10. Розкрити причини, охарактеризувати процес і наслідки захоплення українських земель Польщею та Великим князівством Литовським

У XIV ст. історичні події розвивалися у вкрай несприятливому для Русі-України напрямі: вона була ослаблена золотоординським ігом; припинилася галицько-волинська князівська династія; посилилися агресивні сусіди, насамперед Польща, Угорщина, Литва.

Пiсля смертi галицько-волинського князя Юрия II Болеслава в Галичину вторглися польськi та угорськi вiйська. На Волинi утвердилося Литовське князiвство. Ще ранiше, в кiнцi XIII – на початку XIV ст., Угорщина приєднала до себе Закарпаття, а в серединi XIV ст. Буковиною заволодiло Молдавське князiвство. Всi iншi українськi землi – Чернiгiвщина, Київщина, Сiверщина, Переяславщина, Подiлля – у 50-60-тi рр. XIV ст. були приєднані до Литви. Головною причиною експансії, щодо України, було оволодiння багатими українськими землями, змiцнення свого вiйськового потенцiалу, своїх кордонiв.

Литовська експансія на українські землі почалася в період правління князя Ольгерда (1345-1377 рр.). У 1350-1362 рр. вони підпорядкували собі велику частину українських земель – Київщину, Переяславщину, Чернігово-Сіверщину, а в 1362 р., після перемоги над татарами на річці Сині Води, - землі Поділля. Завойовані землі склали 9/10 загальної площі Литовської держави. Причинами швидкого і успішного просування литовців углиб українських земель були: по-перше, звільнення від монголо-татарського іга; по-друге, залучення до управління місцевих українських князів; і по-третє, політика, що проводиться литовцями, відносно місцевого населення.

Характерною особливістю литовської експансії був її порівняно м'який характер. Механiзм утворення держави вiдзначався поєднанням елементiв завоювання литовськими князями руських територiй з подальшим юридичним закрiпленням вiдносин; приєднання руських земель на договiрнiй основi: за iнiцiативою литовських князiв, дипломатичних союзiв, шлюбних зв’язкiв, успадкування i купiвлi прадавнiх руських земель. Це була так звана «тиха експансiя». Полiтика литовських князiв будувалася за принципом «старовини не рухати, новини не вводити», який стосувався всiх сфер життя: державного устрою, правової системи, культури та побуту. До кінця XIV століття українські князівства виступали повноцінними й рівноправними суб'єктами у складі Литовської держави. Збереглася стара система управління. Управлiння на мiсцях здiйснювали удiльнi князi, якi користувалися певною автономiєю. Налагодилася податкова система і структура княжої адміністрації. Руські бояри ставали на службу Литовського Великого князя, а руські дружини й земські полки підсилювали його військо. Російська мова була визнана державною мовою. Основним джерелом права тривалий час була «Руська правда» Ярослава Мудрого. Литовці переймали звичаї, культуру і релігію місцевого населення, укладали династичні браки. Князі підтримували православну церкву, платили церковну десятину. Поступово литовськi феодали самi зазнали руського культурного впливу i почали вважати себе нащадками Київської Русi. Таким чином, визнання влади великого литовського князя не привело до погiршення становища українського етносу.

Інший характер носила польська експансія на землі Західної України. Початок її поклав король Казимир III Великий (1310-1370гг.). Його підтримали магнати Південно-східної Польщі, які розраховували розширити свої володіння за рахунок сусідніх земель, а також католицька церква, що сподівалася знайти нову паству. Після того, як в результаті боярського заколоту загинув останній незалежний галицько-волинський князь Юрій II Болеслав, король Казимир в квітні 1341 р. вторгся зі своїм військом в Галіцию. Проте місцева русинська знать під буттям на чолі боярина Дмитра Дітки чинили завойовникам опір і встановила в країні свою владу. Оголосивши себе «щитом християнства», поляки змальовували свою експансію на схід як хрестовий похід проти язичників-литовців і схизматизму-русинів. Таким чином, із самого початку боротьба між завойовниками і місцевим населенням придбала яскраво виражене релігійне забарвлення. Українці билися не лише за свою землю і свободу, але і за свою віру. У 1349г. Казимир III зробив новий великомасштабний наступ на Русь і підпорядкував собі Галіцию і частину Волині. Почалася тривала війна за ці землі між Польщею і Великим князівством Литовським. Війна закінчилася в 1366г. польською окупацією всієї Галіції і частини Волині. Польща збільшила свою територію на 50%, а населення – на 200 тисяч. Отже, польське проникнення в українські землі кардинально відрізнялося від литовського: польський уряд з самого початку утвердження в цьому регіоні намагався зробити його своєю провінцією, нав’язати польське право та адміністративну систему. В основу свого курсу поляки одразу поклали тотальну католизацію, полонізацію і колонізацію краю, чим викликали різке загострення релігійних, соціальних та етнічних відносин.