Фізична культура і спорт у середньовічному Китаї

У Китаї ні неоконфуціанський ідеалізм, ні тайська і буддійська течія не відсунули в такому ступені на задній план суспільну роль фізичної культури, як це відбулося в християнській Європі.

Після періоду, коли діяли згадані раніше заборони, в епохи Цинь і Хань знов почався розквіт фізичної культури. Масове повстання "жовтих пов'язок", що потрясло династію Хань, було пригнічене, але повністю знищити завоювання цього руху не вдалося. Члени династії, що прийшла до влади, Чин, періоду III–V століття, прагнучи уникнути повторення в майбутньому подібних повстань, видали указ про здачу зброї. Це "беззбройний" стан, який китайська влада намагалася зберегти впродовж всіх середніх століть, сприяв формуванню в середовищі китайських селян, купців і дрібних дворян своєрідної фізичної культури, в основі якої лежали способи самооборони. Частково сюди йде корінням техніка чуан-шу — боротьби з тінню за допомогою захватів і ударів з метою обеззброїти голіруч супротивника, а також різні таємні варіанти ударів, що наносяться кулаками і долонею, у поєднанні з ударами ногою. З великими або меншими змінами вони склали систему рухів ву-шу, яка вперше була розроблена в VI столітті індійським ченцем-місіонером Боддхідхармой. До досконалості було доведено фехтування на палицях і водні змагання.

Свій слід у фізичній культурі вищих шарів суспільства залишили також звичаї завойовників-кочівників, наприклад кінні змагання гунів, тюркських племен і монголів, змагання Тибету по бігу. Майже всі народності, що займалися конярем, принесли до Китаю різні варіанти персидської гри в поло і боротьбу на поясах. Від маньчжурів китайці запозичували катання на ковзанах в його первинному вигляді, від індійців — хатхайогу і багато видів мета ігр, від японців — гру в м'яч з пір'ям.

Зміну концепції правлячих класів відносно фізичної культури найбільш наочно можна прослідкувати на прикладі ігор з м'ячем. У епоху правління династії Тан, VII–Х століття, в чу-кюх грали м'ячем, наповненим повітрям. Гра йшла вже не до одного очка. У неї грали не всі, а тільки професійні гравці. Професіонали з'явилися і в боксі, і в боротьбі, і в змаганнях по підняттю тягарів.

У зв'язку з переходом до методів ведення війни з використанням важкої кавалерії вищі шари суспільства засвоїли "рицарські" звички. Вони відмовилися від колишніх фізичних вправ; більш того — стали зневажати тих, хто ще ними займався. Їх інтерес звернувся до кінних змагань, фехтування і, головним чином, кінного поло.

Епоха розквіту кінного поло почалася в період правління Тан-мін-хуана, який і сам був завзятим гравцем. Літописці відзначали, що, коли він гнівався на кого-небудь з свого оточення, примирити їх могла тільки гра в поло. В результаті виникали дуже гротескові ситуації. Зніжені мандарини і міністри, що розжиріли, були вимушені перебиратися з паланкіна на коня, щоб своєю грою, а точніше, незручністю і частими падіннями створювати у імператора гарний настрій.

Писали, що ніхто не смів при цьому заперечити імператорові, який скидав правителів провінцій і не терпів, щоб йому суперечили. Врешті-решт феодали, заручившись згодою імператриці, через одного з придворних, що ризикнув головою, передали пристрасному гравцеві в поло послання, в якому мовилося:

1. Подібна боротьба між правителем і його підданими непристойна, бо стирає відмінності в рангах.

2. Цей спосіб спілкування з підданими негідний імператора...

3. Численні скачки настільки займають час імператора, що він не має можливості виконувати свої обов'язки ні перед державою, ні перед імператрицею.

«Сміливе послання, — відзначає літописець, — настільки подіяло на Тан-мін-хуана, що він не тільки не обезголовив зухвалого придворного, але і обіцяв, сильно позіхнувши, що разом з поло приділятиме більше уваги суспільним справам.»

При дворі його наступників гра набула ще більшу популярність. У літописах деяких імператорів постійно дорікають в тому, що вони при призначеннях на найважливіші пости більше цікавилися умінням кандидатів грати в поло, чим їх професійною придатністю.

