Методи стимулювання і мотивації навчально-пізнавальної діяльності.

Спрямовані на формування позитивних мотивів учіння, що стимулюють пізнавальну активність і сприяють збагаченню школярів навчальною інформацією.

1. Методи формування пізнавальних інтересів.

1. Пізнавальні ігри. Це спеціально створена захоплююча розважальна діяльність, яка має неабиякий вплив на засвоєння учнями знань, набуття вмінь і навичок. Пізнавальний інтерес отримується завдяки грі, в якій учень виступає активним учасником. Даний метод застосовувався ще в стародавніх дидактичних системах. Арсенал ігор великий – різноманітні математичні, лінгвістичні ігри, ігри-мандрування та ін.

Дидактичні (пізнавальні) ігри – метод навчання, що дає змогу формувати в учнів уміння й навички або систему уявлень і понять шляхом вправляння в процесі ігрової діяльності, це спеціально створені ситуації, які моделюють реальність, з якої учням пропонується знайти вихід. Вони передбачають багаторазове повторення певного способу дії на фоні важливої для молодшого шкільного віку ігрової діяльності. Пізнавальний інтерес отримується завдяки грі, в якій учень виступає активним учасником.

Сучасна дидактика, звертаючись до ігрових форм засвоєння матеріалу, справедливо вбачає в них можливості ефективної взаємодії учнів, продуктивної форми спілкування з елементами змагання, невимушеності, щирої зацікавленості. Молодші школярі пізнають, запам'ятовують нове, орієнтуються в нових ситуаціях, розвивають свою уяву, фантазію. Навіть найпасивніші докладають зусиль, щоб не підвести товаришів по грі. При цьому спілкування є головним енергетичним джерелом гри, яке підсилює її емоційне забарвлення.

У початковій школі дидактична гра має забезпечити:

- опановування виражальними засобами, необхідними для виконання різних ролей, відображення рольових дій, взаємин;

- розв'язувати ігрову ситуацію з опорою на спосіб діяльності, засвоєний на уроці;

- вміло і вчасно взаємодіяти з партнером;

- планувати власну діяльність, якщо йдеться про функціональні ігри;

- вміння використовувати і виготовляти атрибути, які характеризують типові риси образу, ознаки місця подій тощо,

-з наявних іграшок, атрибутів, матеріалів вибирати предмети, що підкреслюють типові ознаки образу, вигадувати і створювати нові деталі тощо.

Дидактична гра з огляду на її структуру включає конкретну вправу (дидактична основа - спосіб дії) та ігрові дії, ігровий момент або ігрову ситуацію і складається з таких компонентів:

- дидактична задача,

- ігрова дія чи ігровий елемент,

- правила гри,

- хід гри;

- підсумок або закінчення гри.

Форми дидактичної ігрової діяльності найрізноманітніші, що розширює можливості її використання в навчальному процесі. Це зокрема:

- маніпуляції іграшками, картинками, предметами (добіг, складання, розкладання),

- пошук предмета та його місцезнаходження (вправо, вліво,..) так звані автодидактичні ігри,

- загадування і відгадування (зокрема ребусів),

- виконання ролей (рольові дидактичні ігри, театралізована гра);

- змагання.

Ігровий елемент може бути використаний у формі слова, фрази, запису, особливих рухів (нахили, заплющування очей, оплески). В одній грі буває й кілька дидактичних елементів.

Класифікація дидактичних ігор не є універсальною, оскільки загальнодидактичні ігри можна розрізняти за різними показниками, зокрема:

- за змістом (ігри з розвитку мовлення, математичних уявлень, фонетичного слуху тощо);

- за використанням дидактичних ігрових матеріалів (ігри з іграшками і картинками, словесні, сенсорні, настільно-друковані ігри);

- за рівнем активності дітей (ігри-вправи, ігри-заняття, автодидактичні ігри тощо).

У методиці викладання кожного навчального предмета виділяють специфічні предметні дидактичні ігри, що відбивають його структуру й особливості.

Правильна методика організації ігрової діяльності учнів у навчальному процесі може забезпечити досягнення високих результатів. Принципи побудови дидактичної гри - наочність і простота організації (моделі). Тому треба враховувати, що.

- гра має відповідати вимогам програми, віковим та індивідуальним особливостям школярів,

- важливо належним чином забезпечити наочністю ігрову діяльність;

- неприпустиме примусове залучення учнів до гри,

- учитель не повинен назавжди виключати із гри дітей, які помилилися;

- якщо гра нескладна, роль ведучого можна доручити учневі;

- треба обрати відповідний темп гри;

- обов'язковим є підбиття підсумків.

