«Внутрішня картина хвороби» в патопсихології

З проблемою відносин особистість і мотивационно-потребностной сфери тісно зв'язано таке важливе поняття патопсихології, як «внутрішня картина хвороби» (ВКБ).

В 1938 р. Р. А. Лурія ввів це поняття і вклав в нього наступний зміст: це «вся маса відчуттів, не тільки місцевих хворобливих, але і її загальне самопочуття, самоспостереження, її уявлення про свою хворобу, її причина...».

Таким чином, внутрішня картина хвороби є віддзеркаленням хворим свого захворювання. Дослідники підкреслюють структурну складність внутрішньої картини хвороби і виділяють три рівні віддзеркалення - сенситивний, логічний, емоційний, відзначаючи, що на різних етапах розвитку хвороби питома вага того або іншого рівня може бути різною (В.В.Николаєва, 1976).

Б.В. Зейгарник і В.В. Николаєва (1977) підкреслюють, що усвідомлення хвороби (іншими словами, тип ВКБ) найтіснішим чином пов'язано з будовою мотиваційної сфери людини. Так, вузькість змісту провідної діяльності, одновершинність мотиваційної сфери нерідко призводить до іпохондричного розвитку особистісті, створює складнощі при побудові заміщаючої діяльності.

Р. Конечний і М. Боухал (1983) вказують, що ВКБ може бути обумовлена такими чинниками, як:

1. характер хвороби. Сюди входять перебіг захворювання (гостре або хронічне), необхідне лікування (амбулаторне або клінічне), наявність або відсутність болів, косметичних дефектів, обмеження рухливості;

2. обставини, в яких протікає хвороба. Це перш за все поява нових проблем: «Хто піклуватиметься про сім'ю?», чи «Повинен я написати заповіт?», чи «Зберігається моє місце на роботі?» і т.д. Важливе значення має і середовище, що оточує хворого, яке може бути сприятливим або не сприятливим. До обставин хвороби автори відносять і питання про причину виникнення хвороби: кого хворий вважає винуватцем захворювання - себе або інших;

3. преморбідна особистість. На думку авторів, в дитячому віці переважає емоційна сторона хвороби, боязнь болів, обмеження свободи пересування. У дорослих на перший план виходять побоювання наслідків хвороби. Сюди можна віднести і можливість уходу з роботи, переводу на пенсію, зміни взаємостосунків в сім'ї. В немолодому віці особливого значення набувають боязнь самотності і страх смерті;

4. соціальне положення хворого. Автори відзначають, що для більшості людей хвороба означає економічні втрати, тому вони прагнуть швидше видужати, але в окремих випадках непрацездатність, витікаюча з хвороби, може принести і вигоду.

Обумовленість типу реакції на хворобу багатьма чинниками призводить до великої різноманітності типів внутрішньої картини хвороби. Багато дослідників намагалися їх систематизувати і побудувати класифікацію. Р. Конечний і М. Боухал (1982) наводять наступну класифікацію реакції на хворобу:

1) нормальна, тобто відповідна стану хворого;

2) зневажлива, коли хворий недооцінює тяжкість захворювання;

3. заперечлива, коли хворий не звертає на хворобу ніякої уваги;

4. нозофобна, коли хворий розуміє, що його побоювання перебільшені, але не може боротися з ними;

5. іпохондрична, коли хворий «йде в хворобу»;

6. нозофільна, коли хворий одержує певне задоволення від того, що він вільний від обов'язків;

7. утилітарна як вищий прояв нозофільної реакції, причому мотиви її можуть бути різними — отримання співчуття, уваги, вихід з неприємної ситуації (військова служба, погана робота), отримання матеріальних вигод. Слід підкреслити, що утилітарна реакція має різний ступінь усвідомленості.

Р. Баркер із співавторами (R. Barker, 1946) пропонували іншу класифікацію:

1. уход в себе, уникнення ситуацій дискомфорту (звичайно спостерігається у людей з вузькими інтересами, низьким інтелектом, тривалим терміном каліцтва, в немолодому віці);

2. заміщення, коли недосяжні форми поведінки замінюються іншими, але направленими на досягнення тієї ж мети (така реакція, на думку авторів, спостерігається звичайно у людей з більш високим інтелектом);

3. ігноруюча поведінка, коли людина прагне подавити будь-яке свідоме визнання свого каліцтва, не погоджується з тим, що його можливості обмежені (звичайно спостерігається у людей з високим освітнім рівнем, але середнім інтелектом);

4. компенсаторна поведінка, що підрозділяється авторами на: циклічне пристосування з періодами депресії; фаталістичне відношення до свого стану і до майбутнього; параноїдні реакції, що проектують відчуття неадекватності на оточуючих; вкрай агресивні реакції;

5)невротичні реакції.

Отже, подальша соціальна адаптація хворого, особливо психічно хворого, у великій мірі залежить від внутрішньої картини хвороби. Реакція на захворювання виявляється могутнім чинником, що впливає на перебіг патологічних процесів. Крім того, реакція на хворобу, відношення до неї у великій мірі визначають реабілітаційний потенціал хворого. Загальновідомо, що при двох однакових порушеннях один хворий уходить в хворобу», інший же продовжує колишній спосіб життя не дивлячись на рекомендації лікарів, третій реально оцінює свої можливості і намагається максимально їх використовувати.

В даний час в країні існує декілька центрів, в яких протягом деяких років здійснюється науково-практична діяльність патопсихологів. Це Психоневрологічний інститут ім. В. М. Бєхтєрєва (Санкт-Петербург), лабораторія Центрального інституту психіатрії МЗ РФ, психологічна лабораторія Центрального науково-дослідного інституту працездатності і організації праці інвалідів Міністерства соціального захисту РФ, психологічні факультети Московського і Санкт-Петербурзького університетів.

Велику роль в розвитку патопсихологічних досліджень в різні роки зіграли М. М. Кабанів, Ю. Ф. Поляків, В. В. Миколаєва, В. М. Коган. Особливий розвиток отримали патопсихологічні дослідження в дитячих психоневрологічних установах. Розробляються методики, сприяючі ранній діагностиці інтелектуальних порушень, виявленню додаткових диференціально-діагностичних ознак психічних захворювань у дітей, методики психокоректувальної роботи (З. Я. Рубінштейн, В. В. Лебединський, І. А. Коробейників, А. Я. Іванова, А. З. Співаковськая).