Увечері майданчики для гри в поло освітлювали. Вечірні змагання відкривалися виступами танцівниць і акробатів. Як і серед персидської аристократії, в китайському суспільстві епохи династії Тан поло захопило і дам. Імператори, посилаючись на китайський етикет, довгий час дозволяли їм сідати тільки на мулів. Проте це нітрохи не бентежило придворних амазонок, захоплених грою в поло.

На початку епохи династії Сун в період X–XIII століття, довге поло змінила гра кі-кюх, в якій використовувалися коротші біти. Регулярно, чотири рази на рік, влаштовувалися блискучі придворні змагання по цьому виду гри. Грали м'ячами з ебенового дерева, розміри майданчика визначалися залежно від числа учасників. Паралельно з кі-кюх китайський "лицар" на ім'я Лун-ван відродив і ввів при дворі названу його ім'ям китайську гру типу гольфу.

Лун-ван створив канони обов'язкових для різних ігор "рицарських чеснот". До їх числа він відносив чемність, чесність, справедливість і скромну поведінку. "Перемога не повинна приводити до зарозумілості, а поразка — до легкодухості", — пише він на закінчення своєї праці.

Економічна політика епохи династії Сун сприяла розквіту фізичної культури міського населення. У містах набули поширення не тільки різні види поло, але і гра в м'яч з пір'ям, атлетика, масові змагання по перетягуванню каната і різноманітні вправи по балансуванню на ходулях і бамбукових жердинах.

У цей період згадана вище техніка "чуан-шу" також розпалася на дві течії: "шао-лін". Перше отримало свою назву по імені монастиря Шаолін в провінції Хунань, що підтримував традиції Боддхідхарми, де ченці включили в свою навчальну програму оволодіння мистецтвом боротьби без зброї. Система вправ, складена в XVII столітті воєначальником Іо Фейем і ченцем Чіао Юаном, включала вже більше 150 рухів по завданню ударів руками і ногами для дії на больові точки тіла супротивника. Основи "тай-чі-чуана" розробив в Х столітті Чан Сан-фен. Ця система включала не тільки силові прийоми, але і способи психологічної дії на супротивника.

Містично настроєні тайські ченці вважали, що різні молитви мають більшу вагу в очах богів, якщо вони висловлюються не тільки, але і за допомогою бігу, танців, обертання тіла. Під егідою державної буддійської релігії всього більшого поширення набували елементи канонів йоги, запозичені в Індії.

У епоху правління монгольської династії Юан, період XIII–XIV століття, на перший план знов вийшли різні бойові вправи, змагання кінників і стрільців. При імператорському дворі і в крупних містах готувалося велике число борців в трьох вагових категоріях, завжди готових виступити в змаганнях проти монгольських гостей.

Династія Мін, що вступила на престол після вигнання монголів, період XIV–XVII століття надала необмежену владу конфуціанським чиновникам. Китай звільнився від монгольських завойовників, але потрапив в рабство до власного минулого. Бюрократи-мандарини обернули традиції проти прогресу. Уповільнення суспільного прогресу негативно позначилося і на розвитку фізичної культури. Характерне для конфуціанства неприйняття всього чужорідного позначилося, зокрема, в тому, що були забуті принесені монголами вправи у верховій їзді і боротьбі, а також набули поширення в народному середовищі способи самооборони. Інтерес став виявлятися головним чином до образотворчого мистецтва і літератури.

У таких несприятливих умовах китайська фізична культура вже не могла створити ніяких нових систем рухів. Якщо не рахувати гри в м'яч з пір'ям і лікувальних вправ, решта всіх видів фізичної культури прийшла до занепаду. Знизився рівень випробувань, яким піддавалися воїни, в школах припинилося організоване навчання фізичним вправам.

Остаточний занепад фізичної культури в середньовічному Китаї почався після того, як китайські феодали призвали маньчжурів для придушення селянських повстань. Нові завойовники принесли закон про носіння жінками колодок, що спотворювали їх ноги. Ігрові майданчики були обкладені великими податками. Заняття фізичними вправами збереглися лише в нижчих шарах суспільства і серед національних меншин.