51. Основные формы научного познания: научный факт, проблема, гипотеза, концепция, теория.

Существует много форм познания: обыденное, детское и др. Значительное место в теории познания занимает научное познание. Наука - это сфера человеческой деятельности, функцией которой является выработка и теоретическая систематизация объективных знаний о действительности.

На каждом историческом этапе научное познание использует определённую совокупность познавательных форм - фундаментальных категорий и понятий, методов и схем объяснения, т.е. всего того, что объединяют понятием стиля мышления (античность - наблюдение, новое время - эксперимент...). Все формы научного познания являются исторически-относительными, на сегодняшний день можно выделить следующие: научный факт, проблема, идея, гипотеза, концепция и теория.

Научный факт - это особого рода предложения, фиксирующие эмпирическое знание. В научном познании совокупность фактов образует эмпирическую основу для выдвижения гипотез и создания теорий. Соответствие фактам - одно из существенных требований, предъявляемых к научной теории. Вместе с тем, если теория противоречит одному или нескольким отдельным фактам, нет оснований считать её опровергнутой, т.к. подобное противоречие может быть устранено в процессе развития теории или усовершенствования экспериментальной техники.

В понимании природы факта в современной философии науки выделяются две основные тенденции: фактуализм и теоретизм. Если первый подчёркивает независимость фактов по отношению к различным теориям, то второй, напротив, утв., что факты полностью зависят от теории и при смене теорий происходит изменение всего фактуального базиса науки.

Структурними компонентами теоретичного пізнання є проблема, гіпотеза, теорія, які є вузловими ланками побу­дови й розвитку знання на вищому, теоретичному рівні.

Проблема — форма знання, змістом якої є те, що не пізнане люди­ною, але потребує свого пізнання.

Іншими словами, це — знання про незнання, питання, яке виникло в процесі пізнання і на яке потрібно відповіс­ти. Проблема не є сталою формою знання. Вона є проце­сом, який має два моменти руху пізнання: порушення проблеми та її розв'язання. Необхідним при цьому є пра­вильне виведення проблемного знання з попереднього уза­гальнення фактичного матеріалу, вміння правильно поста­вити проблему. На думку К. Поппера, наука починається не зі спостережень, а саме з проблем, її розвиток є перехо­дом від одних проблем до інших — від менш глибоких до більш глибоких. Проблеми постають внаслідок протиріччя в окремій теорії, зіткнення двох різних теорій, зіткнення теорії із спостереженням.

Розв'язання певної проблеми є суттєвим моментом роз­витку знання, під час якого виникають нові проблеми, висуваються певні концептуальні ідеї, гіпотези.

Гіпотеза — форма знання, основою якого є передбачення, сфор­мульоване за допомогою певних фактів, але це знання є невизна-ченим і потребує доведення.

Гіпотетичне знання є вірогідним, а не достовірним і потребує перевірки, обґрунтування. В процесі доведення гіпотез одні з них стають істинними теоріями, інші — ви­дозмінюються, конкретизуються, а треті — заперечують­ся, перетворюються на хибне знання (перевірка дає нега­тивний результат).

Висування нової гіпотези спирається на результати перевірки старої. Це відбувається навіть тоді, коли ці ре­зультати були негативними. У цьому зв'язку класичним є приклад висунутої німецьким фізиком Вернером Гайзен-бергом (1901 —1976) гіпотези про співвідношення невизна-ченостей, що означало обмеження використання класичних понять у квантовій механіці. Пізніше ця гіпотеза перетво­рилась на невід'ємний компонент теорії квантової механі­ки. І навпаки, свого часу популярні гіпотези про існування «теплороду», «флогістону» та «ефіру» не знайшли свого підтвердження і були спростовані, перейшли до розряду хибного знання. Стадію гіпотези пройшла більшість відо­мих і визнаних за істинні наукових теорій та відкриттів. Роль гіпотези в сучасній науці дуже велика. А для того щоб довести чи спростувати гіпотезу, важливими є два ти­пи критеріїв перевірки істинності .гіпотетичного знання — теоретичний та практичний. Якщо гіпотеза перевірена й доведена, вона стає науковою теорією, тобто переходить до розряду достовірного, істинного знання.

