65. Політики і Політична організація суспільства. Структура політичної організації. Демократія і тоталітаризм.

Політична система суспільства — інтегрована сукупність відносин влади, суб'єктів політики, державних та недержавних соціальних інститутів, покликаних виконувати політичні функції щодо за­хисту, гармонізації інтересів соціальних угруповань, спільнот, суспільних груп, забезпечувати стабільність і соціальний порядок у життєдіяльності суспільства.

До неї належать законодавча, судова, виконавча системи, центральні, проміжні і місцеві системи управління (самоуправління), які базуються на принципах представництва та організації. Від інших систем політичну систему відрізняють: забезпечення неперервності, зв'язаності, ієрархічної координації діяльності різних політичних суб'єктів для досягнення визначених цілей; віднайдення механізму вирішення соціальних конфліктів і суперечностей, гармонізація суспільних відносин; сприяння досягненню консенсусу різних суспільних сил щодо основних цінностей, цілей та напрямів суспільного розвитку.

Аналіз політичної системи дає змогу вивчити її структуру, тобто внутрішню організацію окремих складових.

Структура політичної системи — сукупність владних інститутів, що пов'язані між собою і створюють стійку цілісність.

Головний єднальний компонент системи — політична влада — зосереджена в державі, політичних партіях і громадських організаціях. Важливою функцією влади є створення внутрішніх зв'язків системи, врегулювання конфліктів політичними засобами і регламентація поведінки людини, тобто можливість впливати на неї з допо­могою певних засобів — волі, авторитету, права, сили. Отже, влада — це елемент, джерело управління, основа розвитку й функціонування політичних систем.

Структуру політичної системи становлять: політичні відносини; політична організація суспільства (державно-правові органи, політичні партії, політичні рухи, масові суспільні організації, трудові колективи та об'єднання); засоби масової інформації; політичні принципи й норми; політична свідомість і культура.

Полит, отношения - между индивидами, соц. и этничными группами, нациями гос-вами, roc-вом и гражданами, гражданами и организациями, к-рые касаются власти, выработки и осущ. политики.

Полит, деятельность - форма функционир. полит, отн.. осознанная целенапр. деят. соц. субъектов по реализации своих полит, интересов.

Полит, организация общества - стержневой эл-т полит, сис-мы. Включ в себя : гос-во и его органы, полит, партии, общественно-политич. организации и движения, трудовые коллективы со своими органами самоуправления. Т.о. она предст. собой совок, учреждений и организаций, деят. к-рых носит политич. хар-р, т.е. направлена на осуществление полит, интересов классов, соц. групп, нац. общностей. Ведущим звеном явл. гос-во как аппарат законодательной, исполнит, и судебной власти, осущ. свою деят. в интересах господствующих в обществе соц.-классовых сил.

Полит, сознание - отражение полит, жизни общества в идеях, взглядах, представлениях, традициях, соц.-полит, чувствах человека, соц. группы, нации, народа. Это понимание обществом самого себя как политич. целостности.

Полит, культура - характериз. качественное состояние полит, отнош. и деят. в обществе, раскрывает степень, соц.-культурного развития человека и меру его активности в преобр. полит. действительности.

Полит, и правовые нормы - выступают регулятором полит, сис-мы. Действуют и реализуются в виже принципов и утверждений, регулир. деят. полит, институтов и граждан как субъектов полит.жизни.

Правовые нормы - совок, утвержд. или санкционир. гос-вом общеобязат. норм полит, поведения, выполнение к-рых обеспеч. опред. ср-вами гос. влияния, (криминальное, администр, гос. И гражданское право)

Ср-ва массовой инф. - ср-ва духовного общения больших масс людей, духовно-полит, общения гос-ва и общества, человека, полит, института, междунар. организ. и др. гос-ва.

О-ции полит, сис-мы общества - определение целей и задач общества, мобилизация ресурсов, интеграция общества при помощи власти и политики, регулир. соц.-политич. деят., легитимизация достиж. соответствия реальной полит, жизни официальным нормам)

Демократія — форма державно-політичного устрою суспільства, яка грунтується на визнанні народу джерелом і носієм влади, на прагненні забезпечити справедливість, рівність, добробут усіх людей, що населяють певну державу.

Для утвердження демократії необхідна висока політична культура населення, і саме в процесі демократизації така культура формується. Утвердитись повністю й відразу демократія не може. Для цього необхідно здійснити комплекс заходів у різних сферах суспільного життя, змінити існуючі соціально-політичні структури, сформувати демократичний тип політичної культури.

Демократія — явище, що постійно розвивається. А осмислення поняття «демократія», її органічних ознак дає можливість оцінити напрям розвитку певної політичної системи, її відповідність демократичним ідеалам і цінностям.

Розрізняють пряму (безпосередню) і представницьку демократію.

Неодмінною передумовою демократизації суспільства є встановлення контролю суспільства над політикою, бо там, де народ не контролює уряд, там уряд контролює народ, не даючи йому розвиватися. Незважаючи на всі попередні невдалі спроби реорганізації виконавчих структур, уряд має досить сил і засобів для того, щоб виконувати саме цю, контролюючу функцію.

