63. Духовний фактор в історії. Суспільні ідеали (свобода, соц. Справедливість, солідарність та ін.), ідеології соціальні міфи та утопії в житті суспільства.

Дух –притаманна людині здатність бути самосвідомим суб’єктом мислення, почуттів і волі, що виявляється в цілепокладанні та творчій діяльності.

Ідеал –(від грец. ίδέα – ідея, первообраз уявлення про найвищу досконалість, котра як взірець, норма і найвища мета визначає певний спосіб і характер дії людини чи суспіль. Класу.

ГУМАНІЗМ (лат. людя­ний, людський) — 1) Ідейний напрям культури епохи Відродження, який утверджував у філософії, літературі й мистецтві моральне право людини на земне щастя, на чуттєві радощі, бо­ровся за визволення науки і людської особистості від церковних обмежень. Тісно пов'язаний з матеріалізмом. Видатними гуманістами тієї епохи були Леонардо да Вінчі, Т. Кампанелла, Дж. Бруно, Ф. Петрарка, Т. Мор, М. Коперник та ін. Г. справив вплив на розвиток суспільно-політич. думки і народів Росії, зокрема на Україні гуманістичними ідеями були пройняті суспільно-політичні погляди І. Вишенського, Г.Сковороди та ін.

2) Морально-етична риса суспільно-політичних ідей і теорій, спрямованих проти соціального поневолення люди­ни. Зародився в давні часи, дальшого розвитку набув у творчості гуманістів Відродження, потім у теоріях бурж. просвітителів 17—18 ст., утопічних соціалі­стів і ре­волюційних демократів.

ГУМАНІЗМ у мистецтві—ві­дображення засобами мистецтва про­гресивних суспільних ідеалів, захист гідності й прав людини, її свободи і всебічного розвитку; естетична кате­горія, що характеризує ідейну спря­мованість мистецтва. Гуманізм — жит­тєдайна сила прогресивного мистецт­ва в усі періоди його розвитку. Гума­ністичний пафос мистецтва виявляє­ться в ідейно-естетичній оцінці явищ митцем і втілюється в художніх образах. Розкриття в мистецтві цінності і неповторності людської особистості якнайтісніше пов'язане з історично зумовленим естетичним ідеалом кож­ної епохи. Гуманістичні ідеали бе­руть початок з народного мистецтва та героїчного епосу.

ГУМАНІСТИЧНА ЕТИКА —на­прям у буржуазній філософії моралі. Виникла у США на поч. 20-х рр. 20 ст. Представники (У. Фаит, А. Гарнет, І. Беббіт, І. Левін) акцен­тують увагу на проблемі “моральної природи” людини, її моральному са­мовираженні, принципах морально­го удосконалення. Цим вони й пояс­нюють назву своєї теорії. Суб'єкт мо­ралі розглядають як ізольовану від сус­пільства істоту; сутність моралі вбачають у психологіч. здатності до самови­раження у певних моральних нормах та ідеалах. Психологізація явищ мо­ральної свідомості призводить до то­го, що мораль втрачає об'єктивну ос­нову, суб'єктивізується зміст мораль­них норм, принципів, ідеалів. Відки­даються загальнолюдські норми мо­ралі, кожна особистість проголошує­ться сама собі суддею.

Свобода – притаманна людині специфічна здатність діяти відповідно до своїх цілей та інтересів, які виражають переважно не наявну (вже здійснену), а майбутню, гол. чином можливу,реальність. У С.,таким чином,виявляється унікальна здатність люлини, як сусп. Істоти практично взаємодіяти не тільки з дійсним буттям, але й з буттям можливостей, які внаслідок своєї принципової множинності є об’єктивною передумовою вибору, без якого не може існувати С. У С. виявляється здатність до творчості. С. Будучи своєрідною мірою “універсальності” (соціальності) людини, С. набуває рис своєрідного критерію рис. сусп.-істор. прогресу. Людині притаманна свобода волі і, отже, відповіднальність за свої вчинки.

