7.3. Нові форми регіонального розвитку продуктивних сил. Поняття про спеціальні економічні зони (сез)

Під СЕЗ (БЕЗ) розуміють виділені у межах країни території, для яких створено спеціальний економічний режим функціонування: пільгові митні тарифи, спрощена процедура експортно-імпортних операцій, пільговий режим оподаткування (для національних та іноземних юридичних і фізичних осіб), вільний обмін конвертованої валюти, державні гарантії від конфіскації іноземної власності та ін. В Україні щодо кожної СЕЗ приймається окремий закон.

Мета створення СЕЗ — залучення іноземних та внутрішніх інвестицій, прискорення темпів економічного зростання, освоєння нових технологій, насичення внутрішнього ринку високоякісними товарами, організація експортних виробництв, сприяння розвитку відсталих регіонів, забезпечення більшої зайнятості населення, спільна підготовка фахівців та ін.

У світі є понад 40 видів різних СЕЗ. Найголовніші з них такі:

— промислововиробничі зони, у т. ч. експортні й експортозамінні, імпортні та імпортозамінні;

— парки технологічного розвитку (технопарки, технополіси, інноваційні центри та інкубатори);

— сервісні зони (зони банківських і страхових послуг, офшорні);

— туристичні зони (рекреаційні);

— зони вільної торгівлі (вільні митні, вільні порти, транзитні);

— комплексні (багатофункціональні: торговельно-виробничі, науково-промислові, зони вільного підприємництва) тощо.

Більшість СЕЗ виконує змішані функції. За розмірами СЕЗ поділяються на великі, середні й малі, або міні-зони (локальні, точкові).

В Україні створена необхідна законодавча база для формування СЕЗ, є й інші сприятливі умови (транзитне розташування країни, вихід до Чорного моря, відносно високий науково-технічний потенціал, наявність рекреаційних та інших ресурсів). Перша СЕЗ "Сиваш" почала діяти у 1995 р. У наступні роки формувалися або проектувалися такі спеціальні регіони:

— технопарки (Київський — "Напівпровідникові технології і матеріали, оптоелектроніка та сенсорна техніка", "Інститут електрозварювання ім. Є.О. Патона", 1999 р.; Харківський інститут монокристалів, 1999 р.; проект "Керчтехнополіс");

— комплексні (виробничі, торговельні, транзитні, рекреаційні тощо) СЕЗ Причорноморського регіону в рамках Міжнародної інвестиційної програми "Єврагейт" (Євразійські ворота) і проектів Парламентської Асамблеї Чорноморського економічного співробітництва (ПАЧЕС) (міжнародні проекти "Портово-промислові комплекси”, "Курортно-рекреаційні зони", "Природні ресурси моря", "Приморські міста Чорномор'я") та ін.;

— транзитні СЕЗ у рамках загальної європейської транспортної політики (створення пріоритетних транспортних коридорів, у т. ч. за програмою ЄС ТРАСЕКА відновлення стародавнього "шовкового шляху"), проголошеної в 1991 р. у Празі, та ін.;

— єврорегіони (створювалися за допомогою ЄС для підняття рівнів розвитку відсталих регіонів): Карпатський міжнародний регіон (1993 р.; Угорщина, Польща, Україна, Словаччина); "Буг" (прикордонні території Волинської області, Люблінського воєводства Польщі, Брестської області Білорусі), "Нижній Дунай" (1997 р.; Одеська область, Молдова, три повіти Румунії);

— науково-виробничі й переважно виробничі СЕЗ: експериментальні зони "Сиваш", "Донецьк", "Азов" (м. Маріуполь) і зони спеціального режиму інвестиційної діяльності в Донецькій і Луганській областях, "Славутич" (зона Чорнобильської АЕС); "Яворів", "Закарпаття", у містах Шостка, Харків, Керч, Нововолинськ, у Житомирській області тощо;

— туристично-рекреаційні СЕЗ — "Курортополіс Трускавець", в АР Крим та ін.

Формування СЕЗ в Україні не дало значного ефекту, що зумовлено не тільки незначним терміном їх функціонування, а й невеликою їх привабливістю для іноземного капіталу внаслідок нестабільності країни, корумпованості влади та ін. Тому формування СЕЗ в Україні зазнало критики з боку МВФ та ЄС [19].

Переваги і недоліки функціонування СЕЗ. Зарубіжний досвід

До основних недоліків СЕЗ відносять можливість корупції з боку державних чиновників при наданні пільг та інших преференцій окремим компаніям і підприємствам, а також інші зловживання. Всі країни, в т. ч. сучасні демократичні і високорозвинені, свого часу пройшли період значних зловживань і злочинності в економічній сфері.

Зарубіжний досвід розвитку СЕЗ доводить, що вони можуть бути корисними для стимулювання загального розвитку економіки країн, особливо відсталих. Треба тільки більш жорстко контролювати їх діяльність. Особливе значення СЕЗ мають для відродження депресивних, деградуючих і прикордонних територій. В Україні подібних територій досить багато, а прикордонні регіони належать до найменш розвинених ареалів країни.

