Прикарпаття в другiй половинi I тисячелiття н.Е.: найдавніші князівства
Леонтiй ВОЙТОВИЧ
Львіський національний університет імені Івана Франка, кафедра історії середніх віків та візантиністики
(Опубліковано: Прикарпаття в другій половині І тисячоліття н. е.: найдавніші князівства // Вісник Львівського університету. Серія історична. – Вип.45. – Львів, 2010. – С.13–54)
Проблема етнічної і політичної історії Прикарпаття в друній половині І тисячеліття н.е. залишається дискусійною. Слабкість джерельної бази, фрагментарність археологічних досліджень, політична та ідеологічна заангажованість окремих вчених породили цілу низку стереотипів та помилкових висновків. Дослідження європейських вчених, в ході яких за останні два століття (з різних причин праці, опубліковані після 1914 р., залишаються невідомими загалу українських істориків) грунтовно проаналізований кожен вцілілий фрагмент, у співставленні з зібраним археологічним матеріалом, дослідженнями лінгвістів та етнологів, дозволяють зробити попередні висновки стосовно формування на цих землях племінного об’єднання Велика Хорватія, розширення його території до Закарпаття на півдні і витоків Вісли та Одри, Заале та Білої Ельстер на Заході, двох етапів міграції хорватів на Балкани, причин відділення Білої Хорватії, формування на території Прикарпаття та Закарпаття окремих князівств, їх локалізації та історичної долі до включення цих земель до складу Київської Русі та Угорщини.
Ключові слова: дуліби, хорвати, білі хорвати, Велика Хорватія, князівства.
“Дулібська” проблема
Археологiчнi дслiдження останнiх лiт, в тому числi велетенських городищ типу Плiснеська, Стiльська, Солонська та iнших, якi були у десятки разiв бiльшими за сучаснi їм мiста Київської Русi, виробничi комплекси з високим рiвнем технологiї типу Рудникiвського металургiйного, дозволяють припускати, що на землях Прикарпаття до кiнця Х ст., коли цi територiї ввiйшли до складу Київської Русi, функцiонувало розвинене диференцiйоване суспiльство, здатне до створення державних органiзмiв. На жаль, майже повна вiдсутнiсть писемним джерел змушує вiдноситися до цiєї проблеми дуже обережно.
На пiдставi порiвняння письмових джерел, даних топонiмiї i наслiдкiв вивчення археологiчних пам’яток VI-VII ст., було зроблено висновок, що територiя Верхнього Поднiстров’я та Посяння входила до племiнного об’єднання дулібів1. Окремі дослідники були схильні пов’язувати з дулібами всю територiю пам’яток культури Луки Райковецької, принаймi у межах ареалу празько-корчакської керамiки2. Центр об’єднання дулібів відносять до Волині. Цi висновки, однак, залишаються доволі дискусiйними.
Сьогоднi найпоширенiший у iсторiографiї погляд базується на буквальному трактуваннi вiдомого фрагменту з ПВЛ: „дулебы, живяху по Бугу, где ныне велыняне...”3. Тобто на Волинi жили, послiдовно змiнюючи однi одних, племена дулібів, бужан і волинян. З цього випливає, що тiльки волиняни ввійшли до складу Київської Русі, тодi як дуліби і бужани на кінець Х ст. вже зiйшли з полiтичної сцени або мiгрували на iншi терени. Для пiдтвердження цiєї тези приводяться звiстки про чеських, паннонських i карiнтiйських дулібів (860, 891, 977, 982, 984 рр.)4.
Повiдомлення ПВЛ про участь дулібів у походi Олега на Константинополь у 907 р. (чи у 911 р., як доводив Олексій Шахматов) ще за пропозицiєю Сергія Середонiна вважається випадковим. Лiтописець нiби-то, бажаючи показати загальноруський характер походу Олега, перелiчив усi вiдомi йому схiднослов'янськi племена. Я вже звертав увагу на дискусiйнiсть подiбних висновкiв5. Не всi дуліби мусили брати участь у аварськiй мiграції у Паннонiю i на Балкани, як не всi хорвати i не всi серби, що теж були зрушенi аварами. Якась частина дулібів могла залишитися у мiсцях своїх первiсних осад, зберегти племiнну назву i взяти участь у походi Олега. Це не змінює суті навіть якщо прийняти версію Михайла Брайчевського стосовно iсторичностi самого походу 911 р., яка залишається дискусійною. Якщо дуліби брали участь у походi 860 р., тобто жили на Волинi у IХ ст., то їх нащадки залишалися тут i у Х ст., бо не існувало чинників, які могли спричинитися до їх міграції у другій половині ІХ – Х ст.
