15. Визначити причини, передумови, характер, рушійні сили визвольної війни українського народу середини XVII ст.

Це питання слід розглядати з того, що у середині XVII ст. надзвичайно ускладнилася соціально-економічна ситуація в українських землях, що входили до складу Речі Посполитої. Після закінчення виснажливої для Західної Європи 30-літньої війни саме Польща стала одним з головних експортерів хліба. Орієнтація на внутрішній та зовнішній ринок, а не на задоволення власних потреб, суттєво вплинула на структуру поміщицьких господарств, які перетворювалися на фільварки. В основі цієї трансформації лежали два взаємопов'язані процеси – зміцнення феодальної земельної власності та посилення кріпацтва. Особливо зросла панщина в районах, сполучених із зовнішнім ринком. Наприклад, у Східній Галичині та на Волині вона досягала 5-6 днів на тиждень. Паралельно невпинно зростали натуральні та грошові податки.

Також слід зазначити, що в історіографії існує багато поглядів на питання типології, хронологічних меж та періодизації боротьби, що розпочалася 1648 р. У науковій та навчальній літературі найчастіше вживають три терміни: «повстання» (козацьке, народне, українське, селянське), «війна» (козацька, селянська, громадянська, польсько-козацька, визвольна, національно-визвольна) та «революція» (козацька, буржуазна, національна, національно-визвольна, українська).

Треба зауважити, що ця розбіжність відносна, оскільки між поняттями «повстання», «війна», «революція» у контексті подій середини ХVII ст. існує глибинний зв’язок. Народне повстання, яке розпочалося 1648 р., охопивши більшу частину території та населення України, незабаром переросло у визвольну війну, а війна, зумовивши докорінні зміни в суспільному розвитку, поступово переросла в національну революцію. По-перше, у новоутвореній державі була повністю змінена соціальна ієрархія суспільства, бо до національної еліти потрапили ті верстви населення, які здобули собі це право «правом шаблі». По-друге, події Хмельниччини на багато століть уперед, якщо не до наших часів, визначили національній ідеал, довкола якого вперше в єдиному ритмі почали обертатися дві культури – елітарна і простонародна – постать героя-козака, символічного борця «за волю України».

На жаль, серед дослідників досі немає одностайності стосовно хронологічних рамок та періодизації Визвольної війни, що розпочалася 1648 р. Так, Орест Субтельний закінчення війни пов’язує зі смертю Б. Хмельницького у 1657 р.; В. Смолій і В. Степанков висунули думку, що Визвольна війна переросла в національну революцію і відбувалася в 1648 – 1676 рр. Історик В. Рибалко вважає, що достатніх підстав для того, щоб увесь цей час розглядати єдиним періодом Визвольної війни, немає. Визвольна війна, як єдиний процес із своїми характерними рисами, закінчилася в 1654 р., з укладення Переяславського договору. А в 1654 – 1676 рр. боротьба мала ряд інших рис: держава уже була створена, і йшлося уже про її зміцнення, але не стало попередньої єдності в самому народі, загострилися соціальні суперечності, виникали масові народні виступи, спрямовані не тільки проти іноземних поневолювачів, а й проти своїх старшин і гетьманів, численні бої відбувалися не лише проти польсько-шляхетських військ, а й проти турків, татар, доводилося чинити опір намаганням царського уряду обмежити автономію України. На наш погляд, обгрунтованішою можна вважати точку зору В. Рибалки.

Аналізуючи причини національно-визвольної війни, потрібно сказати, що українські землі в середині XVII ст. стали центром формування і загострення численних протиріч, які привели до соціального вибуху:

– у політичній сфері – відсутність власної держави, перервана державотворча традиція, масова полонізація української еліти були чіткими симптомами катастрофи;

– у національно-релігійній сфері – проводився курс на усунення українців від участі в міському самоуправлінні, відбувалась дискримінація у сфері мови та освіти, проводилась політика на ліквідацію православної віри;

– у соціально-економічній сфері – протиріччя між двома типами господарства: фільварково-панщинним, яке ґрунтувалось на праці закріпаченого селянина, та фермерським – новим по суті, яке зародилось при становленні козацького стану на півдні України;

– у військово-козацькій сфері – скасування польським сеймом (1638 р.) так званою “Ординацією Війська Запорозького реєстрового” значної частини козацьких привілеїв, що викликало серед козаків гостре невдоволення (скасовувалась виборність старшини; ліквідувався козацький суд; на чолі війська замість гетьмана було поставлено польського комісара; посади полковників обіймала шляхта; козацький реєстр скорочувався до 6 тис. осіб тощо).