Теорія — найрозвинутіша форма наукового знання, яка дає ціліс­не, системне відображення закономірних та сутнісних зв'язків пе­вної сфери дійсності.

Теоріями є класична механіка Ньютона, еволюційна теорія Ч. Дарвіна, теорія відносності А. Ейнштейна, тео­рія цілісних систем, що самовпорядковуються (синерге-тика) тощо.

На думку К. Поппера, теорія повинна відповідати двом вимогам: несуперечливості (не порушувати відповідний за­кон формальної логіки) та спростовності (відкритості для експериментальної перевірки). У сучасній методології на­уки розрізняють такі головні елементи теорії:

— вихідні засади — фундаментальні поняття, прин­ципи, закони, аксіоми;

— ідеалізований об'єкт — абстрактна модель істотних якостей та зв'язків, речей і явищ;

— логіка теорії, націлена на з'ясування структури та зміни знання;

— сукупність законів та тверджень, виведених із за­сад певної теорії відповідно до певних принципів.

Характеризуючи сучасні тенденції розвитку науко­вих теорій, відомий німецький філософ П. Козловський зазначав, що наука нині вагається між ультрареалізмом та функціональністю. З одного боку, вона схиляється до екстремального реалізму, де теорія прирівнюється до дій­сності та актуалізуються колишні спроби посилити ре-ферентність науки. З іншого, наука дедалі більше кори­стується вигадкою, симуляцією як методом та посилює свій функціоналізм. Теорії більше не відшукуються, а вигадуються та конструюються. У природничих науках відбувається «дематеріалізація» досліджень, під час якої контакт з матеріалом здійснюється за допомогою над­складних вимірювальних приладів, а не шляхом чуттєво спостережних вимірювань та зважувань. Дедалі більшу роль відіграє момент фікції, створення нових моделей та їх застосування дослідниками.

Важливим елементом теорії є закон. Теорію певним чином можна розглядати як систему законів, що відобра­жають сутність досліджуваного об'єкта. Закон — об'єктивний, істотний, необхідний, сталий зв'язок або від­ношення між явищами.

Різноманітність видів реальних взаємозв'язків є заса­дою існування багатьох форм законів, які можна розподі­лити за певною ознакою: фізичні, закони мислення, зага­льні тощо.

52. Місце науки в сучасні цивілізації. Проблеми етики вченого.

Наука – це історично складена форма людської діяльності, направлена на пізнання і перетворення об'єктивної дійсності, таке духовне виробництво, яке має своїм результатом цілеспрямовано відібранні і систематизовані факти, логічно вивірені гіпотези, узагальнюючі теорії, фундаментальні закони, а також методи досліджень. Наука – це одночасно і система знань і їх духовне виробництво і практична діяльність на їх основі. Для всякого наукового пізнання істотна наявність того що досліджується і того як воно досліджується. Відповідь на питання про те що досліджується, розкриває природу предмета науки, а відповідь на питання про те, як відбувається дослідження, розкриває метод дослідження. Предметом науки є не тільки оточуючий світ, але й сама людина. По своєму предмету науки розділяються на природничо-технічні, які вивчають закони природи і способи її вивчення і перетворення і суспільні, які вивчають різні людські явища і закони їх розвитку а також саму людину як істоту соціальну(гуманітарні.).