Тоталітаризм – система політичного панування, за якої державна влада, зосереджена в руках вузького кола осіб, ліквідовує конституційні гарантії прав і свобод особи шляхом насильства, поліцейських методів впливу на населення, духовного поневолення, остаточно поглинає всі форми та сфери життєдіяльності людини.

Узагальнюючи різні точки зору, можна виділити такі характеристики тоталітарного режиму: сильно централізована структура влади, в якій панівна група не несе відповідальності перед виборним органом і не може бути позбавлена влади інституціональними засобами, влада на всіх рівнях формується чурез закриті канали; монопольний політичний контроль над економікою та іншими сферами суспільства, в суто тоталітарному суспільстві жодна з його сфер не вільна від контролю; політизація, регламентація та санкціонування всієї життєдіяльності суспільства, терористичний поліцейський контроль за поведінкою громадян; вимога до громадян активно виявляти відданість і підтримку режиму; громадсько-політичні, недержавні організації існують формально, стають продовженням тих чи інших державних або партійних організацій, їх діяльність детально регламентується; монопольна, деталізована ідеологія, яка легітимізує режим і обгрунтовує його історичну місію.

Тоталітарний режим проводить послідовну декласацію суспільства. Руйнуючи всі його органічні зв’язки, відчужуючи виробників від власності та влади, цей режим кожного індивіда підключає до суспільної системи поза горизонтальними чи будь-якими несанкціонованими зв’язками. В результаті суспільство з організму перетворюється на механізм, довільно сконструйований владними труктурами, тобто на масове суспільство.

Правовое гос-во - альтернатива тоталитарному. В основе лежит принцип свободы выбора народом своего соц. и полит, устройства. Опирается на конституцию, которая четко опред. Взаимные обязательства управляющих и управляемых. Всякая власть ограничена законом.

В Украине высокий уровень безработицы, внутренний долг, коррупция - глубокий экономич. и политич. кризис. Осн. проблема создания правового гос-ва - разрыв между законодат. и исполнит, властью, паралич судебной власти.

Політична наука, започаткована ще в епоху античності, активно відроджується наприкінці середньовіччя. Це пов’язано з іменем одного з видатних засновників політичної науки італійця Н. Макіавеллі (1469-1527рр.). Саме в його працях “Роздуми про першу декаду Тита Лівія” та “Володар” отримує подальший розвиток політична наука.

Н. Макіавеллі одним з перших зробив значний крок уперед у визначенні предмета політичної науки, її методу й певною мірою – законів. На його думку, основним предметом політичної науки є держава і влада. “Володар” – це дослідження про владу: її завоювання, утримання, розширення і втрату.

Пориваючи з релігією, Н. Макіавеллі обгрунтовує політику як дослідницьку науку. При цьому відкидається схоластичне середньовічне вчення про державу і право. Спираючись на аналіз історичної практики, він робить висновок, що стрижнем політичної поведінки людини є не християнська мораль, а вигода й сила. “Доля, – зазначав Н. Макіавеллі, – завжди на тому боці, де краща армія”. Звідси й теза про те, що в політиці треба апелювати не до моралі, а до сили – “мета виправдовує засоби”. Завдання політичної науки полягає в тому, щоб пояснити справжній стан речей, виходячи з фактичного матеріалу та історичного досвіду, на основі пізнання реальної дійсності виводити політичні принципи й відповідно до них творити політичну історію. У теорії Н. Макіавеллі держава означає політичний стан суспільства: ставлення панівного класу до підлеглих, існування певним чином організованої політичної влади, юстиції, створення відповідних законів тощо. Різноманітність конкретно-історичних форм держави й політичної влади Н. Макіавеллі виводить насамперед із боротьби певних сил суспільства, головним чином, знаті й народу.

Важливо, що в ході аналізу політичних форм звертається увага на різноманітні фактори, які впливають на становлення й зміну цих форм – економічні, військові, територіальні,географічні, демографічні, етнічні тощо. Політичні погляди Н. Макіавеллі – це реалістичний аналіз людських стосунків, що грунтується на досягнутому рівні знань про суспільство.

Макиавелли. Государь.

