10. Головні напрямки та характерні риси філософії Реформації (Мартін Лютер, Ульріх Цвінглі, Жан Кальвін, Томас Мюнцер, Еразм Роттердамський)

Ренесансні гуманістичні ідеї спершу не викликали негативної реакції з боку офіційних представників католицької церкви. Си­туація різко змінюється після того, як у XVI ст. Відродження обертається феноменом Реформації.

М. Лютер {1483—1548 рр.) піддав критиці офіційну католиць­ку доктрину. Його позиція виходила з ідей містичного пантеїзму Майстера Екхарта, августиніансько-платонічних уподобань та ренесансного критицизму Еразма Роттердамського. М. Лютер за­кликав повернутися до первісної «чистоти» християнського вчення, відкинути всі пізніші нашарування у вигляді папських бул і декретів. Висуваючи тезу про загальне «священство», він робив непотрібним духовенство, пропонуючи «прямий», індиві­дуальний шлях кожного віруючого до Бога. М. Лютер наполягає на ірраціональному характері релігійного знання, роблячи тим самим принципово неправомірною будь-яку спробу «світської» його критики. Він переклав Біблію німецькою мовою, зробивши тим самим її зміст ближчим і зрозумілішим для основної маси ві­руючих німців. Реформа М. Лютера позбавила церкву політично­го панування, підпорядкувала її світській владі.

Ж. Кальвін (1509—1564 рр.) був автором іншого, більш ради­кального варіанта Реформації. Від лютеранства кальвінізм відріз­нявся більш категоричним містицизмом та ірраціоналізмом. Як вчив Ж. Кальвін, Христос своєю жертвою на хресті обрав до спа­сіння не все людство, а лише якусь його певну частину. Причому критерії «обраності» цілком ірраціональні. Тому, як він каже, «званих багато, а обраних мало». Проте саме внаслідок ірраціонального характеру божественного вибору обранцем може вва­жати себе кожний.

Реформація за своїм ідейним змістом була типово ренесансним феноменом. Водночас вона істотно відрізняється від гуманістичної традиції Відродження репресивними заходами Контрре­формації. Лютеранський монізм у своєму запереченні автономії людської істоти, п свободи збігається з натуралістичним моніз­мом пізнього Відродження, який так само заперечує автономію людського єства. Недаремно своє продовження лютеранський монізм, який утверджував існування одного Бога і божественної природи, знаходить у німецькому ідеалістичному монізмі XIX ст., а натуралістичний монізм — у матеріалістичному механіцизмі світогляду Нового часу.

11. Емпіризм та раціоналізм філософії Нового часу (Френсіс Бекон, Томас Гоббс, Рене Декарт, Готфрід Вільгельм Ляйбніц, Бенедикт Спіноза)

Емпіризм - (від грец. «досвід») — напрям у теорії пізнання, який на противагу раціоналізму вважає єдиним джерелом і критерієм пізнання чуттєвий досвід, а в формах мислення вбачає лише суто суб’єктивний засіб систематизації уявлень

Раціоналізм - (від лат. rationalis — «розумний», ratio — «розум») — у широкому сенсі — філософський напрям, який визнає розум основою пізнання та поведінки людей (на противагу ірраціоналізму, який заперечує можливості розуму); у вузькому сенсі — напрям у теорії пізнання, який на противагу сенсуалізму та емпіризму вважає єдиним джерелом і критерієм пізнання розум (теоретичне мислення)

В основі філософії Нового часу лежало різке протиставлення об’єкта й суб’єкта пізнання. У раціоналізмі домінуючого значення набував суб’єкт пізнання, тому виходило, що ізольований суб’єкт пізнання впливає на об’єкт і робить неадекватну проекцію на нього об’єктивних потенцій і емоційного компонента. В емпірізмі домінуючого значення набував об’єкт пізнання. Ізольований об’єкт у процесі пізнання ігнорує всю специфіку суб’єктивного й трактує її як продовження закономірного розвитку предмета вже на рівні свідомості.

Емпіризм репрезентували такі філософи, як Бекон, Гоббс, Локк, які, крім того, розвивали також ідеї сенсуалізму. Сенсуалізм логічно витікав з емпіризму, згідно з яким почуття людини — це джерело достеменного знання, а отже, весь зміст процесу пізнання зводився до органів чуття людини. Емпіризм трактував раціональне лише як надбудову над чуттєвим досвідом (раціональне — це результат комбінацій чуттєвих вражень). Зазначимо, що існував ще й емпіризм на суб’єктивно-ідеалістичній основі, який визнавав єдиною реальністю суб’єктивний досвід (Берклі, Юм). Цей напрям довів до крайності емпіричну сенсуалістичну методологію, звів предметний світ до досвіду й відчуття про нього. Згодом з’ясувалося, що емпірична гносеологія не витримала критики (для пояснення наукових фактів було недостатньо емпіричних методів). Емпіризм усе частіше для доведення істинності знання потребував логічних прийомів. Наприклад, виявилися марними спроби знайти пояснення інтуїції на суто емпіричній основі.

