17. Дати оцінку Переяславської угоди та її наслідків. Проаналізувати Березневі статті 1654р.

Відповідаючи на це питання, доцільно підкреслити, що чим далі тривала Визвольна війна (1648-1654), тим більше Б. Хмельницький, старшина і народні маси переконувалися, що лише своїми силами Україна в той час визволитися з-під влади шляхетської Польщі не могла. Ще від початку війни гетьманський уряд вів активні переговори з Туреччиною, Московією та іншими державами про допомогу. Але турецький султан був ненадійним союзником, до того ж була велика релігійна несумісність православних і мусульман.

Природно, що в цих умовах погляди Б. Хмельницького й населення України зверталися до одновірної Москви. Після першого листа цареві Олексію Михайловичу від червня 1648 р. Богдан Хмельницький протягом усієї війни підтримував зв'язки з царським урядом, домагаючись включення російської держави у війну з шляхетською Польщею. Хмельницький перед московськими послами наголошував про великі переваги, що матиме Росія в разі переходу України під владу царя.

Слід підкреслити, що у Москві розуміли важливість союзу з Україною, бо він відкривав шлях на південь – до Чорного моря і на захід, послаблював Польщу, розладнував можливий союз Хмельницького з Туреччиною, посилював Росію козацьким військом. Але тривалий час, через складні внутрішні й зовнішні умови, царський уряд займав вичікувальну позицію, обмежуючись відправкою в Україну хліба й солі, дозволом переселятися на окраїнні землі, обміном посольствами.

Ускладнення становища в Україні змусило царський уряд прискорити вирішення питання про її долю. Земський собор у жовтні 1653 р. прийняв рішення «...гетьмана Богдана Хмельницкого й все войско Запорожское с городами их и землями принять под свою государскую руку», таким чином Земський собор вирішив почати з Польщею війну.

8 січня 1654 р. відбулася Переяславська Рада. Розглядалося питання про прийняття Гетьманщиною московського протекторату. Внаслідок переговорів, рішенням Переяславської Ради було досягнуто угоди про перехід України під «високу руку» московського царя, що зумовлювало військовий союз України з Росією, та необхідність передусім виступу російських військ на захист України від наступу польських військ.

Слід сказати, що рішення щодо союзу з Москвою не було одностайним, частина козаків схилялася до заступництва Туреччини, але Хмельницькому вдалося переконати старшину виступити на підтримку московського союзу.

Юридично рішення Переяславської Ради закріпили «Березневі статті», які визначили відносно автономне політичне і правове становище України у складі Російської держави.

Основні статті договору:

– верховною владою і головою Української держави був гетьман, який обирався на козацькій раді; царя мали лише сповіщати про вибори;

– підтверджувалась теза про незалежність від царського уряду війська Запорозького у сфері судочинства;

– Москві не було дозволено збирати податки, вона лише приймала частину зібраного військовим скарбом. Царський уряд мав платити «жалування» війську Запорізькому, якщо використовував його за межами України;

– царський воєвода з військом (3 тис.) мали розташуватися в Києві, не втручатись у внутрішні справи України і утримуватись власним коштом;

– Москва наклала деякі обмеження на дипломатичні зносини з іншими державами, зокрема з Туреччиною і Польщею;

– більшість статей договору були присвячені військовим проблемам (засоби утримання генеральної та полкової старшини, військової гармати, армії в 60 тис. козаків).

Як зазначають дослідники, у правовому відношенні українсько-московський договір був не зовсім ясно сформульований, тому історики по-різному оцінюють його:

– як персональну унію, згідно з якою дві країни, маючи одного монарха, зберігають самоврядування;

– як протекторат Москви над Україною; Україна – васальна, залежна територія;

– як входження українських земель до складу Московської держави;

– як військово-політичний союз Москви та України;

– як возз’єднання України з історичними землями Росії.

Але ж більшість істориків вважає цей акт приєднанням України на правах автономії, бо Україна мала власну територію, адміністративний устрій, суд, фінансову систему, військо, однак виборність гетьмана, як і його зовнішня політика, контролювалася царським урядом.

Домовленості діяли фактично до 1656 року, коли цар порушив договір, підписавши Віленське перемир’я з Польщею, за яким Правобережна Україна поверталася у склад Речі Посполитої. Попри все, цей договір мав велике історичне значення. Уперше Україна виступала як суб’єкт міжнародного права і була визнана Росією як держава, що просить протекції. Тобто, договір засвідчив юридичну форму відокремлення і незалежність козацької України від Речі Посполитої. Договір служив правовим визнанням Росією внутрішньополітичної суверенності Української держави. Однак, особливо ж виграла Росія, яка значно посилилася, змінивши геополітичну ситуацію в Східній Європі. Це був перший значний крок на шляху до створення Російської імперії.