5. Філософія і релігійний світогляд. Світові релігії. Прийняття християнства в Київській Русі та його вплив на розвиток культури України. Релігійне життя в сучасній Україні.

Сам термін «р е л і г і я» походить від латинських слів «релігіо» (святиня, поклоніння), «релігаре» (зв'язувати, поєднувати) і «релятіо» (ставитись). Інакше кажучи, релігія — це спосіб ставлення людини до світу, віра у всезагальний зв'язок усіх явиш під впливом певної вищої сили, якій треба поклонятися, щоб здобути її прихильність. Тобто усі три поняття можуть бути ети­мологічним витоком релігії. У релігійній свідомості духовність постає як відчуття Бога як мо­рального чинника та духовного Абсолюту, але не тільки. Це ще й відчуття особистого внутрішнього зв 'язку з Абсолютом як найсуттєвішого чинника людської духовної дії. Божественний Абсолют постає для віруючого як ви­ший моральний закон, як головний критерій роз­різнення добра і зла, а також верховний Суддя, котрий визначає особисту відповідальність за вчинки віруючого.

Отже, можна визначити релігію як специфічне переломлення в людській свідомості буття, в основі якого лежить сокровенна Божественна Сутність. Релігія усві­домлює себе як відповідь на прояв цієї сутності. Особливістю цього усвідомлення є віра як вищий прояв відкритості людського буття Абсолютові. Релігійна людина (віруючий) вірить не лише в реальність надприродної Божої Сутності, світу її безпосереднього перебування і в свою залежність від нього, а й у можливість певним чином впливати на надприродне. Отже, віра в надприродне і можливість контакту з ним — головна визначальна риса релігії. Вона складає основу релігійного світогляду, виражає спосіб існу­вання релігійної свідомості, тісно переплітаючись з усіма елементами релігійного світогляду: релігійною картиною світу, релігійною мораллю, релігійною філо­софією, соціологією, естетикою. На її основі форму­ються всі елементи й аспекти релігійної свідомості: буденний і теоретичний, релігійні психологія та ідеологія, анімізм, фетишизм, магія та міфологія. У струк­турі релігійного світогляду на підставі віри формуються богослов'я (теологія), релігійна правосвідомість, аксіоло­гія (система цінностей), релігійні норми та приписи.

Релігійний світогляд у своїх визначеннях світу ви­ходить із створеності світу Богом — надприродною по­тойбічною силою. Сама ж людина постає двояко, скла­даючись із безсмертної душі та тимчасового смертного тіла (плоті, що зосереджує в собі не лише речовинне тіло, а й його «тваринні» інстинкти, потяги тощо). Після смерті душа вивільняється з тіла і, нарешті, одержує очікувану свободу в єднанні з Богом. Доля людини залежить від її поведінки в земному світі, від дотримування нею релігійних приписів.

Структура релігії. Релігія постає як досить складне формування, до якого входить низка елементів: 1) релігійні уявлення (сукупність ідей та образів, по­роджених вірою в надприродне, зокрема уявлення про походження світу й людини та її загробне життя);

2) релігійні настрої (почуття та емоційно-пси­хічні стани свідомості внаслідок віри у надприродне: релігійний страх, благоговіння, замилування тощо);

3) релігійні дійства (суворо регламентовані дії і вчинки, спрямовані на досягнення стану контакту з Абсолютом: обряди або культ, які включають закли­нання, молитви, піст тощо, а також поклоніння певним особам, речам і святим місцям); 4) релігійні ор­ганізації (об'єднання прихильників якоїсь релігії, церкви, конфесії, храми, релігійні напрями і таке інше).

За Гегелем філософія і релігія тотожні. Адже філософія також є релігією, оскільки вона за своєю суттю є відмовою від суб’єктивних домислів і думок у своєму занятті богом. З іншого боку релігія, як вважає Ясперс, назавжди залишається філософією звичайної людини, єдиним авторитетом, який визначається нею у світоглядних питаннях. Тому, незважаючи на відмінності в особистостях і методах досягнення ними бога, філософія і релігія взаємопов’язані. Впродовж багатьох століть філософія не лише вносила раціонально-дискурсивний аспект у теологію, а й була єдиною інстанцією, у межах якої релігія поставала як об’єкт дослідження. Гегель вважав, що завдання філософії полягає в тому, щоб розглянути, дослідити, пізнати природу релігії. Предметом філософії як і релігії є вічна істина в її об’єктивності, бог і його пояснення.

Філософія релігії – сукупність актуальних і потенційних філософських установок щодо релігії бога, філософське осмислення їхньої природи, сутності та сенсу.

