12. Визначити особливості соціально-економічного розвитку українських земель в XIV – першій половині XVII ст. Пояснити причини та наслідки закріпачення селян.

Основою економіки України у XIV-XVI ст. були землеробство і традиційні промисли: мисливство, бортництво, рибальство. У XVI ст. у країнах Західної Європи почався "зерновий бум", що викликав в Україні зростання великого землеволодіння - магнатського і шляхетського. На Волині князям Острозьким належала третина всіх земель: 100 міст і 1300 сіл. Великими землевласниками були Чорторийські, Збаразькі, Вишневецькі, Корецькі.

Феодали України, як і Польщі та Литви, стали розширювати свої власнi господарства – двори, якi дiстали назву «фiльварки» (хутори). Фiльварок – багатогалузеве феодальне господарство, яке грунтувалося на експлуатацiї залежних селян, на панщинній працi, частково було пов'язане з ринком, але в своїй основi ще залишалося господарством натурального, споживчого характеру.

Зрозуміло, що для заснування і розширення фiльварків шляхтичам і магнатам потрiбно було багато землі і робочих рук. Тому одночасно із зростанням фільварків йшли два процеси: обезземелення селянства i збільшення панщини, посилення i юридичне оформлення крiпацтва. Якщо на початку ХV ст. у Схiднй Галичинi селяни здебільшого вiдробляли 14 днiв панщини на рiк з лану або з волоки, то наприкінцi століття – 2 днi на тиждень, а в серединi ХVI ст. в деяких фільварках панщина вже доходила до 4 днiв на тиждень.

У 1557 р. був прийнятий закон про проведення аграрної реформи на територiї князiвства Литовського «Устава на волоки господаря его милости во всем Великом княжении литовском». «Устав на волоки» мав за мету впровадження єдиної системи землеподiлу, але одночасно став засобом збiльшення вiдробіткової ренти. З появою цього закону право селян на власну землю вже не визнавалося законом; вони могли обробляти землю, але володіти нею мiг тiльки феодал. Ще в 1457 р. шляхтич одержав право самостійно чинити суд над своїми селянами. З іншого боку, всіляко обмежувався вихід селян, і в 1505 р. сейм цілком заборонив залишати села без дозволу панів. У 1588 р. Литовський статут узаконив закріпачення селян. Однак ступінь закріпачення селянства в різних регіонах України була неоднаковою. У найбільш густонаселених західних землях, Галичині й Волині, кріпосне право переважало і було найбільше жорстоким. У Карпатах і Подніпров'ї землевласники відчули відсутність робочої сили і змушені були йти на поступки. Там кріпосне право було легше. Опір селян закріпаченню виразився у формі втеч від феодалів, підпалі й руйнуванні поміщицького майна, у відмові відпрацьовувати панщину й інші повинності. У 1490-1492 р.р. хвиля селянських бунтів прокотилася з Молдавії і Буковини на Галичину. На чолі повстання стояв Муха, усіх повсталих було близько 10 тисяч чоловік. Однак вони потерпіли поразку через погану організованість, відсутності зброї, недосвідченості вождів.

Традиційно на землях України розвивалися ремесла. Найбільшими центрами ремісництва були Київ, Львів, Кам'янець-Подільський, Луцьк. Наприкінці XV ст. в українських містах існувало близько 200 ремісничих спеціальностей. Розвивалися залізорудна справа, ливарництво, будівництво, гончарство, ткацтво, сукнарство, ковальство, зброярство, ювелірна справа, бондарство, кушнірство, цегельництво, теслярство, виробництво пороху, суднобудування.

Впродовж XIV – перш. пол. XVII ст. була налагоджена і розвивалася внутрішня і зовнішня торгівля. Основними формами внутрішньої торгівлі були торги і базари, ярмарки, постійна торгівля. Значних масштабів набула торгівля з країнами Центральної, Північної і Західної Європи, насамперед із Прусією, Польщею, Литвою.

Що стосується суспільного ладу, то у цей час через Польшу на Україну проникла система станової органiзації суспільства. На відміну вiд класiв, що вiдображають економічний статус певних соцiальних груп, стани виникали на підставi визначених законом прав, привілеїв та обов’язкiв. Розмежування між станами стає спадковим, майже непроникним, станова належнiсть стає не менш важливою категорiєю самоiдентифiкацiї, нiж вiроісповiдання чи нацiональність.

У ХVI ст. основними станами були князi, шляхта, мiщани, селяни та духовенство. Ще з ХV ст. шляхетський стан отримав провiдне становище. Теоретично високе положення шляхти корінилося на «кровi пролитій» на військовiй службi королю чи великому князю. До цього стану належали різнi соцiальнi групи. В Українi серцевиною шляхти були біля 30 княжих чи магнатских родiв, що походили від династiї Рюриковичiв та Гедимiнiв. Верхня верства шляхти мала маєтки з 10-15 сiл i монополізувала місцеве правління. Але більш чисельними були нижнi верстви шляхти, бо тисячi родин отримували статус шляхти, вiдбуваючи службу у походах та охоронi замків. Загальна чисельність української шляхти, у порiвнянні із всім населенням, була невелика – 5% (для порiвняння – у Польщі 8-10%). Проте, маючи теоретично ті ж самi права, українська шляхта не діставала вищих станів, терпіла релігiйне переслідування.

Мешканцi українських міст складали до 15% усього населения. Польськi королi та великi князi Литовськi надавали містам магдебурзьке право – феодальне мiське право, за яким міста звільнялися від управління і суду феодалiв. У числі перших його дiстали Хуст (1329), Львiв (1356), Кам’янець-Подiльський (1374), Луцьк (1432), Житомир (1444) i Київ (1494-1497).

Магдебурзьке право закріплювало права мiщан, порядок виборів i функцiї органiв мiсцевого самоуправлiння. Дiставши магдебурзьке право, мiсто переставало бути придатком феодального замку, а його мешканці вважалися формально вiльними людьми, отримували ряд пiльг i привiлеїв.

Шляхта намагалася всiлякими засобами спинити економiчне зростання мiст. Наприклад, у 1496 р. сейм заборонив міщанам купувати землю i таким чином виключив міста з участі у сiльському господарствi. Крiм того, на міста було покладено великi податки, внаслiдок чого вони не могли економiчно розвиватися і занепадали. Населення мiст не було соцiально однорiдним. У мiському управлiннi, як правило, панувала мiсцева елiта. Торговцi i купцi входили до середньої верстви. Більшість населення складали ремiсники, якi фактично були позбавленні прав, оскільки не мали власностi у мiстi й часто мешкали за його межами.

Селяни, якi складали майже 80% населення всієї України, відрiзнялися вiд iнших станiв виконанням великої кiлькостi різноманiтних повинностей (відробiткова або натуральна рента тощо).

Важлива роль та особливе місце в українському суспільстві належали духовенству, яке становило окрему суспільну верству населення. «Церковні люди» не підлягали світському суду, в разі потреби їх судив суд єпископа. В цілому духовенство поділялося на дві категорії: біле (світські священики) і чорне (монахи й монашки). Протягом XIV-XVII ст. становище, роль і місце духовенства було неоднаковим.