Внутри "Государя" Макиавелли рассматривает, каким должен быть государь, чтобы вести народ к основанию нового государства. Этот идеал воплощается для него в кондотьере, который являет собой некий символ коллективной воли. Утопическим элементом политической идеологии Макиавелли следует считать то, что государь был чисто теоретической абстракцией, символом вождя. Здесь можно отметить первое внутреннее противоречие данного произведения. Уже из названия и далее, из всего текста становится ясным, что единственно возможным разумным государственным устройством Макиавелли считает только монархию ( не по названию, но по внутренней сути ), то есть власть одного сильного человека - не деспотизм, но тиранию - чистое страшное господство, необходимое и справедливое, коль скоро оно конституирует и сохраняет государство. Таким образом для Макиавелли высшей целью политики вообще и государственного деятеля в частности является создание нового и при этом жизнеспособного государства тогда, когда это необходимо, или поддержание и укрепление существующего строя там, где это возможно. В данном случае цель - жизнь страны - оправдывает практически любые, лишь бы приводящие к успеху, средства, даже если эти средства не укладываются в рамки общепринятой морали. Более того, для государства не имеет силы понятие о хорошем и дурном, позорном и подлом, о коварстве и обмане; оно выше всего этого, ибо зло в нём примирено с самим собой. Но в то время как разум Николо Макиавелли не видит альтернативы единоличной власти сильного человека, сердце его определённо тяготеет к республиканским идеалам, ища их воплощения и в древних республиках, и в современной ему Флоренции. Макиавелли явно стремится заботиться о благе народа, причём он даже находит этому вполне практическое объяснение для государей - ибо недовольный, презирающий своего вождя народ - это более страшная угроза для любого правителя, нежели самый сильный внешний враг. Первая заповедь и первейший долг государя - это внушить своим подданным если не любовь, то хотя бы почтение, основанное на уважении, восхищении и примитивном страхе. Макиавелли настойчиво убеждает, что сильное государство можно получить, только неустанно заботясь о благе народа. Именно в этом смысле Макиавелли понимает идею демократии, для него идеальным государственным устройством является то, которое обеспечивает благо большинства. При этом в качестве приемлемого средства борьбы с противниками Макиавелли упоминал даже физическое устранение непокорного и опасного меньшинства, лишь бы только эта акция действительно была необходимой и имела более - менее законный вид в глазах остальных граждан. Самой большой угрозой спокойному правлению Макиавелли считал скрытое недовольство народа и, как следствие этого, - возникновение различных заговоров и тайных обществ. Понимая, что заговоры легче предотвратить, нежели раскрыть, Макиавелли предлагает для этого в "Государе" различные "рецепты" как для только что завоёванных (созданных), так и для унаследованных государств. Особенно интересно в этом свете положение о воспитании народа. Соответственно ему, государь должен стремиться к тому, чтобы народ если уж и боялся, то уважал своего правителя, к тому, чтобы большинство было довольно своей жизнью и законами, к тому, чтобы не допускать злоупотреблений своей властью - например, не посягать на честь и имущество обычных граждан. Таким образом идеальный князь добивается поддержки народа, и Макиавелли настойчиво призывает добиваться активного согласия народных масс на единственно возможный в то время вид демократии - абсолютную монархию, разрушающую феодальную и сеньориальную анархию. Здесь, я думаю, вполне уместно будет сделать замечание о ещё одном противоречии между идеалами и действительностью. Для Николо Макиавелли важной общественной ценностью являлась свобода в широком понимании этого слова. Свобода важна и для государства в целом - страна должна уметь сохранять свою независимость; свобода необходима для любого общественного слоя - так, по мнению Макиавелли, беднейшие слои населения имеют неотъемлемое право защищаться от посягательств со стороны привилегированных классов на свои права, свободы и имущество; свобода важна и для отдельного гражданина - свобода совести, свобода выбора своей судьбы, свобода от страха за свою жизнь, честь и состояние. Но сами по себе эти два понятия - свобода и абсолютная монархия - сочетаются довольно плохо. Не находя выхода из этого противоречия, Макиавелли

заключает, что лучшей из теоретически возможных форм правления является

"смешанная", то есть та, где различные слои и классы населения "следят" друг за другом, за соблюдением законов и сохранением свобод.

С помощью религий создаются новые государства, объединяются народы и страны, во имя религиозных идеалов люди способны на подвиги и лишения, и задача властителя повернуть эту энергию религиозного фанатизма на благо себе и государству, сделать её созидательной. Таким образом Макиавелли хорошо видел, чувствовал и сознавал силу религии, её социальную функцию, её консерватизм и власть над умами и сердцами верующих и поэтому призывал всемерно использовать эту силу для общего блага, в особенности для объединения и укрепления государства.

Но одна изважнейших заслуг Николо Макиавелли состоит всё ж таки в том, что он впервые в истории отделил политику от морали и религии и сделал её автономной, самостоятельной дисциплиной, с присущими ей законами и принципами, отличающимися от законов морали и религии. Политика, согласно Макиавелли, есть символ веры человека, и поэтому она должна занимать господствующее положение в мировоззрении. Политическая идеология у Макиавелли направлена на достижение определённой политической цели - формирование коллективной воли, с помощью которой можно создать могучее, единое государство. По мнению Макиавелли сильное влияние на исторический процесс формирования государств оказывают сильные личности - ещё их можно назвать великими людьми.

Великий человек имеет в своём облике нечто такое, благодаря чему другие повинуются ему вопреки собственной воле. Преимущество великого человека состоит в том, чтобы лучше чувствовать и выражать некую волю - то, что действительно объективно необходимо в данный момент. Именно благодаря этой возвышенной силе основываются государства. В заключение хотелось бы ещё раз сказать, что творчество Николо Макиавелли органически связано с его эпохой, он является полностью человеком своего времени, и его политическая наука представляет собой философию времени. Именно с этой точки зрения и надо рассматривать все его книги, и в частности "Государя". Но это не значит, что вне временных пределов Возрождения его труды не имеют никакой ценности.