Типи і форми релігій. За час своєї історії релігія здолала шлях від первісних культів та багатобожжя (політеїзму) до національних (полі- та монотеїстичних) і світових релігій. Історії відомі такі форми релігії, як племінні (магія, анімізм — віра у взаємозв'язаність та одухотвореність світу, фети ш й зм — поклоніння речам — носіям надприродної сили), національні (ін­дуїзм, іудаїзм, сикхізм, конфуціанство, даосизм, син­тоїзм, зороастризм тощо), світові релігії (буддизм, хри­стиянство та іслам).

Світовим релігіям властиві такі риси: 1) зв'я­зок їх виникнення зі значними поворотами історії, що охопили великі маси людей; 2) космополітичний (над­національний та інтернаціональний) характер; 3) від­мова від розділяючої людей національно-специфічної обрядовості (уніфікація культу). Головним же змістом світових релігій є вчення про єдине божество — першооснову сущого, про людину — його творіння та про Ті стосунки з Богом. (39) У цих стосунках важливу роль відіграють ідеї служіння людини Богові заради особистого спасіння.

Найдавнішою світовою релігією є буддизм (виник понад дві з половиною тисячі років тому), який був заповіданий людям Буддою (санскр.: пробуджений, просвітлений вищим знанням), що явився у світ принцем Сіддхартхою, котрий у двадцятидев'ятирічному віці покинув свій палац і шість років жив самітником. Під час роздумів — медитацій — він досяг просвітлення (став Буддою) і сорок п'ять років проповідував своє вчення, суть якого — в чотирьох істинах: сутність жит­тя — страждання; причина страждань — бажання і пристрасті; уникнути страждань можна, приборкавши бажання і пристрасті; зробити ж це можна, лише йдучи шляхом Будди, тобто восьмеричним шляхом спасіння. Його ступені: 1) праведні погляди; 2) пра­ведні прагнення; 3) праведна мова; 4) праведна пове­дінка; 5) праведний спосіб життя; 6) праведні зусилля; 7) праведна пам'ять; 8) праведне самозаглиблення. Тільки тоді можна переродитись і досягти вічного бла­женства (нірвани), яке залежить не лише від особис­того життя, а й від попередніх етапів перевтілення.

Друга світова релігія — християнство, яке ви­никло в 1 столітті н. е. у східних провінціях Римської імперії на грунті іудаїзму, увібравши в себе попередній досвід буддизму та античної філософії. Для христи­янства характерним є: монотеїзм, месіанізм — віра в прихід Спасителя, есхатологія — ідея кінця світу вна­слідок сходження Бога на землю. Початкове христи­янство формується як «підпільна» релігія, зазнаючи переслідувань і гонінь з боку імперії, але вже з початку IV століття стає державною релігією Риму. В 1054 році християнство, яке розвивалося паралельно і в Візантії, розділяється на римо-католицизм і право­слав'я.

Спільним для цих віровчень є грунтування на текстах Біблії (Старого й Нового Заповітів), догмат про церкву як посередника між людиною і Богом. Обидві вчать, шо для спасіння слід дотримуватися релігійних вимог, свят, обрядів і особливо семи таїнств: хре­щення, миропомазання, покаяння, причастя, шлюбу, свяшенства і єлеєосвячення. У православ'ї Ісус Христос постає боголюдиною, народженою від земної жінки та небесного батька; він є втіленням чистої любові до людей, заради яких зазнав тортур і приніс себе в спокутувальну жертву через смерть на хресті. Хрест як головний символ християнства означає страждання й прощення, любов і свободу, спасіння й перемогу життя над смертю. Католицизм упро­ваджує деякі не схожі з православними догмати: про Христа як носія Святого Духа, про заступницю-Бо-городицю, про чистилище тощо. У XVI столітті, в епоху буржуазних революцій, виникає християнський про­тестантизм, змістом учення якого є особиста віра людини в спокутувальну жертву Христа й прийняття його душею як особистого Спасителя. Обрядова частина в протестантизмі значно спрощена, священиків обирає сама громада. У XVI столітті виникають три основні протестантські течії: англіканство, кальвінізм і лютеран­ство. Сьогодні до протестантизму належать: баптизм, адвентизм, методизм, єговізм та інші.

