34. Проаналізувати процес боротьби зунр за українську державність, причини її поразки та наслідки для західноукраїнських земель

Західно-Українська Народна Республіка (ЗУНР) — українська держава, створена в листопаді 1918 р. на західноукраїнських землях, що входили до складу Австро-Угорської імперії. У жовтні 1918 р. в умовах військової поразки австро-німецького блоку в Першій світовій війні і під ударами національно-визвольної боротьби поневолених народів Австро-Угорська імперія розпалася на кілька незалежних держав. За цих складних обставин рішучі заходи щодо створення власної держави розпочали й українці. Наприкінці вересня 1918 р. у Львові було сформовано Український генеральний військовий комісаріат, який розпочав підготовку до збройного повстання проти австрійської влади. У жовтні 1918 р. головою комісаріату було призначено сотника Легіону Українських січових стрільців Д. Витовського. 18 жовтня 1918 р. у Львові на зборах всіх українських депутатів австрійського парламенту, українських членів галицького і буковинського сеймів, представників політичних партій Галичини і Буковини, духівництва і студентства була утворена Українська національна рада (УНРада). УНРада стала представницьким органом українського народу в Астро-Угорській імперії. 19 жовтня 1918 р. УНРада проголосила Українську державу на всій території Галичини, Буковини і Закарпаття. На цьому засіданні було вирішено прийняти конституцію й обрати президента УНРади, яким став Є. Петрушевич. 31 жовтня 1918 р. у Львові стало відомо про приїзд у місто Польської ліквідаційної комісії, яка повинна була прийняти від австрійського намісника владу над усім краєм і включити його до складу Польщі. УНРада поставила перед австрійським урядом питання про передачу їй усієї повноти влади в Галичині і Буковині. Однак австрійський намісник Галичини відповів на цю вимогу відмовленням. Тоді 31 жовтня 1918 р. було вирішено взяти владу у Львові збройним шляхом. У ніч з 31 жовтня на 1 листопада 1918 р. стрілецькі частини, очолювані сотником Д. Витовським, зайняли всі урядові установи в місті. 9 листопада 1918 р. було утворено тимчасовий виконавчий орган, який 13 листопада 1918 р. перетворено в уряд — Державний секретаріат. Тоді ж були затверджені Конституційні основи держави — «Тимчасовий Основний закон про державну незалежність українських земель колишньої Австро-Угорської монархії», відповідно до якого вона дістала назву Західно-Українська Народна Республіка (ЗУНР). Закон визначав територію ЗУНР, яка включала українські етнічні землі й охоплювала Галичину, Буковину і Закарпаття. Були затверджені герб держави (Золотий Лев на синім полі) і синьо-жовтий прапор. Національним меншинам на території ЗУНР гарантувалися рівні з українським населенням права. Тимчасовий Основний закон ЗУНР був згодом доповнений рядом законів, спрямованих на становлення державно-політичного й економічного життя республіки, серед яких закон про організацію війська, тимчасової адміністрації, державну мову, школу, громадянство, земельну реформу.

Незабаром ЗУНР відкрила посольства в Австрії, Угорщині і Німеччині і дипломатичні представництва в Чехословаччині, Канаді, США, Бразилії, Італії тощо. До нової Української держави єврейське і німецьке населення поставилося лояльно, а поляки розпочали проти української влади воєнні дії. Одночасно румунські війська перейшли кордони ЗУНР і 11 листопада зайняли Чернівці, а згодом усю Північну Буковину. 21 листопада 1918 р. польські війська захопили Львів. Уряд ЗУНР переїхав до Тернополя, а з кінця грудня УНРада та уряд ЗУНР знаходилися в Станіславі (тепер Івано-Франківськ). 4 січня 1919 р. було сформовано новий уряд на чолі із С. Голубовичем і створено відділ УНРади під керівництвом Є. Петрушевича.

22 січня 1919 р. у Києві відбулося урочисте проголошення Акта про об'єднання ЗУНР і УНР у єдину Українську Народну Республіку. Відповідно до закону «Про форму влади в Україні», прийнятому Трудовим конгресом України, ЗУНР дістала назву Західна Область Української Народної Республіки (ЗО УНР). Однак реального возз'єднання двох українських держав не сталося.