Цитована вище фраза з ПВЛ могла означати, що колись дуліби володіли i землями волинян, але нiяк не вiдноситися до тих дулібів, якi жили на Волинi у Х ст. i могли тiльки згадувати у своіму епосi про колишнє значення племенi. Якщо би у VII-X ст. у Волинськiй землi тричi вiдбулася змiна населення, то така змiна неминуче знайшла би вiдбиток у археологiчному матерiалi. Але таких вiдбиткiв знайти не вдалося. Скорiше ця територiя була заповнена по меншiй мiрi чотирьома-п’ятьма спорiдненими племенами, якi перiодично складали полiтичнi зв’язки, що носили назву вiд iменi племенi-гегемона. Напевно не випадково у Баварського Географа волиняни (welunzani) та бужани (buzani) виступають сучасниками. У Х-ХII ст. на цих теренах з території племінних князівств волинян („велинян” чи „welunzani” Баварського Географа, „валiнана” Масудi), дулібів, бужан („buzani” Баварського Географа), черв’ян („czeriani” Баварського Географа) i лучан сформувалася Волинська земля, населення якої склало волинську групу руського (українського) народу. По сутi з цим погоджується i Володимир Баран який, однак, припускає, що волиняни - це пiзнiша назва дулібів6. До волинських племен також треба вiдносити танян („thafnezi” Баварського Географа), яких ще Павло Шафарик7 та Любор Нiдерле8 локалiзували в басейнi р.Танви, правої притоки Сяну, з чим погоджувалися Iван Крип’якевич9 та Леонтій Войтович10. Iншi локалiзацiї (у Помор’ї, на Дравi та Верхньому Дунаї) не пов’язанi з контекстом Баварського Географа (пам’ятки, де згадується це плем’я) та археологiчним матерiалом, а тiльки базуються на спiвзвучностi назв11. Версiя Євгена Кухарського, який помiщав танян на пiвдень вiд лендзян i на пiвнiч вiд Карпат12, фактично не заперечує версiї Шафарика-Нiдерле.
Найдавнiше лiтописне зведення передає, без сумнiву (а такої думки були О.Шахматов, Борис Рибаков та iн.), епiчне сказання про аварсько-дулебськi вiдносини: „В сизе времена быша и Ѡбре, иже воєваша на црѧ Ираклиѩ и мало єго не ѩша. Си же Ѡбры воеваша на Словѣны, и примучища Дулѣбы, сущаѩ Словѣны, и насильє творѧху женамъ Дулѣбьскымъ: аще поѣхати бѧше Ѡбрину, не дадѧше въпрѧчи конѧ ни волу, но велѧше въпрѧчи 3 ли, 4 ли женъ в телѣгу и повести Ѡбрина, и тако мучаху Дулѣбы. Бѧху бо Ѡбри тѣлом велицѣ а оумомъ горди, и потреби ѩ Богъ и помроша вси, и не ѡста ни единъ Ѡбринъ, и есть притча в Руси и до сего дня: погибоша аки Ѡбри, ихъ же нѣ ни племене ни наслѣдка”13. I, зрозумiло, що носiєм цього епосу могли залишалися волинськi нащадки дулібів, через передачу яких вiн i потрапив до лiтопису. Спроби довести, що впорядник Найдавнiшого зведення „вилiпив” дулебо-аварську iсторiю з лiтературного джерела, виглядають вченою спекуляцiєю. Звичайно посилаються на лист константинопольського патрiарха Миколая Мiстика до болгарського кагана Симеона (923/924 р.), в якому написано, що авари загинули, не залишивши нi племенi, нi потомства14. Але така думка у Х ст. могла прийти в голову практично всiм, хто чув про аварів. У листі патрiарха немає жодного натяку на телiги, запряженi жiнками. Крiм того про знущання аварів над слов’янами у Карпатськiй котловинi є свідчення у хронiцi Фредегара15, яка, звiсно, не могла бути доступною київському книжнику. Менандр повiдомляє, що авари аби нанести слов’янам бiду, розоряли їх поля (Менандр, фр.50).
