціт і Птолемей. Готський історик Йордан у книзі «Про походження і діяння готів» (551 р). повідомляє про племена антів – найхоробріших між слов'янами, що жили між Дніпром та Дністром. Існує гіпотеза, що пращури південних слов'ян – склавіни, західних – венеди, а східних– анти.

Першу спробу пояснити походження слов'ян зробив літописець Нестор у "Повісті минулих літ", де започатковано дунайську теорію, яка була домінуючою в XIII-XV ст. Він писав: "... по довгих же часах сіли слов'яни по Дунаєві, де є нині Угорська земля і Болгарська. Від тих слов'ян розійшлися вони по всій землі і прозвалися іменами своїми, – (від того), де сіли, на котрому місці". Незважаючи на критику ряду дослідників, ця концепція й сьогодні має своїх послідовників, як серед лінгвістів, археологів, так і серед істориків.

У IX ст. на сторінках Баварської хроніки викладена скіфо-сарматська, або азіатська теорія, тобто предками слов'ян визнавали скіфів і сарматів. Вони прийшли з Передньої Азії й осіли в південній частині Східної Європи, а згодом розселилися на північ і захід.

У XIX та на початку XX ст. вчені значно розширюють базу своїх досліджень щодо етногенезу слов'ян. Чимала група істориків (Л.Нідерле, М.Фасмер, Н.Шахматов, В.Петров та ін.) започатковують вісло-дніпровську теорію походження слов'ян. Відповідно до цієї теорії, ще у II тис. до н.е. існувала балто-слов'янська спільність. Після її розпаду в процесі розселення і виникли слов'яни, прабатьківщиною яких вважали широкий ареал між Віслою і Дніпром, а центром слов'янських земель – Волинь.

У 30-40-х роках XX ст. польські вчені Ю.Косташевський, М.Рудницький, Т.Лер-Сплавинський обґрунтували вісло-одерську концепцію. Ця теорія зв'язує походження слов’янських старожитностей з лужицькою культурою (період пізньої бронзи та раннього заліза) і територіально обмежує слов'янську прабатьківщину природними кордонами – річками Віслою і Одером.

У 50-60-х рр. XX ст. виникає дніпро-одерська теорія (П.Третяков, Б.Рибаков та ін.), яка органічно об'єднала ідеї та висновки багатьох попередніх теорій і помістила слов'янську прабатьківщину між Дніпром і Одером. Твердження цієї теорії наступне: вже на рубежі III-ІІ тис. до н.е. з індоєвропейської спільності виділилася германо-балто-слов'янська група. Подальший поділ цієї гілки і спричинив появу протослов'ян як самостійної етнічної спільноти.

Сучасні українські археологи (В.Баран, Д.Козак, Р.Терпиловський) розвинули дніпро-одерську теорію. Вони довели, що становлення слов'янського етносу – тривалий процес, який пройшов у своєму розвитку ряд етапів. Кожна з названих концепцій (особливо остання) стосовно того чи іншого етапу переселення або розселення слов'ян відповідає дійсності. Однак до раннього середньовіччя вони не займали водночас усієї території між Дніпром та Одером.

Бажано підкреслити, що в результаті розселення слов'ян (VI-VIII ст.) на території Східної Європи виникають три групи слов'янських племен: західна, південна і східна.

Східні слов'яни на той час заселили більшу частину території України. У них (VIII ст.) виникає цілий ряд союзів племен: поляни (жили на правому березі Дніпра), древляни (над Прип'яттю), дуліби (над Західним Бугом), тиверці (над Дністром), уличі (між Південним Бугом і Дніпром), білі хорвати (на Прикарпатті).

Археологічні знахідки знарядь праці дають право зробити висновок, що основним видом діяльності східних слов'ян було землеробство. Для обробітку землі використовували рало із залізним наконечником, а потім плуг із череслом і лемешем. Слов'яни вирощували пшеницю, жито, просо, ячмінь, гречку. Розвивались і тваринництво, рибальство, мисливство.

Зміни, які відбулись в економічному укладі східних слов'ян, пов'язані з відокремленням ремесла від землеробства, торгівлі від ремесла. Швидкий розвиток економіки у першій половині і в середині І тисячоліття н.е. зумовив розклад первіснообщинного ладу і появу соціальної нерівності; саме ці процеси, а також необхідність захисту від ворогів змусили їх об'єднатись у міжплемінні союзи, які надалі набули багатьох рис ранньофеодальної держави.

Вірування східних слов'ян мали політеїстичний характер. Обожнюючи сили природи, слов'яни були язичниками. Найвищим божеством вважався Перун – бог грому і блискавки; Даждь-бог, Стрибог – боги сонця і повітря були джерелами земних благ тощо.

Отже, в історичній науці є чимало дослідницьких теорій походження (етногенезу) слов’ян, кожна з яких має наукове обґрунтування та послідовників. Давні слов’яни займались землеробством, домашнім скотарством, різноманітними ремеслами, обожнювали сили природи. В середині І тис. намічається процес об'єднання слов’ян у міжплемінні союзи.