У січні-травні 1919 р. Українська Галицька Армія (УГА) контролювала ситуацію на українсько-польському фронті і поступово витісняла польську армію з України. У середині лютого 1919 р. УГА розпочала Вовчухівську операцію. Однак наприкінці лютого наступ української армії було припинено на вимогу Паризької мирної конференції 1919—1920 р., що надіслала до Львова місію для переговорів з урядом ЗО УНР про умови перемир'я з Польщею. Місія висунула вимогу припинення воєнних дій і запропонувала демаркаційну лінію між двома сторонами, на підставі якої 40% Східної Галичини (Львів і Дрогобицький нафтовий басейн) відходили до Польщі. Уряд ЗУНР цієї пропозиції не прийняв, після чого воєнні дії відновилися. 13 травня 1919 р. Вища Рада країн Антанти зробила ще одну спробу укласти перемир'я між воюючими сторонами. Цього разу пропозиції комісії були прийняті українськими послами. Однак умови перемир'я, за якими Дрогобицький басейн залишався у складі ЗУНР, були відкинуті польським урядом. У цей час на український фронт була перекинута сформована у Франції 80-тисячна польська армія генерала Й. Галлера. На початку червня 1919 р. польські війська захопили майже всю Галичину. У зв'язку з критичним становищем ЗО УНР уряд С. Голубовича 9 червня 1919 р. склав свої повноваження, і УНРада передала всю повноту влади Є. Петрушевичу, який отримав звання диктатора. Для виконання покладених на нього функцій Петрушевич створив тимчасовий виконавчий орган — Раду уповноважених диктатора і Військову канцелярію. Головнокомандуючим було призначено генерала О. Грекова. 7—28 червня 1919 р. УГА провела Чортківський наступ, внаслідок якого частина Галичини була звільнена від польських окупантів. Однак недостача зброї і боєприпасів змусила УГА протягом червня-липня відступити на старі позиції. 16—18 липня 1919 р. УГА, ведучи ар'єргардні бої, відступила за р. Збруч.

З липня до листопада місцем перебування Є. Петрушевича, Ради уповноважених диктатора і верховного командування УГА був Кам'янець-Подільський. Наприкінці листопада Петрушевич і уряд ЗУНР були змушені переїхати до Відня, де продовжували діяльність щодо захисту державних інтересів ЗУНР. Вища Рада Антанти, побоюючись наступу більшовицьких військ за Збруч, у червні 1919 р. погодилася на тимчасову окупацію польськими військами Східної Галичини. 21 листопада 1919 р. було укладено «Договір між союзними державами і Польщею про Східну Галичину», за яким Галичина входила до складу Польської держави, зберігаючи статус територіальної автономії. 8 грудня 1919 р. Вища Рада Антанти закріпила окупацію українських земель — Холмщини, Лемківщини, Підляшшя і Посяння — Польщею. Державно-правовий статус Галичини як окремого утворення був зафіксований у Севрському мирному договорі 1920 р. Протягом 1920—1923 рр. уряд ЗУНР і Є. Петрушевич постійно ставили перед Лігою Націй, Вищою Радою і Радою послів держав Антанти питання про ліквідацію польського окупаційного режиму на території республіки і відновлення незалежності ЗУНР. Однак лідери країн Антанти, зацікавлені в існуванні сильної Польської держави (як противаги Радянській Росії та Німеччині), не хотіли прийняти справедливе рішення з цієї проблеми. 15 березня 1923 р. уряд ЗУНР в еміграції припинив своє існування, а Є. Петрушевич склав свої повноваження.

Крах Западноукраїнської Народної Республіки був прямо пов'язаний з агресією Польщі, озброєною країнами Антанти. Внутрішніх резервів для боротьби з перевважаючими силами противника у галичан було надто мало, а отримати підтримку від Антанти вони не могли – Франції і Англії потрібна була міцна Польща.