Арабський iсторик Абу-л-Хасан Алi ал-Масудi (+ 956) у своїй книзi, закiнченiй бл.947 р., подав цiкаву iнформацiю про волинськi племена: „З тих племен одне мало ранiше у древностi владу, його царя називали Маджак, а само плем’я називалося Валинана. Цьому племенi скорялися всi iншi слов'янськi племена, бо влада була в нього i iншi царi йому скорялися. Потiм слiдує слов'янське плем'я Астарбрана, котрого цар в даний час називаіться Саклаїх; ще плем'я називаєме Дулаба, цар же їх називаіться Ванж-Слава... Ми вже вище розповiдали про царя, котрому пiдкорялися в давнi часи iншi царi, т.і. Маджак, цар Валинани, котре плем'я одно з корiнних племен слов'янських, воно шанується мiж їх племенами i мало перевагу над ними. В дальнiйшому ж пiшли неполадки мiж їх племенами, порядок їх був порушений, вони роздiлилися на окремi колiна i кожне плем'я обрало собi князя"16. Важко судити чи отримав цю iнформацiю безпосередньо сам ал-Масудi, перебуваючи у контрольованих хазарами пiвнiчнокаспiйських мiстах, чи вичитав у старшiй лiтературi, але вона походить вiд булгарських або хазарських купцiв i вiдбиває становище на землях за Днiпром, перш за все на Волинi на початку Х ст. або, навiть, в кiнцi IХ ст.17. Важко повірити, щоби тут йшлося про германські племена18 чи про прибалтiйське мiсто Велинь, як прагнули довести польськi дослiдники. Останнього на той час просто не iснувало.
У Х ст., в умовах конфронтацiї християнського i мусульманського свiтiв, єврейськi купцi провадили торгiвлю вiд Кордови до Багдаду через Париж, Реймс, Трiр, Регенсбург, Прагу, Кракiв, Перемишль, Київ, Булгар i Хорезм. Один з таких купцiв єврей з Тортоси Iбрагiм iбн Якуб ал Iзраїлi ал ат-Туртузi (* до 912/913 + пiсля 966), який служив при дворi кордовських халiфiв Абд ар-Рахмана III (912-961) i ал-Гамiда II (961-976), у 965-966 рр. здiйснив подорож у слов’янськi краї. Його реляцiя не збереглася, але її фрагменти передали пiзнiшi мусульманськi автори ал-Бекрi (ХI ст.), ал-Казвiнi та iбн Саїд (ХIII ст.) i ал-Нiмарiг (XIV ст.)19. Iнформацiя про волинськi землi у реляцiї iбн Якуба практично спiвпадає з розповiддю ал-Масудi. Тiльки iм’я короля передано як Maha, а плем’я названо Wlinb'b.
Польські дослідники старшого покоління вхопилися за цей аргумент, щоби довести зв’язок з поморськими велетами. Тадеуш Ковальський навмисне, уступаючи поморськiй версiї, дав переклад „велiтаба” замiсь „велiнаба”20. Останнє був змушений визнати такий солiдний дослiдник як Герард Лябуда21. Але частина польських дослiдникiв прийняла варiант Т.Ковальського i, спираючись на нього, почала будувати версiї про помилковiсть термiну „Валинана” у ал-Масудi i зв’язок „Велiтаба” з велетами22. Йозеф Вiдаєвич, обгрунтовуючи цю тезу, навіть написав, що назва „волиняни” з’явилася тiльки у ХI ст., а Ал-Масудi писав у Х ст. i, отже, не мiг про неї чути.
Багато сил, щоби довести, що етнонiм „волиняни” з’явився тiльки тодi, коли пропали етнонiми „бужани” і „дуліби”, приклав також Генрік Ловмяньский. Зрештою, розумiючи вразливiсть власної аргументацiї i неспроможнiсть велетської версiї, вiн висунув нову здогадку, що ал-Масудi та iбн Якуб писали про ругiйський Велин, нiби-то пов’язаний з Волзьким шляхом23. Захiднопоморське чи ругiйське мiсто Велин теж з’явилося не ранiше кiнця Х ст. i немає жодних писемних чи iнших даних про iснування в цьому регiонi племенi волинян, окрiм спiвзвучностi назви.
