21. Проаналізувати процес обмеження та знищення української автономії (XVIII ст.)

Внаслідок укладення Переяславської (1654 р.) угоди Україна увійшла до Російської держави на правах автономії. Але політична автономія України існувала історично недовгий час. Особливе місце у системі заходів щодо обмеження української автономії займали ті з них, які були прийняті в часи правління Петра I та Катерини II.

Події 1707-1708 рр., а саме перехід гетьмана І.Мазепи на бік шведського короля Карла XII під час Північної війни, прискорили процес підпорядкування інституту гетьманства російському урядові. При гетьмані було засновано посаду царського резидента, з правом контролю над гетьманом і адміністрацією України. Російський цар почав поступово запроваджувати безпосереднє призначення полковників, минаючи гетьмана і порушуючи українські права і традиції. Замість старого виборного принципу набув чинності новий порядок заміщення посад полкової старшини і сотників. Призначаючи на вищі посади росіян та інших чужоземців, цар прагнув створити незалежну від гетьмана, але безпосередньо залежну від царя вищу адміністрацію і посварити гетьмана з старшиною.

У 1709 р. за наказом Петра І була зруйнована Запорозька січ (Чортомлицька).

Крім політичних, були здійснені і економічні заходи (зокрема заборона вивозу товарів з України), які призвели до того, що Україна змушена була вийти з європейського економічного простору і економічно перетворилася на колонію Москви. У 1720 році Сенат фактично заборонив друкувати книжки українською мовою.

Логічним продовженням політики уряду Петра І було створення у 1722 р. після смерті гетьмана Івана Скоропадського (1708-1722) Малоросійської колегії – державної установи у складі 6 російських штаб-офіцерів, що мали здійснювати вищі судові, фінансові функції та нагляд за діяльністю Генеральної військової канцелярії та гетьмана.

Після смерті Петра І (1725 р.) московська політика щодо України була неоднаковою: часом вживалися більш жорсткі заходи, часом наставало полегшення. Період пільг для України прийшовся на правління Петра ІІ, коли було дозволено обрати нового гетьмана. Ним став Данило Апостол (1727-1734).

Цариця Анна Іоанівна, яка вирішила повернутися до жорстких петровських заходів щодо України, у 1734 р. після смерті Д. Апостола знову скасувала гетьманство. Замість нього для управління Україною було створено Правління гетьманського уряду на зразок Малоросійської колегії.

За царювання Лізавети, дочки Петра І, коли проводився менш жорсткий курс щодо України, було востаннє дозволено обрати гетьмана в особі Кирила Розумовського (1750-1764).

Правління Катерини ІІ – заключна сторінка в існуванні інституту гетьманства в Україні: у 1764 р. цариця, яка негативно ставилася до існування української автономії, скасувала гетьманство – тепер вже остаточно. У 1782 р. Гетьманщина була поділена на 3 намісництва (губернії), які разом складали Малоросійське генерал-губернаторство з росіянином на чолі.

Причини ліквідації Гетьманщини у другій половині XVIII ст.:

1) укріплення російського абсолютизму призводило до посилення тенденцій централізації, уніфікації, русифікації. Автономне існування України у складі Російської імперії дедалі більше ставало явищем несумісним з абсолютистською монархією;

2) політика царського уряду була спрямована на інкорпорування українських земель до складу Росії з метою максимальної експлуатації людських та матеріальних ресурсів України;

3) розкол українського суспільства, який давав царському урядові змогу використовувати чвари між гетьманом та старшиною, між старшиною та селянами.

За таких обставин ліквідація автономії України було на той час явищем невідворотним. Наступним кроком російського царату було знищення Запорізької Січі в 1775 р. за наказом цариці Катерини ІІ. Серед причин її зруйнування слід назвати такі: 1) суперечки, сутички між царським урядом і козаками за землі запорожців. Росія створила на Запоріжжі цілу низку військових поселень; запорожці, зрозуміло, чинили опір; 2) Запоріжжя було осередком соціального протесту пригнобленого люду. Сюди бігли кріпаки, запорожці нерідко очолювали селянські повстання. З поглибленням соціального розшарування на Запоріжжі загострилися внутрішні протиріччя;

3) після перемоги Росії у війни проти Туреччини (1768-1774 рр.) цариця Катерина ІІ вважала, що Запоріжжя вже не буде відігравати значної ролі в охороні південних кордонів. Життя показало, що це було помилкою; 4) Після ліквідації Гетьманства (1764 р.) Запоріжжя зберігало свою автономію, тобто залишалося носієм української державності. Це здавалося царському урядові неприпустимим.

Зруйнування Січі, як і царська політика в українських землях в цілому, сприяло поступовому занепаду козацтва як соціального стану.

Наслідки зруйнування Січі: – було зліквідовано останній бастіон вільності від кріпацтва; – були остаточно знищені ознаки української державності; – ліквідація Запорозької Січі прискорила процес занепаду українського козацтва.

В 1783 р. на українських селян було поширено російський режим повного закріпачення. На підставі «Жалованої грамоти» 1785 р. українська шляхта мала одержати права російського дворянства разом з проголошенням шляхетських свобод, дозволу самоуправління, корпоративних установ тощо.

Таким чином, на кінець XVIII століття внаслідок політики російського царизму було остаточно ліквідовано автономію України, її права, вольності і привілеї. Із скасуванням гетьманства та полкового строю її було зведено до становища звичайної російської провінції. Україна перестала існувати як окремий державний організм і на всій її території насильно встановлювалися органи управління Російської імперії, а згодом і загальноросійське право і законодавство.