Крім причин, які підштовхували до дій, у середині ХVІІ ст. в Україні були усі необхідні передумови для переможної Визвольної війни:

– соціально-політичні – в Україні сформувалась міцна соціальна база визвольного руху (селянство, козацтво, міщанство, дрібну українську шляхту, нижче православне духівництво);

– військові – козаками була створена сильна військова організація, накопичений великий досвід проведення бойових операцій;

– національно-культурні – йшло швидке зростання національної свідомості українського народу (початок та розвиток друкарства, діяльність братств та Києво-Могилянської колегії);

– сприятливі зовнішньополітичні умови – Росія, Туреччина та Швеція були зацікавлені в ослабленні Речі Посполитої, а тому підтримували повстанців;

– роль особистості – величезне значення мало те, що керівником Визвольної війни став Богдан Хмельницький – досвідчений політик, військовий діяч, особистість харизматична, яку широкі народні маси сприймали як «Богом даний».

Характер війни визначався метою, в якій в нерозривній єдності переплелися: національні, соціальні, релігійні аспекти, що в кінцевому підсумку й окреслили її національно-визвольний характер. Масова участь у війні представників більшості верств українського народу дає підставу визначити її як всенародну. Рушійною силою стало селянство, а лідером – козацтво, союзниками – українські ремісники, міщани, дрібна шляхта, нижче православне духовенство. Метою війни було повалення польсько-шляхетського феодального гніту, встановлення політичної, територіальної автономії в Запорозькій Січі, а на наступному її етапі визрівала ідея створення незалежної національної держави.

Визвольна війна українського народу 1648-1654 рр. пройшла три основних етапи.

І-й етап охоплює 1648 р. На цьому етапі повстання яке вибухнуло на Запорозькій Січі переросло у Визвольну війну, відбувався процес становлення державних інституцій, формування політичної еліти та національної державної ідеї. Перші перемоги козацьких військ під Жовтими Водами та Корсунем сколихнули населення України. Народне повстання широкою хвилею розлилося по Україні й переросло у велику народно-визвольну війну. Уже в першій половині літа 1648 р. були очищені від польської влади воєводства Київське, Чернігівське, Брацлавське і східна частина Подільського. В серпні повстання перекинулось на Волинь і в Галичину. На звільненій території почала складатися нова військово-адміністративна і політична система, формувалась Українська козацька держава.

ІІ-й етап – 1649-1651 рр. Відновлення військових дій на західноукраїнських землях (поразка Речі Посполитої під Зборовом і під Збаражем). Здобуття (уперше) національно-територіальної автономії в складі Речі Посполитої (Зборівський договір 1649 р. та Білоцерківська угода 1651 р.)

ІІІ-й етап – 1652-1654 рр. В кінці травня – на початку червня 1652 року відбулася знаменита битва під Батогом (на Вінниччині). Наслідком цієї битви був повний розгром 20-тисячної польської армії. Ця битва увійшла в історію як зразок знищення оточеної армії ворога. Також цей етап відзначався погіршенням економічного й геополітичного становища України та активними пошуками її уряду союзників на міжнародній арені для розгрому Речі Посполитої й возз’єднання у межах єдиної держави всіх етноукраїнских земель (Переяславська рада 8 січня 1654 р.). В політичному розвитку утверджується аристократична республіканська форма правління на чолі з сильною спадковою гетьманською владою у вигляді гетьманату.

Отже, напередодні 1648 р. в Україні склалося таке становище, коли більшість українського народу – селяни, міщани, козаки, козацька старшина, дрібна українська шляхта, нижче православне духівництво – не хотіла і не могла далі терпіти гноблення феодалів, польсько-шляхетської адміністрації. Інтереси всіх цих груп українського населення збігалася у прагненні визволити Україну з-під влади шляхетської Польщі, з-під влади іноземців. А слабкість королівської влади, розширення впливу Запорозької Січі, втрата контролю над нею з боку Польщі робили можливою визвольну війну, яка згодом трансформувалася в національну революцію, наслідками якої було здобуття державності, зміна соціальної ієрархії суспільства, встановлення дрібного землеволодіння.