33. Охарактеризувати внутрішню та зовнішню політику Директорії. Причини її поразки у боротьбі за незалежність унр

Третя фаза української державності – період Директорії – була своєрідним продовженням першого – періоду УЦР. Своєю декларацією від 26 грудня Директорія відновила усі закони УНР. Одним з головних пунктів декларації була обіцянка експропріації державних, церковних і великих поміщицьких землеволодінь для переділу їх між селянами. Не менш соціалістичними були зобов'язання уряду діяти в інтересах робітників, селян і «трудової інтелігенції».

Від самого початку своєї діяльності уряд Директорії зіткнувся з численними внутрішніми і зовнішніми проблемами. Помірковані соціалісти хотіли бачити в УНР парламентський лад, а ліві радикали прагнули до українського варіанту системи Рад. 9-12 січня 1919 р. у Києві відбувся VI з'їзд УСДРП, на якому його учасники розділилися на прихильників радянської системи влади і тих, хто відстоював ідею парламентаризму. Глава уряду В. Чехівський висловився на з'їзді за владу Рад. Більшою поміркованістю відрізнялися виступи голови Директорії В. Винниченка і М. Порша. З'їзд завершився розколом в партії; після уходу лівих радикалів була прийнята резолюція, що відкидала систему Рад та диктатуру пролетаріату і визнавала найбільш прийнятною формою парламентську систему.

Внутрішній конфлікт у Директорії посилили несприятливі зовнішні обставини. Країни Антанти ще в грудні висадили в Одесі та інших чорноморських портах 60-тисячний десант, який повинен був запобігти поширенню більшовизму і надати військову допомогу білому рухові. Одночасно з півночі на Україну почався наступ Червоної Армії. 3 січня частини Другої Української радянської дивізії захопили Харків, куди незабаром переїхав український Радянський уряд і Центральний Комітет Компартії України, 4 січня був утворений Український фронт під командуванням В. Антонова-Овсієнка. 12 січня більшовики захопили Чернігів і повели наступ на Київ. Директорія не могла воювати на два фронти; їй треба було вирішити, з ким укласти союз – з Антантой чи з Радянською Росією? Винниченко схилявся до миру з більшовиками; Петлюра вважав, що треба домовитися з Францією і Англією і спільно з ними боротися проти більшовизму. Зрештою, 16 січня Директорія оголосила війну Радянській Росії.

В умовах загрози захоплення Києва радянськими військами Директорія провела ряд символічних демонстрацій своєї суверенности: по-перше, 22 січня 1919 р. вона відсвяткувала формальне об'єднання («Акт злуки») УНР із Західно-Українською Народною Республікою (ЗУНР), яка утворилася ще восени 1918 р., а по-друге, 22-28 січня провела у Києві засідання Трудового конгресу, якому відводилася роль революційного парламенту. Трудовий конгрес не зміг розв'язати назрілих проблем. Більшість делегатів висловилася за війну з Радянською Росією і пошук згоди у відносинах з країнами Антанти, після чого конгрес закрився.

У зв'язку зі швидким наближенням Червоної Армії Директорія 2 лютого мусила залишити Київ та переїхати до Винниці. Щоб полегшити переговори з Антантою, есери та есдекі вирішили відкликати своїх членів з уряду. 11 лютого Винниченко залишив посаду голови Директорії, передавши свої повноваження Петлюрі. Незабаром авторитетні українські політики (Винниченко, Чехівський, Грушевський) виїхали за кордон, покинувши учасників національно-визвольної боротьби у стані повної дезорієнтації.

У травні 1919 р. розпочався «похід на Москву» Добровольчої армії Денікіна. Частину військ Денікін кинув на Україну. Протягом червня-липня білі захопили Донбас, Таврію і Подніпров’я, включаючи Київ. Одночасно на Правобережжі проти радянських загонів діяли війська Директорії УНР під командуванням Петлюри.

