23.Києво-Могилянська академія - як осередок української і слов'янської культури. Внесок професорів Академії в філософську культуру України

Головним центром науки та культури після закриття в І636 році Острозької колегії стала Києво-Могилянська колегія, перетворена в 1701 році на Київську академію. Засновником академії був насто­ятель Печерської лаври Петро Могила. Філософію викладали окремо від теології: філософія викладалась на грунті західної філософії у поєднанні з сучасними досягненнями прогресивної наукової думки. Професори розуміли філософію як систему наук, покликаних віднайти істину, причини речей даних людині Богом, дослідницю життя і доброчесності. Істина - це Бог.

Тривалість навчання в академії досягала 12 років. У ній виклада­лося понад 20 різних дисциплін, в тому числі й філософія. Особли­ве місце в навчанні відводилось латині, а не грецькій мові, як було ра­ніше. Латинь була необхідна для практичного життя в умовах польської гегемонії в Україні. З вивченням латині в Могилянській академії пов'язано більш ґрунтовне вивчення творів філософів ан­тичності, середньовіччя, Відродження та Нового часу, що певною мірою зумовило підйом української філософської думки.

Києво-Могилянська академія відіграла важливу роль в історії філософської освіти не тільки в Україні, але й у Росії. Вона дала в XVIII та XIX століттях професорів майже усім російським університетам.

Зазначимо також, що професори академії Феофан Прокопович (1681-1736) та Стефан Яворський (1658-1722) очолювали «нау­кову дружину» Петра Першого. Так, Яворський став місцеохорон-цем патріаршого престолу, а Прокопович — президентом Священно­го Синоду.

Філософські курси, що читались в академії, мали теологічний і схоластичний характер. Традиційно вони розбивались на три час­тини: логіку, фізику та метафізику. Зміст цих курсів до кінця XVIII століття був переважно арістотелівським. Поступово, всупереч ви­хідним теологічним настановам, на філософських курсах академії торує шлях певна матеріалістична тенденція. Вона виражалася в алегоричному тлумаченні Біблії, деїзмі та пантеїзмі. Феофан Проко­пович у своєму філософському курсі пропагував матеріалістичні ідеї Бекона, Декарта, Спінози, системи Галілея та Коперника.

Окрім цієї академії, в епоху Просвітництва в Україні виникають колегії в Чернігові, Переяславі, Харкові та інших місцях, що сприяло поширенню знань.

Епоха зрілого Просвітництва випадає на другу половину XVIII століття. Зріле Просвітництво: 1) проголошує ідею про позастанову цінність людини; 2) дбає про пробудження самосвідомості і утвер­дження гідності людини; 3) виховує у громадян почуття патріотиз­му, небайдужості до долі України.

Отже, в епоху зрілого Просвітництва проблема науки посту­пається перед проблемою людини, про що свідчить хоча б те, що в першій половині XVIII століття в курсах філософії Києво-Моги­лянської академії з'являються спеціальні розділи етики. Етика — це вчення про мораль, про правила та норми людської поведін­ки, про обов'язки людини по відношенню однієї до одної, до батьківщини, до держави. У цей період етика стає самостійною га­луззю знань. З'являються нові твори викладачів Києво-Моги­лянської академії з питань етики, в яких йдеться про людину, ро­зуміння нею земного призначення, її ставлення до природи та суспільства.

Етика стала важливим знаряддям формування вільної особис­тості, а гуманістичні ідеї розкріпачення особистості, утвердження гідності людини — основними в лекціях професорів Києво-Моги­лянської академії. У філософських курсах чітко простежується праг­нення професорів переконати людину в тому, що пізнання законів природи дає їй хоч і не універсальну, але цілком реальну силу у світі. Етика в академії бере на себе обов'язки, що склалися в античності: вести людину до морального вдосконалення і земного блага. Знан­ня стає найвищим етичним принципом, який визначає призначен­ня людини.

Професор Гізель (1600-1683) - теорія образів і речі зовнішнього світу діючи на органи чуття посилають їм чуттєві образи, а ці образи потрапляючи на якісь із органів чуття викликає відчуття, внаслідок чого цей образ стає відображенням. А відображення стає об'єктом діяльності внутрішнього чуття. Він пов'язує це з пізнанням зовнішнього світу. Копинський заперечував теорію образів, вважав, що відчуття виникають в органах чуття внаслідок модифікації анімальних духів. Ця концепція мала на меті усунення зайвих ланок між об'єктом і суб'єктом сприйняття. Професори вважали, що здобуття істини на двох рівнях чуттєвому і раціональному. Джерело пізнання - чуттєвий досвід.

Теофан Прокопович (1681-1736) - теорія споглядання і досвід - два мечі вченого. Істинне пізнання у нього - очевидне й вірогідне.

Георгій Щербацький (1725-) - філософія - це наука, яка пізнає навколишній світ і людину. Спирається на людський розум. Самосвідомість - мислю, отже існую. Спирається на вчення Декарта. Розподіляє пізнання на чуттєве і розумове.

Оригінальне вчення у філософії Києво-Могилянської академії про матерію і форму. Увага приділяється руху - як зміни певного кінцевого стану.

Професори обгрунтували теорію - ідею невіддільності простору і часу від природних тіл, заперечували порожнечі. Оригінальні їх думки щодо етичних проблем. етика поділялась на теоретичну і практичну. Проблеми сенсу життя. Сенс життя - у творчій праці, щастя - здобуття добробуту, бідний. не може бути щасливим. В основі праці - вигода, користь (Прокопович), яку зближує з доброчесністю.

Взаємозв'язок волі і розуму, які призводять до щастя.

Великий внесок у розвиток філософії права. Вихованець - Сковорода.