Нині СЕЗ створені у понад 80 країнах світу, а їх кількість перевищила 700. Щорічний торговельний обіг зон становить 15— 25млрд.дол.

СЕЗ виконують роль експериментатора у сфері розробки моделей світової інтеграції на основі режиму преференцій. Найбільше враження від наслідків створення СЕЗ справляє досвід таких країн, як Сінгапур, Китай, Ірландія, Південна Корея та ін.

Сінгапур, колись віддалений екзотичний закуток світу, був відомий лише своїм портом і то завдяки розташуванню на перехресті світових морських шляхів. Упродовж останніх кількох десятиліть він перетворився на високорозвинену державу-місто, яка у всіх світових рейтингах займає найвищі позиції. Нині це світовий фінансово-банківський, торговельний, транспортний, нафтопереробний, туристичний та інноваційний (здебільшого у сфері біотехнологій) центр [19].

Китай, до початку 80-х років XX ст. одна із найбідніших країн світу, тепер розвивається семимильними кроками, включаючи розвиток високих технологій. Експансія китайської продукції охопила увесь світ. Китайські товари витісняють власних виробників високорозвинених країн з їх внутрішніх ринків, незважаючи на постійні обмежувальні заходи. За обсягом ВВП КНР відстає лише від США, але є припущення, що у найближчому майбутньому країна стане головним геоекономічним і геополітичним конкурентом США, Європи та інших країн — економічних і політичних світових лідерів.

Зони вільної торгівлі

Це території з пільговими торговельними тарифами у сфері експорту та імпорту товарів, спеціальною митною політикою, наприклад, вільні міста, порти, прикордонні райони, транспортні вузли тощо. Глобалізація світової економіки призвела до створення ще більших зон вільної торгівлі (зон єдиного економічного простору), які охоплюють низку країн і створюють своєрідні міжнародні економічні регіони. За своєю суттю вони становлять об'єднання країв шляхом прийняття спеціальних угод про особливе тісне економічне й торговельне співробітництво, яке у регіональній науці називається регіоналізмом. Кількість таких міжнародних угруповань на кінець 90-х років XX ст., за різними оцінками, становить від 80 до 100. За даними Світового банку, в них зосереджено близько половини світової торгівлі. Найбільш відомими є Європейський Союз (ЄС), Північноамериканська угода про вільну торгівлю (НАФТА), Європейська асоціація вільної торгівлі (ЄАСТ), Азіатсько-Тихо-океанська економічна співдружність (АТЕС), МЕРКОСУР (об'єднання деяких континентальних країн Південної Америки), Південноафриканський комітет розвитку, Західноафриканський економічний і валютний союз, Південноазіатська асоціація регіонального співробітництва та ін.

Інноваційні зони

В умовах трансформації світової економіки від постіндустріального до інформаційного суспільства значущість науково-технічного прогресу (інновацій) стає вирішальним чинником розвитку. Термін "інновації" вперше був використаний ще на початку XX ст. австрійським економістом Й. Шумпетером для досліджень впливу науково-технічних, технологічних і організаційних нововведень на динаміку економічного зростання у межах теорії циклів.

Вирізняють три основних типи інноваційних зон: інноваційні центри й інкубатори, науково-технологічні парки і технополіси.

Інноваційні центри й інкубатори — це центри підтримки малого інноваційного підприємництва, де створюється сприятливе середовище для підготовки кадрів нових вітчизняних конкурентоспроможних фірм, надаються фонди венчурного (ризикового) капіталу. За джерелами фінансування інкубатори поділяються на державні, університетські, корпоративні і приватні. Середній термін перебування в інкубаторі нових фірм становить від одного до двох років.

Науково-технологічні парки — це територіальна група фірм з невеликими масштабами виробництва, що діють на основі використання науково-технічних розробок місцевого технічного університету або дослідницького центру. Тут концентруються компанії, що спеціалізуються на впровадженні високих технологій, створюються нові фірми, які покидають парк через 3—5 років. Видів таких парків багато, але переважають наукові (дослідницькі) і технологічні (виробничі) парки.

Технополіси — найперспективніша форма інтелектуалізації господарства, організації регіональних науково-виробничих комплексів. Як правило, це — нові міста, де співіснують промислові, науково-дослідні, селітебні й рекреаційні зони. Технополіси виступають плацдармами для нових технологій [19].

Інноваційні зони вперше почали розвиватися у СІНА і європейських країнах в 50—70-х роках XX ст. Друга хвиля з'явилася в Японії, Сінгапурі, Китаї та інших регіонах Східної і Південно-Східної Азії. В колишньому Радянському Союзі найбільш розвиненими були закриті містечка ВПК (наприклад, Арзамас біля Горького) і наукові міста-супутники Москви (наприклад, Троїцьк, Пущіно, Зеленоград) та інших великих міст.