Iншi польськi дослiдники, якi звернули увагу на слабкiсть прибалтiйської версiї, вiдносять вiдомостi ал-Масудi до Великої Моравiї24. Останнє теж не спирається на якусь поважну аргументацiю.
Що стосується київського лiтописання, на мовчання якого стосовно Волині, звертають увагу прихильники поморських та моравських версій, то у нього до ХI ст. не було потреби писати про волинян, як не було потреби писати про хорватів чи сербів. Самi волиняни (як племiнне князiвство, а не жителi певної географiчної областi) сходять з полiтичної сцени з початку ХI ст. (як i бужани чи лучани). У Х ст. їх зафiксував Баварський Географ у контекстi, який неможливо прив’язати до Балтики (правда, польськi вченi для цього висунули тезу, що порядок назв у Баварського Географа нiчого не означає). Столиця волинян мiсто Велинь (Волин) вперше згадане пiд 1018 р. вже як рядове мiсто, а пiсля 1078 р. взагалi зникає з сторiнок лiтописiв. Його городище круглої форми, периметром 250 м, знаходиться у верхнiй течiї Прип’ятi пiд сучасною забудовою с. Городок Камiнь-Каширського р-ну Волинської областi25, через що його дослiдження важкодоступне.
Перший перекладач ал-Масудi Авраам Гаркавi вважав, що арабський iсторик передав вiдомостi з VI ст. про гегемонiю племенi волинян серед дулiбського зв’язку, яка закiнчилася бл.560 р. у перiод аваро-дулебської вiйни, пiд час якої загинув король волинян Мезамiр (Маджак)26. Цю думку пiдтримали М.Брайчевський27 та Б.Рибаков28, а також (не приймаючи тотожностi Мезамiра з Маджаком) Василь Ключевський29 та Йосиф Маркварт30. Мiркуючи приблизно так само, Л.Нiдерле дiйшов до висновку, що ал-Масудi передав вiдбиток подiй з 593 р., а король Маджак був вождем антського союзу, в якому гегемоном було плем’я волинян, тотожним Мусокiю, про якого писав вiзантiйський iсторик Феофiлакт Сiмокатта31. Протилежну думку захищав О.Шахматов. Дуже обгрунтовано вiн доводив, що епос, переданий у ПВЛ, зафiксував занепад аварів i вже через це його слiд вiдносити до VIII-IX ст. Тiльки пiд натиском франкiв на переломi VIII-IX ст. авари здiйснили напад на дулібів i перемогли їх. Як один з аргументiв вiн приводив топонiми (Обра - лiвий приток Варти, Обринка, Обрин - пiд Новогрудком)32. Розвиваючи його iдею, Володимир Мавродiн висунув гiпотезу, спираючись на згадку в ПВЛ iмператора Iраклiя, про iснування рiвночасно з державою Само потужної держави дулібів, яку розгромили авари33.
Обидвi цi версiї вражливi. Фредегар, який розповiв про державу Само навiть натяком не обмовився про якусь iншу слов’янську державу. Крiм того з епiчного сказання, вiдбитого у ПВЛ, можна судити, що авари панували на Волинi довший час. На рубежi VIII-IX ст. це було би нереально. Вiд Волинi їх вiддiляли Карпати i землi у Верхньому та Середньому Поднiстров’ї i Посяннi заселенi хорватами. А мiж тим авари не тiльки розбили дулібів, але й змусили значну їх частину мiгрувати на захiд. Так з’явилися чеськi, паннонськi, карiнтiйськi дуліби. В Чехiї є р.Дудлеба, рiчка Дулебка тече в Карiнтiї, назву Дулеба носить притока Ольси, на якiй знаходиться с. Дулеби34. Поселення Дулебська бiля Врбовця у Хорватiї теж вiдбиває слiди цiєї мiграцiї.
