20. Охарактеризувати суспільно-політичний устрій та соціально-економічний розвиток Гетьманщини в першій половині XVIII ст.

Відповідаючи на це питання слід зазначити, що після поразки національно-визвольної революції українські землі, на яких в кінці XVII ст. мешкало близько 4 млн. чоловік, були розділені між трьома державами. За Бахчисарайським договором 1681 р. між Туреччиною і Росією увесь Південь України аж до Кам’янця-Подільського знаходився під контролем Турецької імперії. У 1686 році Польща і Росія підписали “Трактат про вічний мир”, за умовами якого Правобережна Україна залишалася у складі Речі Посполитої, а Лівобережна (Гетьманщина) відходила до Російської держави. Лише Запоріжжя фактично не підлягало нікому, хоча формально підпорядковувалося цареві.

На чолі Гетьманщини, населення якої на початку XVIII ст. налічувало 1 млн. 200 тис. чоловік, стояв гетьман, в руках якого була зосереджена законодавча, виконавча та судова влада. Керувати йому допомагав уряд – Генеральна старшина на чолі з генеральним писарем. Лівобережна Україна поділялась на 10 полків (Гадяцький, Лубенський, Миргородський, Ніжинський, Переяславський, Полтавський, Стародубський, Чернігівський). На чолі кожного стояв полковник. Йому належала адміністративна влада на території, що займав полк, він міг роздавати маєтності. Полковник очолював полкову старшину (писар, осавул, хорунжий). Полки поділялись на сотні (по 20 у кожному), на чолі яких стояли виборні сотники.

Судочинство мало таку структуру: сільський суд, окремий у козаків, суд сотенний, юрисдикції якого підлягали представники всіх станів, і полковий суд. Вищою апеляційною інстанцією був генеральний суд. Головною збіркою, за нормами якої велося судочинство, вважався Литовський статут, використовували також норми магдебурзького права й традиційні звичаї. Протягом 1722-1733 рр. було видано кілька гетьманських універсалів, що регламентували ведення судочинства. У внутрішньому самоуправлінні близько 20 міст користувались магдебурзьким правом.

Провідною галуззю сільського господарства було хліборобство. Селяни вирощували технічні культури: тютюн, коноплю, льон. Значне місце займало садівництво та бджільництво. Промисловість і торгівля на Лівобережній Україні залишалися слаборозвиненими. Хоча в XVIII ст. і з’являються перші в Україні мануфактури (суконні і полотняні) – великі підприємства з ручною працею і виробництвом, розділеним по операціям, вони ще не зайняли провідного місця в промисловості. Домінувало дрібнотоварне ремеслене виробництво і ярмаркова (нестаціонарна) торгівля. Дуже поширеними в Україні були чумацький (комерційно-транспортний промисел), а також млинарство і ґуральництво (виробництво горілки). В кінці XVIII ст. на Лівобережжі в рік проводилося близько 400 ярмарків, працювало 3300 водяних млинів і 12 тис. вітряків, діяло більше 500 ґуралень.

На початку XVIII ст. на Лівобережжі відбулися важливі соціальні зміни. Колишня виборна козацька старшина перетворюється на аристократичну верхівку суспільства, яка володіла величезними територіями. Зокрема, гетьману І. Мазепі належало близько 20000 селянських дворів, Д. Апостолу – 9100, чернігівському полковнику П. Полуботку – 3200 дворів. Водночас занепадав статус рядового козацтва, яке перетворювалось у державних і поміщицьких селян-кріпаків. Цей процес почався при I. Мазепі, який сприяв створенню великих поміщицьких землеволодінь і поверненню панщини. В 1701 р. він запровадив у Гетьманщині дводенну панщину, яка на протязі XVIII ст. увесь час зростала.

Суспільно-політичний розвиток Гетьманщини, яку в Росії називали Малоросією, уособлювався у кінці XVII – на початку XVIII ст. гетьманом Іваном Мазепою (1687-1708). Доцільно сказати, що постать Мазепи складна і неоднозначна. У ній дивовижно органічно поєднуються захисник української державності і кар'єрист, тонкий дипломат і улесливий царедворець, щедрий меценат і прихильник жорстокого ставлення до народних мас.

Мазепа повернув панщину і притискував козацтво, посилаючи його на загибель на фронти Північної війни, яку Росія у союзі з Данією, Саксонією і Польщею вела проти Швеції у 1700-1721 рр. У той же час Мазепа був найбільшим в історії України меценатом. На свої кошти він збудував десятки церков і монастирів, прикрасив столицю Гетьманщини м. Батурин, відкрив у 1701 р. Києво-Могилянську Академію, в якій навчалося до 2 тис. студентів, заснував багато інших шкіл і друкарень, піклувався про бурси і лікарні, дбав про розвиток літератури і мистецтва (наприклад, мазепинське бароко). В останні роки гетьманування I. Мазепа різко змінив політичну орієнтацію, покладаючи свої надіï на поразку Росії в Північній війні і на союз зі Швецією. Чи можна вважати цей крок Мазепи зрадою союзу з Росією, зрадою український державності?

Історичні факти свідчать, що Мазепа не зраджував союзові з Росією, а сам неодноразово був зраджений російською стороною. Не зраджував він і українській державності, бо відповідно до його угоди зі Швецією, Україна мала стати великим князівством під номінальним протекторатом шведського короля.

І хоча на дії Мазепи, крім зовнішніх обставин, певний відбиток наклали особисте честолюбство, прагнення до влади, піклування про власні матеріальні інтереси, об'єктивно значна частина його вчинків мала прогресивний характер, оскільки була спрямована на пошуки оптимальної формули збереження української автономії в умовах кризової ситуації.

Отже, після укладення і між Росією та Річчю Посполитою “Вічного миру” центр політичного та культурного життя українських земель зосереджується на Лівобережжі, яке українці називали гетьманщиною. Тривалий час тут зберігалися певні елементи державності, створеної в ході Української національної революції 1648-1676 рр. Початок XVIII ст. став переломним у житті Гетьманщини. Спроба гетьмана Мазепи зберегти завдяки союзу зі шведським королем Карлом ХІІ козацьку автономію зазнала поразки. За цих обставин форсований наступ російського царату на права України став своєрідною прикметою часу