СВОБОДА ВОЛІ — один з аспектів свободи, в якому розкривається здат­ність людини приймати рішення із знанням справи, панувати над самою собою. Навколо проблеми С. в. в іс­торії філософії точиться гостра бо­ротьба. Тлумачачи волю як самочин­ний (спонтанний) у своїх активних, проявах фактор, не зумовлений ні­якими об'єктивними обставинами, філософи-ірраціоналісти (представники “філософії життя”, прагматизму, екзистенціалізму) ототожнюють С.в. з сваволею. На противагу цьому індетерміністському розумінню С.в. прихильники метафізичного матеріалізму наполягали на механістичне витлумаченому принципі всезагальної зумовленості явищ дійсності, чим взагалі заперечували С. в.

СВОБОДА І НЕОБХІДНІСТЬ— фі­лософські категорії, що відображають діалектичну суперечність між об'єк­тивними законами, яким підлягають явища природи і суспільства (необ­хідність), і специфікою діяльності людини як розумної істоти, яка здатна до свободного діяння. Кла­сики марксизму вбачали цю специфі­ку в тому, що людина є одночасно і продуктом зовн. обставин і їхнім творцем, вона— природна істота, але така, що здатна перетворювати при­роду на своє “неорганічне тіло”, фор­мувати матерію, як писав К. Маркс, “за мірками будь-якого виду”. Проблему свободи і необхідності фі­лософи довго уявляли як анти­номію: або все підпорядковано необ­хідності — тоді не може бути свобо­ди, або ж є свобода, яка заперечує необхідність. Тлумачення діяльності людини як похідної від природних закономірностей приводило до ото­тожнення “сліпих” закономірностей природи й закономірностей історич­ного процесу, де, на відміну від при­роди, діють люди, наділені свідомі­стю і волею. Спробу з'ясувати діа­лектичний зв'язок між С. і н. зробив Б. Спіноза, який визначив свободу як усвідомлену необхідність. Концеп­цію про етапи цього усвідомлення, які в разом з тим етапами соціалізації особи, розробив на ідеалістичних за­садах Г.-В.-Ф. Гегель. Акцентування уваги на пізнанні необхідності було значним досягненням філософ. дум­ки, завдяки чому виникла можливість з'ясувати (хоч і в абстрактній формі) діяльне ставлення людини до світу, встановити співвідношення між люд­ськими цілями й певними законами в розвитку природи й суспільства. Але абстрагування від дійсної предметної діяльності утруднювало наук. пояснення переходу від пізнання необхідності до використання її людьми в своїх цілях. Саме по собі пізнання необхідності тих обставин, які вже, склалися, може привести до висновку про їхню фатальну неминучість і незмінність. Проте якби це було так, то жоден акт творчості, починаючи з виготовлення першого знаряддя праці, був би неможливим. Людина не просто прагне відкрити закон (скажімо, закон земного тяжіння), а намагається насамперед використати його в своїх цілях. Не випадково Ф. Енгельс приймає інтерпретацію свободи як усвідомленої необхідності за один з аспектів визначення специфіки людської діяльності (як доказ того, що свобода полягає не в уявній незалежності від законів природи). Підкреслюючи здатність людини планомірно змушувати закони природи діяти для певних цілей, приймати рішення із знанням справи, Ф. Енгельс робить висновок про те, що свобода полягає в основаному на пізнанні необхідностей природи пануванні над собою й над зовнішньою природою. В класово-антагоністичних суспіль­ствах опанування природними силами супроводжується збільшенням залежності індивіда від відчужених соціальних сил, від стихійної дії законів суспільного життя. Стрибок людства з царства необхідності в царство свободи, як показали Маркс і Енгельс, і здійснюється в процесі революц. знищення експлуататорського ладу й побудови соціалізму і комунізму.

СВОБОДА ТВОРЧОСТІ - визнання права митця вільно відтворювати життя відповідно до власного ідеалу. Наявність певної внутр. свободи людини в боротьбі з природою була однією з передумов виникнення мистецтва. Поняття С. т. має гносеологічно-естетичний і соціологічний аспекти. В гносеологічно-естетичному відношенні С. т. залежить від широти й гли­бини світогляду митця, його вміння проникати в сутність речей, його таланту й майстерності та від його во­лодіння мовою того виду мистецтва, який він обрав. Пізнаючи історичну і необхідність, митець творить вільно саме в межах пізнаної необхідності.

