32. Гетьманська держава п. Скоропадського: її досягнення, прорахунки та причини краху

Гетьманство П. Скоропадського охоплює період з кінця квітня до середини грудня 1918 р. Оскільки справжніми господарями України в цей час залишалися німецько-австрійські окупаційні війська, гетьманат можна розглядати як маріонетковий режим, що прикривав грабіжницьку політику окупантів. Самостійного політичного значення цей режим практично не мав.

29 квітня гетьман видав «Грамоту до всього українського народу», яка оголошувала про ліквідацію УЦР, уряду УНР, а також земельних комітетів. Разом з «Грамотою» були опубліковані «Закони про тимчасовий державний устрій України». До скликання Українського сейму (парламенту) Скоропадському передавалися диктаторські повноваження: йому мала належати вища виконавча, законодавча і воєнна влада в Українській Державі. Православ'я проголошувалося пануючою релігією.

Територія держави була поділена на губернії, повіти і волості. Були призначені губернські й повітові старости. У Києві, Одесі, Миколаєві за порядком стежили призначені отамани. Міська і повітова міліція була перетворена на державну охорону. Уряд Скоропадського підтвердив умови Брестського миру, заборонив будь-які виступи проти німців і австрійців, відмінив 8-годинний робочий день та відновив приватну власність на землю. Поміщики за допомогою каральних загонів почали стягувати з селян контрибуції за отримані в період революції збитки, що підняло хвилю селянських повстань.

Протягом кількох місяців гетьманський уряд відновив дієздатний адміністративний апарат. Ключові посади були розподілені між професійними чиновниками – переважно росіянами та зрусифікованими українцями. Гетьманат обмінявся посольствами з 12 державами; 12 червня було підписано мирний договір з Радянською Росією. Особливо вражаючими були досягнення гетьманата в створенні системи учбових і культурно-просвітницьких закладів. На рівні початкової школи було видано кілька мільйонів українських підручників, а в більшості шкіл була введена українська мова. Відкрилося 150 українських гімназій. У жовтні в Києві та Кам’янці-Подільському було відкрито два нових університети. Були також засновані державний архів, національна бібліотека й Українська Академія наук, президентом якої став видатний вчений академік В. І. Вернадський.

Організація власних збройних сил за весь період гетьманського правління не вийшла за рамки підготовки кадрів. У червні був створений Генеральний штаб, а 24 липня Рада Міністрів затвердила закон про загальний військовий обов'язок і накреслила план організації армії. Влітку почалася організація козацтва як окремого напіввоєнного стану. Гетьман сподівався створити озброєну верству населення, на яку б спиралася його влада. Однак козацтво не могло стати численним станом, оскільки записували в нього тільки заможних селян.

Українські політичні партії, що активно діяли в період Центральної Ради, не тільки відмовилися співробітничати з гетьманом, але і зайняли ворожу йому позицію. Всі спроби Скоропадського залучити їх до співпраці виявилися марними. Як наслідок, в гетьманському уряді майже не було націонал-патріотів, зате помітний вплив мали колишні царські офіцери.

На думку О. Субтельного, «якщо режим Скоропадського міг похвалитися своєю здатністю управляти, а також рядом конкретних досягнень, то разом із тим на ньому страшним тягарем висіли фатальні політичні прорахунки… По-перше, його компрометувала залежність від німців, очевидна мета яких зводилася до економічної експлуатації України. По-друге, гетьман був тісно пов'язаний з маєтними класами, які намагалися скасувати впроваджені революцією зміни… По-третє, багато українців вважали, що Скоропадський занадто прихільний до росіян. Під час його панування Україна, яка порівняно з Росією була острівцем стабільності, стала не лише притулком для величезної кількості представників колишньої царської верхівки, а й центром намагань відбудувати «єдину та неподільну Росію». Чиновницькі посади були зайняті росіянами, які не приховували свого несмаку до української державності, а більшість кабінету складали члени російської партії кадетів».

Тому від самого початку проти Скоропадського складається широкий фронт опозиції. Виник антигетьманський Український народний державний союз на чолі з В. Винниченком; на аналогічній платформі стояв Всеукраїнський земський союз на чолі з С. Петлюрою. По всій Україні поширювалися стихійні селянські бунти. Очолювані місцевими отаманами анархістського спрямування (Махно, Григор’єв, Зелений тощо), повстанці вели партизанську війну проти німців, австрійців і гетьманських загонів.

Восени стало зрозуміло, що країни Четверного союзу стоять на порозі поразки у Першій світовій війні. У жовтні спалахнула революція в Австро-Угорщині, внаслідок якої ця імперія розвалилася. На початку листопада стався революційний вибух в Німеччині. Із закінченням війни німецькі та австрійські війська мусили залишити Україну; таким чином, гетьманат втратив свою головну опору у вигляді окупаційної армії. За таких обставин Скоропадський 14 листопада 1918 р. призначив новий кабінет міністрів, що складався з російських монархістів, і проголосив Акт федерації, яким зобов'язався об'єднати Україну з майбутньою небільшовицькою Росією. Цим кроком гетьман сподівався добитися підтримки з боку білогвардійського генерала А. Денікіна і Антанти. Українські націонал-патріоти були шоковані. Вони не могли допустити об'єднання України з Росією і організували альтернативний верховний орган УНР – Директорію – в складі В. Винниченка (голова), С. Петлюри (головний отаман), Ф. Швеця, О. Андрієвського і А. Макаренка. Директорія закликала народ до повстання проти гетьмана й рушила на Києва загони повстанців чисельністю до 60 тис. чоловік. 21 листопада повстанці оточили Київ. Після довгих переговорів, що мали на меті забезпечити вільний вихід німецьких військ зі столиці, загони Директорії 14 грудня 1918 р. тріумфально увійшли в Київ. Скоропадський відрікся від влади і втік разом з німцями. Директорія проголосила відновлення УНР.