Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
MINISTERSTVO_OSVITI_I_NAUKI_UKRAYiNI.docx
Скачиваний:
0
Добавлен:
01.07.2025
Размер:
315.82 Кб
Скачать

9. Розкрити причини та наслідки занепаду Київської держави

Велика держава середньовіччя – Київська Русь не була, між тим, монолітом ні в етнічному плані, ні за формою організації влади, здійснюваної з Києва. Ознаки політичного роздроблення Київської Русі були помітні вже відразу після смерті Ярослава в 1054 р. Ще за життя він поділив державу між своїми синами. У Київській Русі з 1054 р. встановилася незнана раніше форма правління, яку історики назвали триумвіратом Ярославичів. Всі державні справи брати вирішували разом: видавали закони («Правда Ярославичів»), ходили в походи на кочовиків (торків і половців), тощо. Але здебільшого триумвіри дбали про збільшення власних володінь. Після невдалої для Русі битви з половцями на р. Альті триумвірат розпався. Так скінчився майже 20-літній триумвірат Ярославичів.

Перед загрозою з боку половців князі роблять спроби залагодити справи миром і припинити усобиці, для чого скликають князівські з'їзди. Першим із таких був з'їзд 1097 р. у Любечі. Там було визнано принцип, за яким кожний князь мусив володіти своєю вотчиною, тобто землею, виділеною йому батьком, і не посягати на землі інших князів («кожен да держить отчину свою»). Це узаконило роздроблення Давньоруської держави на окремі спадкові князівства.

Володимир Мономах (1113-1125 рр.) і його син Мстислав (1125-1132 рр.) на якийсь час поновили і зміцнили великокнязівську владу, але припинити роздроблення Київської Русі не змогли.

Протягом 30-50-х років XII ст. від Києва відокремилися всі значні феодальні князівства. Відособлення цих князівств, що здавна сплачували Києву данину, призвело до занепаду його колишньої економічної і політичної могутності, хоча він і залишався одним із найбагатших міст і зберігав славу про минулу зверхність.

На економічному становищі Києва і київської землі згубно позначилися також руйнівні князівські усобиці і напади половців. Використовуючи феодальні міжусобиці на Русі, половці посилили натиск на руські землі і особливо на Придніпров'я. З 1061 по 1210 рр. вони вчинили 46 набігів на руські землі: з них найбільша кількість припала на Переяславщину і Київщину. Негативний вплив справило також переміщення європейських торгівельних шляхів, чому дуже сприяли хрестові походи. Після захоплення хрестоносцями Константинополя в 1204 р. київсько-візантійська торгівля була остаточно підірвана. З цього часу старовинний торгівельний шлях «із варяг в греки», який і без того страждав від частих набігів половців на Придніпров'я, зовсім занепав.

У другій половині XII ст. Київ остаточно втратив своє значення столиці Русі. Київська держава розпалася на ряд великих самостійних феодальних земель-князівств, найважливішими з яких були: Київська, Чернігово-Сіверська, Переяславська, Галицька, Володимиро-Волинська, Полоцька, Турово-Пінська, Ростово-Суздальська, Новгородська, Смоленська. У кожній з цих земель був свій політичний центр – найбільше місто, яким володів старший князь землі, що титулувався, як і київський, «великий».

Кожна руська земля мала свої особливості політичного устрою. Так, внаслідок тривалої боротьби місцевого боярства проти князів у Новгороді та Пскові, утворилися боярські республіки, в інших землях (зокрема у Володимиро-Суздальській) перемогла міцна князівська влада, а в Галицько-Волинській великий вплив на політичне і соціально-економічне життя справило боярство, хоча в окремі періоди тут зміцнювалася влада князя. У середині – другій половині XII ст. у державних рамках Давньої Русі виділилося півтора десятка князівств і земель, які незабаром почали об'єднуватися в групи. Це історично об'єктивно закладало підвалини формування території трьох східнослов'янських народностей.

У Північно-Східній Русі особливо тісні зв'язки встановилися між Володимиро-Суздальською та Муромо-Рязанською землями. У Південній Русі то були Галицька і Волинська землі, що після їх об'єднання тяжіли до землі Київської. Ці процеси розвивалися далі наприкінці XII – на початку XIII ст.

Київська, Чернігово-Сіверська, Переяславська, Волинська, Галицька, Подільська землі, а також Буковина і Закарпаття стали тією територіальною основою, на якій склалася й розвивалася українська народність. А на середній Наддніпрянщині, в Київській землі, утворилося етнічне осереддя українського етносу, навколо якого поступово згуртувалося населення інших південно-руських земель. За середньою Наддніпрянщиною раніше, ніж за іншими землями Південної Русі, закріпилася назва «Україна», як синонім поняття «країна», тобто край, рідна земля (для зрівняння: Сербія по сербохорватські – «сербська країна»). Термін «Україна» вперше зустрічаємо в Київському літописі під 1187 р. в розумінні край, країна. Під 1189 р. той же Київський літопис називає Україною Галицьку землю. Отже, вже наприкінці XII ст. Україною літописці називали різні території Південно-Західної Русі. З часом назва «Україна» поширилася на всі етнічні українські землі.

Соседние файлы в предмете [НЕСОРТИРОВАННОЕ]