Наука – це складне багатогранне суспільне явище : поза суспільством наука не може не виникнути, не розвиватись, але й суспільство на високій ступені розвитку немислиме без науки. Потреба матеріального виробництва впливає на розвиток науки і на напрямки її досліджень, в свою чергу впливає на суспільний розвиток. Великі наукові відкриття і тісно пов'язані з ними технічні винаходи вплинули на долю всього людства. Соціальне призначення науки полягає у тому, щоб полегшити життя і працю людей, збільшити розумну владу суспільства над природою, сприяти удосконаленню суспільних відносин, гармонізації людської особистості. Більшість відкриттів і винаходів мають дві сторони – плідну і руйнівну, і в силу цього мають в собі великі можливості і небезпеку. Все залежить від того, ким і як вони будуть використанні.

Кожен приріст наукового знання розглядався не так давно як благо. Після Хіросіми ситуація змінилась: встала проблема моральної цінності наукового відкриття, яке може бути використане на шкоду людству. Виявилось, що істини не існує поза добром, без ціннісних критеріїв. Прогресуючий розвиток науки породжує багато проблем, які носять життєво важливий характер. Хіба може етика пройти повз проблеми клонування. (особливо, якщо цю ідею намагаються реалізувати на людині.)

Сцеїнтиський і антисцеїнтиський підходи – протилежні один до одного напрямки (ХХ в). Сцеїнтизм виник в наслідок НТР як некритична впевненість в здатності вирішити всі соціальні проблеми. В якості ідеалу сцеїнтизм орієнтується перш за все на результати і методи природничих і технічних наук. З точки зору сцеїнтистів проникнення науки в життя робить останню більш організованою, раціональною, і осмисленою.

Антисцеїнтисти стверджують, що вторгнення науки в життя руйнує традиційні цінності і ідеали, культивує бездуховність, міщанство і конформізм. (Маркузе)

На совр. этапе появилась новая тенденция (эпоха НТР): наука подтягивает практику, пр-во; они тесно интегрированы, наука становится непосредств. производит, силой. Перед наукой ставятся задачи преодоление негативных тенденций в развитии общества (экологич. проблемы, техноцентризм и проблема техногенного развития общ-ва; необход, гуманизации научи, и практич. деятельности). Подходы к причинам развития науки: Развитие науки не явл. непрерывным, линейным; между наукой нового времени и средневековой нет органической связи. Мораль - один из основных способов нормативной регуляции действий человека в обществе; особая форма обществ, сознания и вид обществ, отношений. Имеет развитой категориальный аппарат: добро и зло, обязанность и совесть, достоинство, честь, счастье и др. Принципы и нормы морали постоянно изменяются с развитием общества, прежде всего призводственных отношений. Поэтому наука подлежит моральному регулированию в той же степени, что и др. сферы обществ, деятельности (пр-ва). Совр. филос. концепции различно трактуют необходимую степень контроля, в т.ч. морального, над научн. исследованиями. Еще в недавнем прошлом было принято восхвалять научно-технич. развитие как безусловный прогресс. Такова точка зрения сциентизма, т.е. представления о науке, в особенности естествознания, как о высшей, даже абсолютной социальной ценности. Главными методологическими основами сциентизма являются: уверенность, что только при помощи науки может быть достигнута рационализация жизни; абсолютизация роли науки во всех сферах общественной деятельности; рассмотрение научного знания (которое сводится к "точному" знанию, что добывается с помощью количественных методов) как единственно необходимой и достаточной основы мировоззрения; элиминация из философии мировоззренческих, а из науки "метафизических" проблем. В противоположность этому, антисциен-тисты убеждают, что вторжение науки в жизнь губительно влияет на традиционные ценности и идеалы, культивирует бездуховность, мещанство, конформизм. По их мнению, наука постепенно отвоевывает все большую часть "жизненного пространст-ва", тем самым лишая его "аутентичности", причастности к насущным мировоззренчес-ким проблемам человеческого бытия. Ниве-лирование человеческой личности, по мне-нию автора концепции "одномерного чело-века" Г.Маркузе, - это прямое трагическое последствие рационализации жизни, анедря-емое наукой.