Наймолодша світова релігія — іслам (VII століття), що виник на Аравійському півострові. Засновником його вважають пророка Мухаммеда, котрий близько 610 року оголосив, що Аллах (Бог) обрав його своїм пророком. Послідовники ісламу (мусульмани) захо­пили місто Мекку, яке стало центром нової релігії. Основою віровчення ісламу є священна книга Коран та С у н н а — збірник переказів про життя Мухаммеда та його повчань. Іслам — монотеїстична релігія, основа якої — віра в єдиного Бога — Аллаха — та єдиного пра­ведного пророка Мухаммеда. Культ ісламу полягає у виконанні п'яти вимог («стовпів віри»): 1) проголо­шення символу віри; 2) щоденна п'ятиразова молитва (намаз); 3) дотримання посту в місяць рамадан; 4) по­даток на користь бідних; 5) проща, паломництво в Мекку (хадж). Мусульманин відвідує мечеть. В ісламі є ціла система норм, що регламентують не лише еко­номічне, а й сімейне та особисте життя мусульман, внаслідок чого релігія глибоко вкорінена в побут і духовні традиції Сходу.

Сьогодні в Україні функціонують три незалежні православні церкви: Українська Православна Церква Київського патріархату (УПЦ-КП), Українська Православна Церква Московського патріархату (УПЦ-МП) і Українська Автокефальна Православна Церква (УАПЦ). Кожна із цих церков претендує на особливу роль у становленні єдиної православної конфесії в Україні, і через це вони перебувають у взаємному конфлікті, який негативно позначається на політичних завданнях творення української державності і на іміджі України у світовій співдружності. Окрім того, в Україні діють також самостійні Греко- і Римсько-католицька церкви (УГКЦ і РКЦ).

Догматичні відмінності між католиками і православними не суттєві. Одним із таких, зокрема, є питання про співвідношення осіб трійці, або так зване питання про"філіокве" (з лат. — "і від сина"). Йдеться про внесення західною церквою доповнення до символу віри: святий дух походить не тільки від Бога-отця (як вчили східні теологи), а й "від сина". Ця поправка богословською мовою означала не що інше, як те, що "дух" (влада) походить і від Ісуса Христа, а практично від його намісника, що ним проголошено Папу Римського. Ця відмінність між католиками і православними не є догматично принциповою і за доброї волі вищих релігійних правителів обох церков могла б бути подолана.

Щодо причин відсутності єдності всередині православ'я, то між різними православними церквами немає жодних догматичних відмінностей. Виною роз'єднаності, а часом і конфліктів є лише амбіції окремих ієрархів, які не хочуть поступитися владою.

В умовах державної незалежності України зазнала суттєвих змін як стратегія, так і тактика основних носіїв релігійної політики. Зокрема, українські автокефалісти основне своє завдання вбачають у переході від інерційного існування українського православ'я до його відродження в повному об'ємі і створення єдиної помісної православної церкви.

Прихильники ж єдиної канонічної проросійсько налаштованої православної церкви в свою чергу не відмовилися від наступальної тактики і намагаються за всяку ціну утримати українські парафії під своїм впливом. Для цього єдино-неподільники Російської православної церкви поглиблюють взаємозв'язки з окремими українськими політиками.

Можновладці Росії всіма засобами допомагають утримувати українські парафії під впливом Московської патріархії як на терені України, так і за її межами. Зокрема, на території Російської Федерації державні мужі організовують переслідування парафій Київського патріархату.

З проголошенням державної незалежності України національно свідомі релігійні діячі активізували роботу з подолання міжконфесійних суперечностей і налагодження братерських стосунків на основі принципів християнської моралі. Однак така робота наштовхується на відчайдушний спротив деяких ієрархів, від яких власне і залежить православна єдність в Україні.

За активного сприяння Української держави і у зв'язку з наближенням двохтисячолітнього ювілею християнства останнім часом пошуки взаємоприйнятних компромісів і подолання міжконфесійних суперечностей в українському православ'ї дещо активізувалися. Однак, і це розуміють і самі ієрархи, процес зближення їх позицій, а тим більше створення єдиної Помісної Церкви в Україні залежить від доброї волі усіх, хто в ньому бере участь, від їх бажання йти на компроміси.

Останнім часом у світовому православ'ї склалася нова політична ситуація, яка пов'язана з загостренням стосунків між Москвою і Константинополем.

У березні 1995 р. Константинополь прийняв від свій омофор Українську Православну Церкву США і діаспори, а також Естонську Православну Церкву. Такий крок викликав обурення з боку Московської патріархії, яка заявила згодом, що припиняє всякі стосунки з Вселенською патріархією.

Налякані розвитком подій у світовому православ'ї ієрархи УПЦ-МП почали заявляти про недоцільність найближчим часом піднімати питання про надання УПЦ автокефалії.

Такий крок є гальмом на шляху об'єднання православних церков України в одну Помісну Автокефальну Церкву і дестабілізує громадсько-релігійну ситуацію в Україні.