Основними критеріями ефективного політичного управління у сфері забезпечення соціально-економічного прогресу виступають:

• обсяг і величина на душу населення ВВП;

• середньорічні темпи зростання ВВП;

• індекс економічної свободи, який охоплює такі показники: податковий тиск, втручання уряду в економіку, монетарну політику, потоки капіталів та іноземних інвестицій, банківську справу, контроль за зарплатою і цінами, право власності, регулювання бізнесу;

• величина прибуткової частини державного, регіонального і місцевого бюджетів;

• соціальна спрямованість видаткової частини бюджетів (на розвиток таких перспективних галузей суспільного життя, як наука, освіта, охорона здоров'я, безпечне екологічне середовище чи утримання апарату управління, забезпечення привілеїв владної еліти, погашення боргів, підтримку національного виробника).

Величина ВВП на душу населення у високорозвинених країнах перевищує цю величину в слаборозвинених та перехідних країнах більше, ніж у 20-40 разів. Однак такий підхід не дає підстави стверджувати, що ефективність політичної системи розвинених країн перевищує ефективність політичних систем перехідних і бідних країн у 20-30 разів, оскільки ці країни навіть при найефективнішому політичному управлінні неспроможні подолати в короткий історичний термін значного відставання у соціально-економічному й технологічному розвитку.

Середньорічні темпи зростання ВВП не можуть бути достатнім критерієм для порівняння політичних систем різних типів суспільств, оскільки у високорозвинених країнах вони складають 2—3 %, а в країнах із перехідною економікою можуть становити 7—13 %. Однак такий критерій може бути достатнім для визначення ефективності політичних систем тоді, коли вони упродовж певного періоду (5—10 років) забезпечують стабільні показники зростання ВВП на душу населення і прибуткової частини державного, регіонального і місцевого бюджетів. Якщо ці показники знижуються або залишаються незмінними, а витрати на привілеї владної еліти зростають, то це свідчить, що політична система неефективна, а правляча еліта некомпетентна та корупційна.

Важливим критерієм ефективності політичного управління є його здатність знизити показник соціальної нерівності, який показує, у скільки разів доходи 20 % найбагатших людей у суспільстві перевищують доходи 20 % найбідніших (цей показник у розвинених країнах становить 6—10 разів, а в перехідних і бідних країнах — 30—60 разів).

Зменшення коефіцієнта соціальної нерівності свідчить, наскільки інститути політичної системи здатні справедливо перерозподілити бюджетні кошти. Це насамперед стосується встановлення державою мінімальних соціальних стандартів, таких як прожитковий мінімум, мінімальна оплата праці, мінімальна погодинна оплата праці, мінімальна пенсія, соціальна допомога верствам населення, які перебувають за межею бідності (за міжнародними стандартами до цієї категорії відносять тих, чий денний дохід становить менше ніж долар), а також середня оплата праці у державному секторі (тут береться до уваги співвідношення середньої оплати праці в державному і приватному секторах).

Крім цих соціальних стандартів, треба також звертати увагу на показники, які характеризують рівень надання органами політичної влади послуг населенню у сфері охорони здоров'я (береться до уваги питома вага населення, яке має доступ до медичного обслуговування, питної води, каналізації, і коефіцієнти дитячої та материнської смертності, загальної народжуваності, поширення недоїдання, рівень використання контрацептивів тощо), рівень освіти (питома вага учнів певної вікової групи у початковій і середній школі, а також учнів, які досягла четвертого класу; коефіцієнт неграмотності серед дорослого населення).

Ефективність політичної системи визначається також її здатністю створити гарантії захисту прав та свобод людини і громадянина. Це, передусім, стосується ратифікації міжнародно-правових документів у сфері захисту прав і свобод людини та громадянина; відповідності національного законодавства міжнародним стандартам; створення сучасної цивілізованої системи судового і парламентського контролю за дотриманням прав і свобод громадян; забезпечення максимально сприятливих умов для міжнародного моніторингу у цій сфері, а також для громадської правозахисної діяльності; законодавчого забезпечення процедур оскарження неправомірних дій органів влади (в тому числі глави держави та уряду) у судах адміністративної юрисдикції.