30. Охарактеризувати становище України під час першої світової війни (1914-1918 рр.).

Відповідаючи на це питання слід зазначити, що Перша світова війна почалася 1серпня 1914 р. Ця війна виросла із протиріч двох воєнних блоків Четверного союзу (Німеччина, Австро-Угорщина, Туреччина, Болгарія) і Антанти (Англія, Франція, Росія), які змагалися за розділ і перерозділ світу. Оскільки Україна була поділена між Австрією та Росією, то тепер вона опинилася у двох ворожих таборах, і українці примушені були вбивати один одного за інтереси імперій, які пригнічували їх. До того ж, західноукраїнські землі стали одним з головних театрів воєнних дій, які вщент руйнували її економіку і екологію.

Таким чином, істотне місце у стратегічних планах антагоністичних блоків займали українські землі, що мали вигідне геополітичне положення, значні матеріальні ресурси та людський потенціал. Росія, прикриваючись ідеєю «об’єднання всіх руських земель», відкрито готувалася загарбати Галичину, Буковину та Закарпаття, щоб назавжди покінчити з сепаратизмом. Австро-Угорщина прагнула приєднати до Габсбургської імперії Волинь і Поділля. Німеччина, намагаючись створити потужну світову імперію, претендувала на Донбас, Крим і Приазов’я, а також на частину Польщі.

Війна зумовила глибокий розкол національного руху – на прибічників та противників переможної війни. Відверто проавстрійські позиції зайняла утворена в серпні 1914 р. у Львові Головна Українська Рада. На чолі цього міжпартійного блоку став К. Левицький. У Маніфесті Ради від 3 серпня 1914 р. Рада закликала українців стати проти російської імперії. За ініціативи Ради було створено легіон Українських січових стрільців (УСС). Це було перше військове формування в Галичині після втрати її незалежності у середині ХIV ст. Крім участі у воєнних діях легіон активно займався і культурно-освітньою діяльністю. В легіоні діяв ряд громадсько-освітніх та мистецьких структур, покликаний ознайомлювати стрільців, головним чином новобранців, з їхніми завданнями у війні, підвищувати освітній рівень. Крім того, стрільці вели роз’яснювальну роботу серед українців, допомагали в створенні читалень, «Просвіт», організовували курси ліквідації неграмотності тощо.

Одночасно з утворенням Головної української ради група емігрантів із Східної України Д. Донцов, В Дорошенко, А. Жук та ін. заснували у Відні свою організацію – «Союз визволення України» (СВУ). Її програмною метою було утворення самостійної України, встановлення конституційної монархії, рівність прав усіх націй, забезпечення самостійності української церкви.

В Наддніпрянській Україні оборонницьку позицію зайняло ТУП, його газета «Рада» на початку війни закликала українців стати на захист Російської держави. ТУП підтримала частина членів УСДРП на чолі з С. Петлюрою.

На початку війни емігранти-москвофіли Західної України утворили в Києві «Карпато-русский освободительный комитет», який закликав галичан зустрічати російську армію як визволительку. Водночас значна частина український соціал-демократів за участю В. Винниченка займали антивоєнні позиції під гаслами «Геть війну! Хай живе автономія України!».

С самого початку розгорнулася одна з найбільших у Першій світовій війні Галицька битва за участю з обох боків понад 1,5 млн. солдатів і офіцерів. Вона була успішною для Росії. Російські війська захопили Східну Галичину, частину Буковини, вступили в Карпати. Новопризначений генерал-губернатор Галичини граф Г. Бобринський проводив політику знищення основного центру українського національного руху та створення передумов для включення цих земель до складу Росії. Закривалися «Просвіти», наукові, господарські, спортивні організації, бібліотеки, школи. Здійснювалася насильницька русифікація, репресії проти місцевої інтелігенції та греко-католиків. Митрополита А. Шептицького було арештовано і вислано в Росію. Проводилися масові депортації населення (з Галичини було виселено понад 12 тис. «неблагодійних» осіб). Водночас, відступаючи з України, австро-угорське командування проводило масові репресії проти місцевих жителів, яких звинуватили у зраді та провалі кампанії. Так, тисячі українців потрапили до концтаборів (тільки у Талергофі їх було більш 30 тис.).

18 квітня 1915 р. почався контрнаступ австро-німецьких військ і травні-червні майже уся втрачена територія була повернута. Це було продовженням української трагедії. Почалися нові репресії проти мирного населення, запідозрене у симпатіях до Росії. Після Брусиловського прориву навесні 1916 р. Росія знову захопила Галичину і Волинь.

Не кращим було становище і в Наддніпрянській Україні. З початком війни і оголошенням на більшій частині її території воєнного стану царські власті посилили репресії проти українства. Було закрито майже всі українські організації та газети. В листопаді 1914 р. було заарештовано і ув’язнено М. Грушевського.

Війна принесла Україні руйнацію господарства, деформацію структури виробництва, посилення залежності від іноземного капіталу. Тільки в результаті військових компаній 1916 – 1917 рр. чимало районів Галичини, особливо Тернопільщину, було зруйновано вщент, населення евакуйоване, господарство та майно – втрачені. Загалом у Галичині за роки війни було зруйновано понад 40 % господарських та житлових будинків, понад 1,5 тис. промислових споруд. Навіть стратегічно важлива нафтова промисловість зменшила виробництво на 1/3. В Буковині в цей період тільки поголів’я коней та свиней зменшилося на 60 %.

В Наддніпрянській Україні у 1913 р. діяло 3 381 підприємство, а в 1915 р. – 2849, тобто на 532 менше, в селах залишилося лише 38,7 % працездатних чоловіків. Зростали ціни, не вистачало продовольчих продуктів, знизилася продуктивність праці. Усе це призвело до того, що наприкінці 1916 – на початку 1917 рр. в Україні, як і в усій Російській імперії, назріла глибока економічна та політична криза. Український народ, витримавши на початку ХХ ст. чималі випробування, швидко наближався до нових соціальних потрясінь.

Отже, війна перетворила українські землі на об‘єкт експансії, арену воєнних дій, а їхніх жителів – на учасників братовбивчого протистояння. Крім того, війна привела до економічної кризи, розколу національного руху, придушення опозиційних сил, звела нанівець легальні можливості політичної та культурної діяльності. Але ці великі випробування не зламали волю українського народу до боротьби за національне визволення, за відродження української державності. Був нагромаджений багатий досвід боротьби, який надав можливість українцям розв‘язати національне питання ще наприкінці війни.