Восени 1919 р. залишки армії УНР, опинившись на Поділлі в оточенні білих, червоних і поляків, перейшли на партизанські форми боротьби, а їх головнокомандуючий Петлюра виїхав до Варшави, щоб вести переговори з урядом Польщі. 22 квітня 1920 р. Петлюра підписав Варшавський договір з поляками, яким віддав Польщі Західну Україну; за це глава Польської держави Ю. Пілсудський обіцяв йому допомогу в боротьбі з більшовиками. 25 квітня почався наступ польсько-петлюрівских військ проти Радянської України. 6 травня вони захопили Київ. Однак очікуваної підтримки з боку широких верств українського селянства армія поляків і УНР не отримали. Тим часом більшовики оголосили партійну мобілізацію. Наприкінці травня на Південно-Західний фронт були перекинені Перша Кінна армія під командуванням С. Будьонного, 25-та Чапаєвська дивізія, Башкирська кавалерійська бригада та ін. 12 червня радянські війська знову зайняли Київ, після чого швидко захопили Правобережну Україну. У серпні над Польщею нависла загроза більшовицької окупації. У цій критичній ситуації поляки мобілізували всі свої резерви, зупинили просування Червоної Армії у бік Варшави і перейшли в контрнаступ. До осіні їм вдалося зайняти західні райони України і Білорусії.

Виснаживши свої ресурси, ворогуючі сторони (крім Директорії) вирішили сісти за стіл переговорів. 12 жовтня 1920 р. в Ризі між Радянською Росією, Радянською Україною і Радянською Білорусією, з одного боку, і Польщею – з іншою, було підписано договір про перемир'я і попередній мир. За цим договором землі Західної України і Західної Білорусії залишилися під владою Польщі. Тим часом радянські війська під командуванням І. Уборевича розгромили 35-тисячну армію Директорії УНР між Дністром і Збручем. Залишки військ УНР перейшли через Збруч на територію, що контролювалася Польщею, де були роззброєні та інтерновані.

З’ясовуючи причини поразки українського національно-визвольного руху, потрібно враховувати як об'єктивні, так і суб'єктивні чинники. До початку XX ст. процес формування української нації ще не був завершений. Велика частина українців проживала у складі Російської імперії, де зростанню їх національної самосвідомості перешкоджала активна русифікаторська політика царизму. Населення Західної України віками перебувало в чужих йому монархіях – спочатку польській, потім австрійській і австро-угорській. На східних і західних українських землях сформувалися два різні соціокультурні простори, що не сприяло національній консолідації. Сама національна ідея була розроблена українською культурною елітою лише у середині XIX ст.; її носієм було надто обмежене коло інтелігенції (2-3% населення), яка не мала можливості розповсюдити цю ідею на широкі верстви українського народу – народу, що в переважній більшості складався з малограмотних, забитих злиденним життям і політично нерозвинених селян. Коли під час Першої світової війни в Росії і на Україні спалахнула революція, вона мала явно виражений соціальний, а не національний характер. Селяни, робітники, солдати і матроси прагнули, передусім, соціального звільнення, боролися «за краще життя» і вважали своїми головними ворогами «світовий імперіалізм», «буржуїв» і поміщиків. Ці настрої широких мас трудящих чудово розуміли і використовували в своїй політиці більшовики. Українські ж націонал-патріоти намагалися привабити народ ідеєю національного звільнення, явно запізнюючись з розв'язанням гострих соціально-економічних проблем.

Другим вирішальним чинником, що зумовив поразку української національної революції, були несприятливі зовнішні обставини. У Східній Україні крах усіх небільшовицьких українських режимів (Центральної Ради, гетьманату, Директорії) був пов'язаний з втручанням в українські справи Росії, Німеччини і тієї ж Антанти. Ні червона, ні біла Росія не бажали бачити Україну незалежною державою. Німеччина, надаючи «допомогу» Центральній Раді і гетьману Скоропадському, насамперед піклувалася про пограбування українського села і експлуатацію промислового потенціалу Донбасу і Криворіжжя. Антанта зробила ставку на білий рух, на відновлення «єдиної та неподільної Росії», і не стала співпрацювати з Директорією УНР. Для Франції і Англії важливіше за збереження української незалежності була реставрація колишньої Російської імперії, в яку вони десятиліттями вкладали мільйонні капітали і повернути які їм обіцяли лише білі генерали.