11. Розкрити зміст і дати оцінку Кревській, Люблінській та Берестейській уній

Після Ольгерда, внаслідок міжусобної боротьби, до влади прийшов його молодший син Ягайло (1377-1392). З самого початку він зіткнувся з цілою низкою проблем, які постали перед Великим князівством Литовським: внутрішньою нестабільністю в державі, викликаною в значній мірі порушенням ним принципу родового старшинства в успадкуванні великокнязівського престолу, виснаженням державного організму внаслідок широкомасштабної експансії на сході; посиленням агресивних сусідів – Тевтонського ордену та Московського князівства. У такій ситуації Ягайло змушений був шукати зовнішньої підтримки. У 1385 р. він погодився на пропозицію Польщі, яка мріяла про українські та білоруські землі, захоплені Литвою, і уклав із нею у замку Крево, неподалік Вільно, унію. Кревська унія передбачала: 1) об'єднання Польщі і Литви в єдину державу внаслідок шлюбу польської королеви Ядвіги і литовського князя Ягайла: 2) обрання польським королем Ягайла, який прийняв ім'я Владислава II та одночасно залишався великим князем литовським; 3) перехід у католицтво язичницького населення Литви.

Кревська унія створила реальні передумови для боротьби із зовнішньою загрозою. Водночас вона викликала небезпеку польської експансії на територію Великого князівства Литовського. Тому реалізація умов унії відразу викликала сильну протидію. Очолював литовсько-українську опозицію двоюрідний брат Ягайла – князь Вітовт (1392-1430), котрий у 1392 р. (Острозська угода) змусив короля визнати його фактичну владу над Великим князівством Литовським.

Ще більше зміцнив своє становище Вітовт після блискучої перемоги над Тевтонським орденом у Грюнвальдській битві 1410 р., де поряд із литовськими, білоруськими та польськими військами брали участь й українські полки. Збройній експансії Тевтонського ордену на слов'янські землі було покладено кінець. Наслідком цього стало укладення Городельської унії (1413), яка, фактично заперечуючи положення Кревської унії, підтверджувала існування Великого князівства Литовського як окремої незалежної держави. Разом з тим визнавалася політична зверхність польського короля, з яким мали погоджуватися кандидатури на великокнязівський престол після смерті Вітовта. Важливим положенням унії було зрівняння у правах і привілеях польської і литовської шляхти католицького віросповідання. На православну шляхту це положення не поширювалося, обмежуючи тим самим її участь у державному управлінні. Така нерівноправність вела до розколу між православними і католиками на українських землях. Активнішою стає також політика великих князів, спрямована на ліквідацію залишків автономії українських земель у складі Великого князівства Литовського.

На початку XVI ст. Велике князівство Литовське постало перед загрозою занепаду. В 1549 та 1552 рр. воно не змогло протистояти двом великим вторгненням татар. В 1558-1583 рр. Литва ув'язла в нову тривалу війну з Московією – так звану Лівонську війну. Виснажені величезними воєнними витратами, опинившись перед загрозою московського вторгнення, литовці звернулися до Польщі за допомогою. Поляки погодилися, але поставили головною умовою об'єднання в одне політичне ціле Польщі та Литви, яких до цих пір пов'язував спільний монарх.

1 липня 1569 р. було затверджено, окремо польським і литовським сеймами, Люблінську унію, яка передбачала: 1) об’єднання Польщі й Великого князівства Литовського в єдину федеративну державу – Річ Посполиту: 2) на чолі об'єднаної держави стояв монарх, який титулувався королем польським і великим князем литовським, обирався на спільному польсько-литовському сеймі й коронувався в Кракові; 3) спільним для Польщі й Литви були сейм і сенат, запроваджувалася єдина грошова одиниця; 4) Велике князівство Литовське зберігало певну автономію, маючи окремі закони – Литовський статут, судову систему, військо, уряд і адміністрацію; 5) під юрисдикцію Польщі, у складі якої вже перебували Галичина, Холмщина та Західне Поділля, відходили всі українські землі, що раніше належали литовцям: Підляшшя (сьогодні – Білостоцьке, Люблінське та Варшавське воєводства Польщі), Волинь, Поділля, Брацлавщина (Східне Поділля) та Київщина; 6) українська шляхта зрівнювалася у правах із польською та литовською.

З укладанням Люблінської унії в історії України почався період польського панування, що продовжувався до середини XVIII століття. Якщо становище українських земель у складі Литви було стерпним, то тепер ситуація докорінно змінилися: розпочався повсюдний наступ польської адміністрації на права українського населення. Різко посилився економічний, національний, релігійний і культурний гніт.

Особливістю цього періоду було те, що світська влада дедалі активніше проникала у церковне життя. Єпископів призначав не митрополит, а пани – рада, або великий князь. Це відкрило світським особам доступ до вищої ієрархії, які не тільки переймалися церковно-релігійними інтересами, а виключно матеріальну зацікавленість. При цьому вони зберігали свої світські звичаї – полювання, банкети, розпусне життя та інше.

Такі обставини спричинили моральну деградацію церковної ієрархії, занепад православної церкви. Вона вже не була гарантом збереження національних традицій та осередком культурного життя. Церковна криза зумовила втручання у релігійні справи міщанства, організованого в братства. Поступово у частини вищої церковної ієрархії православної церкви визріває думка про доцільність унії з католицькою церквою. Прихильників унії не влаштовувало втручання світської влади у релігійне життя. Вони мали бажання не тільки зберегти власні земельні володіння, а й зрівнятися у політичних правах з католицьким духовенством.

Юридичне оформлення унії мало відбутися у 1596 р. у м. Бересті. Та собор розколовся на дві частини – уніатську та православну. Уніатська частина затвердила акт об’єднання церков та утворення греко-католицької церкви, яка підпорядкувалася Папі Римському. Було визнано основні догмати католицької церкви, водночас церковні обряди залишилися православними, а церковно-слов’янська мова – мовою богослужіння. Уніатське духовенство, як і католицьке, звільнялося від сплати податків, уніатська шляхта, нарівні з католицькою, могла претендувати на державні посади. Уніатським єпископам було обіцяно місто в сенаті. Православний собор не визнав правомірність рішення уніатів. Сторони прокляли одна одну. Розпочався масовий наступ на православну церкву. Унія насаджувалася силою і глибоко розколола тогочасне суспільство.