Дидактична гра - самостійний метод навчання, проте іноді може бути допоміжним, якщо створює «фон» для процесу пізнання.

2. Навчальні дискусії. Суперечка, обговорення будь-якого питання навчального матеріалу. Ґрунтується на обміні думками між учнями, вчителями й учнями, вчить самостійно мислити, розвиває вміння практичного аналізу і ретельної аргументації висунутих положень, поваги до думки інших. Дискусію застосовують при вивченні всіх навчальних дисциплін, починаючи з школи другого ступеня, а повного обсягу її використання досягають у старших класах. Вона вчить прийомів аргументування, наукового доведення, виховує в учнів уміння активно обстоювати власну точку зору, критично підходити до чужих і власних суджень. Учнів вчать мистецтву ведення дискусії.

3. Метод забезпечення успіху в навчанні – передбачає допомогу вчителя відстаючому учневі, розвиток у нього інтересу до знань, прагнення закріпити успіх.

4. Метод створення ситуації інтересу в процесі викладання навчального матеріалу – використання цікавих пригод, гумористичних уривків, тощо якими легко привернути увагу учнів.

2. Методи стимулювання обов’язку і відповідальності в навчанні.

   1. Роз’яснення значимості учіння - метод стимулювання навчально-пізнавальної діяльності учнів з метою роз’яснення особистих і суспільних цілей навчання.

   2. Пред’явлення навчальних вимог. Даний метод визначається критеріями оцінки знань з усіх предметів, правилами внутрішнього розпорядку, Статутом школи. Слід мати на увазі, що постановка навчальних вимог повинна поєднуватися з методами привчання учнів до виконання навчальної роботи, навчальних вимог.

   3. Заохочення в учінні. Застосовується з метою підтримки і розвитку позитивних начал у їхній поведінці, навчальній діяльності. Великого значення набуває оцінка учня за успіхи й усне схвалення педагога.

   4. Осудження в учінні. Є винятковим методом у формуванні мотивів учіння, і насамперед застосовується у вимушених ситуаціях.

МЕТОДИ КОНТРОЛЮ І САМОКОНТРОЛЮ В НАВЧАННІ.

Сукупність методів, які дають можливість перевірити рівень засвоєння учнями знань, сформованості вмінь і навичок. Головною функцією цих методів є контрольно-регулювальна.

1. Метод усного контролю. Здійснюється шляхом індивідуального і фронтального опитування. Правильність відповідей визначається учителем, коментується. За підсумками контролю виставляється оцінка. Усне опитування учнів здійснюється у певній послідовності: формулювання вчителем запитань з урахуванням специфіки предмета і вимог програми; підготовка учнів до відповіді та викладу своїх знань; корекція і самоконтроль викладених знань у процесі відповіді; аналіз і оцінка відповіді.

2. Метод письмового контролю. Це письмова перевірка знань, умінь та навичок. Здійснюється за допомогою контрольних робіт, творів, переказів, диктантів, письмових заліків і т. Ін.

3. Метод тестового контролю. Передбачає відповідь учня на тестові завдання – це спеціальні завдання, виконання (чи невиконання) яких свідчить про наявність (або відсутність) у школярів певних знань, умінь. Це дає змогу перевірити за короткий час знання певного навчального матеріалу учнями всього класу.

4. Метод машинного (програмованого) контролю. Здійснюється за допомогою електронно-обчислювальної техніки і контролюючих програм.

5. Метод самоконтролю. Це усвідомлене регулювання учнем своєї діяльності задля забезпечення таких результатів, які б відповідали поставленим цілям, вимогам, нормам, правилам, зразкам. Мета самоконтролю – запобігання помилкам та їх виправлення.

БІНАРНІ МЕТОДИ НАВЧАННЯ.

Розгляд навчального процесу як єдиного цілого потребує виділення ще однієї групи методів – бінарних (від лат. – подвійний, такий, що складається з двох частин, компонентів тощо).

Уперше приступив до створення бінарної класифікації методів навчання в другій половині 20-х років А.П.Пінкевич.

А.М.Алексюк детально обґрунтовує бінарну класифікацію методів, в основі якої лежать дві ознаки: характер і рівень пізнавальної самостійності та активності учнів; джерела, з яких учні набувають знань. Класифікація визначає чотири рівні застосування методів:

• словесно-інформаційний;

• словесно-проблемний;

• словесно-евристичний;

• словесно-дослідницький.

Аналогічним шляхом класифікуються бінарні методи наочної форми (наочно-інформаційний, наочно-проблемний, наочно-практичний, наочно-евристичний, наочно-дослідницький) та практичної форми.

Бінарна класифікація є найреальнішою з усіх інших класифікацій, оскільки учитель діє комплексно.