Деякi дослiдники стримано вiднеслися до повiдомлень ал-Масудi та лiтопису, не заперечуючи їх. Так поступив Михайло Грушевський35. Георгій Вернадський при цьому звернув увагу на бiднiсть археологiчного матерiалу на Волинi36. Скорiше можна говорити про недостатнiсть самих археологiчних дослiджень, в тому числi i розвiдок. До початку 80-х рр. у Волинськiй та Рiвенськiй областях було виявлено 2 городища i 34 селища, якi можна датувати цим перiодом37, зараз становище трохи краще, але через відсутність коштів польовi дослiдження археологiв практично призупинені.
Пiдводячи пiдсумки аналiзу писемних пам’яток та версій дослідників, можна припускати, що у 561-567 рр. авари завоювали Волинь i змусили основну частину дулібів, якi були гегемоном волинського союзу племен, мiгрувати на захiд. Решта дулібів, якi залишилися на попереднiх теренах, аж до повстання Само знаходилися пiд аварським гнiтом. Як i вважали О.Шахматов, М.Приселков та iншi дослiдники, цей перiод знайшов вiдбиток у пiснi-билинi про запрягання дулебських жiнок в аварськi телiги.
З досить певною точнiстю аваро-дулебську вiйну можна датувати 561-562 рр. У 561 р. по смертi франкського короля Хлотаря його землi роздiлили мiж собою четверо синiв. За Хагiбертом залишився Париж з пiвденно-франкськими землями, за Понтаром - пiвденно-захiднi землi з Орлеаном, Хiлперiком - Нейстрiя з Суассоном, а схiдно-франкськi землi з Реймсом отримав Сiгiберт. У 562 р. король Сiгiберт зiткнувся з аварами, якi вийшли на його схiднi кордони. Сучасник i сподвижник короля турський єпископ Григорiй Флоренцiй (* бл.540 + 594) розповів про це в „Iсторiї франкiв”38. Iнший iсторик Павло Диякон (* бл.720 + бл.799) в „Iсторiї лангобардiв” вiдносить битву мiж аварами i Сiгiбертом над верхньою Лабою до 562 р.39. Отже союз дулібів мiг бути розгромленим мiж 561 та 562 рр.: у 560 р. авари вбили посла антів Мезамiра; в наступному роцi розбили кутрігурів i вийшли на Нижнiй Дунай; василевс Юстинiан запопонував їм як федератам iмперiї для поселення Паннонiю, де жили герули i гепіди; у Паннонiю авари перегнали з собою значнi масиви хорватів, принаймi схiдна частина яких перебувала пiд гегемонiєю дулібів.
Десь з другої третини VII ст. з аварською залежнiстю було покiнчено i союз вiдродився пiд гегемонiєю волинян. Повiдомлення ал-Масудi та iбн Якуба вiдбиває якраз цей перiод. Тому дiяльнiсть Маджака правомiрнiше вiдносити десь до VIII-IX ст. Його не варто ототожнювати з Мезамiром чи Мусокiєм, хоча б тому, що обидва були антами, тодi як волинськi племена - склавiнськi40. Можливо, що центром нового союзу пiд гегемонiєю волинян було городище Зимне Волинської обл., яке вiдноситься до кiнця VI-VII ст. Слiди знищення цього городища i аварськi стрiли41 можуть свiдчити про повторну аварсько-волинську вiйну. Пiсля цього центр волинян, напевно, перемiстився у Волин. Повторне вторгнення аварів, схоже, не привело до вiдновлення µх панування. У IХ--Х ст. новим гегемоном стали черв'яни (звiдси i розповiдi про гради Червенськi), а потiм бужани. Найдовше гегемоном були волиняни, якi i дали географiчну назву регiону.
Отже письмовi пам’ятники не дозволяють пов’язувати дулібів з племенами, якi заселяли Приднiстров’я та Посяння. Якщо гегемонiя дулібiв i простягалася на частину цього регiону, то це було ще у VI ст. Пiсля аварського завоювання цей союз розпався i частина територiй пiдпала пiд аварську зверхнiсть. Окремi топонiми (село Дулiби на р.Стрию, село Дулiби на р.Лузi, притоцi Днiстра та iн.) можуть бути як свiдченням давньої гегемонiї дулібів у цьому регiонi, так i поселеннями полонених волинян пiд час галицько-волинських вiйн першої половини ХII ст.