Соціальна справедливість – визначальний принцип і норма суспільного життя в умовах соціалізму?, сутність якого полягає в реалізації вимоги “Від кожного - за здібностями, кожному –за працею”. Як соціальне поняття і моральна цінність, С.с. відображує міру соціального добра, пропорційне співвідношення заслуг людини та виногороди за них, ступінь соціальної рівності членів суспільства.

Солідарність (від франц. solidaire – взаємозобов’язаний) – єдність переконань і дій, спільна відповідальність, взаємодопомога й підтримка, що грунтується на спільності інтересів і необхідності досягнення спільних цілей. Розрізняють нац., класову, інтернац. та ін. С.

Ідеологія – система політ., екон., моральних, естетичних, філос. і реліг. поглядів, що виражають інтереси певних класів або соціаль. груп. І. Являє собою певну систему теоретично осмислених ідей, поглядів на дійсність і разом з сусп. психологією (включає в себе буденні імпіричні погляди, що виникли стехійно і не зведені в систему, а також сусп. почуття, настрої звички), входить до складу спільної свідомості, відображає сусп. буття. Розрізняють політ., правову, реліг. І., тощо. Кожна форма суспіль. Свідомості співвідноситься з певною формою сусп. відносин, організації (сусп. інституту), діяльності. Залежно від конкретних істор. умов, природи суспіль. Класів І. Може бути істинною або хибною, науковою чи ненаковою; прогресивною, революційною або консервативною, реакційною, інтернаціалістською або націоналістичною. Типи І. також розрізняються за істор. типами сусп. класів, інтереси яких виражає дана І. (рабовласницька, феод., бурж., тощо). Будучи зумовленою системою економічних відносин сусп-ва, вона водночас має відносну самостійність і підпорядкована ще специфічним закономірностям.

И. выступает в различ-х формах политических, правовых, этич-х, религиоз-х, зстетич-х и философ-х взглядов. В естественных науках идеолгич-й характер носят философско мировоззренческие выводы из их открытий, и потому естествознание также является ареной идеологич-й борьбы. Теории общественных наук сами выполняют идеологич-е функции, поскольку используются для решения возникших социальных проблем, исходя из различных идеологич-х установок и ориентации.

Утопия (У.), избраж-е идеал-го обществ-то строя, лишённое науч-го обоснования. У. как одна из своеобраз-х форм обществен-го сознания традиционно воплощала в себе такие черты, как осмысливание социального идеала, критику существующего строя, а также попытки предвосхитить будущее общества. Первоначально У. тесно переплетается с легендами о «золотом веке», об «островах блаженных». В античности и особенно в эпоху Возрождения под влиянием великих географич-х открытий У. приобрела преимущ-но форму описания совершенных государств, якобы существующих где-то на земле, либо существовавших в прошлом («Город Солнца» Кампанеллы, «Новая Атлантида» Бэкона), в 17-18 вв. получили распространение также различ-е утопич-е трактаты и проекты социал-х и политич-х реформ. С сер. 19 в. У. всё больше превращается в специфич-й жанр полемич-й литературы, посвящённой проблеме социального идеала и моральных ценностей. В 60-70-х гг. 20 в., в связи с глубоким идейным кризисом капиталличтич-го сознания, У. привлекает к себе возрастающее внимание обществ-х деятелей, идеологов и социологов Запада. В основном происходит идеализация roc.-монополистич-го капитализма. Перефразируя Гегеля, они утверждают, что «всё действительное утопично, а всё утопичное действительно», что перед человечеством якобы нет иной альтернативы, кроме выбора между «утопией или гибелью» (Дюмон, Хеншоу, Феркис и др.). Марксистская социология рассматривает У. как одну из форм неадекватного отражения социальной действительности.