Раціоналізм визнавав, що розум є засадовим у пізнанні (на противагу емпіризму та сенсуалізму). Він був репрезентований такими філософами, як Рене Декарт, Бенедикт Спіноза, Нікола Мальбранш, Вільгельм Ляйбніц та ін. На противагу релігійному світогляду, раціоналізм виходив з того, що в природі мають існувати властиві їй об’єктивні причинно-наслідкові зв’язки, в основі яких лежить єдина сутність (субстанція). Раціоналізм міг бути як матеріалістичним (Спіноза), так і ідеалістичним (Ляйбніц), їх об’єднувало критичне ставлення до емпіризму на основі абсолютизації незалежності мислення від емпіричного досвіду. Головна теза сенсуалізму звучала так: «Немає нічого в розумі людини, чого не було б у її відчуттях», при цьому Ляйбніц іронічно додавав: «Окрім самого розуму». Вважалося, що тільки за допомогою розуму можна зрозуміти загальне й необхідне. Чуттєвий досвід однобоко фіксує лише окремі й випадкові факти. У своїх крайніх формах раціоналізм вів до теорії вроджених ідей Декарта й Ляйбніца, принижував роль чуттєвого пізнання. Зрештою, ця позиція зумовила відрив суб’єкта пізнання від реального емпірично пізнаного об’єкта, що отримало у Геґеля своє логічне завершення в ідеї панлогізму (раціональне (раціо) стає надприродним деміургом).

Засновником емпіричного напряму в філософії був англійський філософ Френсіс Бекон (1561—1626 рр.). Із самого початку своєї кар’єри він працював як високопоставлений державний чиновник, а потім став відомим ученим і філософом. У 1584 р. він написав свій перший філософський твір «Найвеличніше породження часу», який не дійшов до нас. Під «найвеличнішим породженням часу» Бекон розумів науку. Аналізу науки були присвячені й інші його праці з характерними назвами: «Похвала пізнанню», «Про прогрес ученості», а в 1620 р. з’явився твір, що вважається головним філософським доробком Ф. Бекона, — «Новий органон».

У своїх працях Френсіс Бекон виступав як засновник емпіричного методу пізнання. Головна філософська ідея Бекона полягає в тому, що в основі пізнання лежить лише досвід людини. Що більше досвіду акумулює людина (теоретичного й практичного), то ближче вона до істинного знання. Істинне знання не має бути самоціллю. Френсіс Бекон зазначав, що головний метод пізнання — це індукція, за допомогою якої здійснюються сходження від окремих спостережень і фактів до узагальнених висновків, які дають змогу підійти до розуміння сутності предметів, явищ і процесів навколишнього світу.

Процес пізнання людиною оточуючого її світу невіддільний від подолання помилкових знань (похибок), які заважають отриманню істинних знань. Такі помилкові погляди на світ Френсіс Бекон називає ідолами. Він наводить чотири групи таких ідолів:

1) «ідоли роду», до них належать ті похибки, що існують у людській свідомості та людському розумі. Розум є кривим дзеркалом, що змішує власну недосконалість з природою тих речей, які віддзеркалює;

2) «ідоли печери», зумовлені особливостями самої людини (особи чи групи людей). Похибки, закладені в людині від народження, — це передусім вади виховання, негативні схильності тощо;

3) «ідоли площі» мають в своїй основі недосконалість і неточність мови, що деформує істинне знання. Слова (поняття, терміни) неадекватно відбивають предмети, явища довколишнього світу, що призводить до появи величезної кількості різних поглядів і суперечливих дискусій;

4) «ідоли театру». Цей вид похибок — результат сліпої віри людей в авторитети, догмати, без належного їх критичного переосмислення.

Головною заслугою Ф. Бекона стало теоретичне обґрунтування ідеалу історично нового типу знання — експериментально-індуктивного природознавства, завдання якого — дати знання, яке шляхом підкорення природи принесе людям конкретну користь.

Засновником класичного раціоналізму як філософського методу став французький учений-математик Рене Декарт (1596—1650 рр.). Він акцентував увагу на мисленні людини, розробляв «нову філософію», а разом з нею й нову науку, метою якої є реінтерпретація принципів пізнання оточуючого світу, які розроблялися попередніми філософами. Головним предметом філософії Декарта стали розум і самопізнання. Найвідомішими працями вченого, що репрезентували його філософські погляди, були «Міркування про метод», «Метафізичні розмисли», «Принципи філософії» і доповнення до них — трактат «Пристрасті душі».

Однією з головних проблем, що цікавили Р. Декарта, була проблема буття. Він прагнув вивести засадове поняття, яке могло б охарактеризувати сутність буття. Таким поняттям стала «субстанція», під якою він розумів певну першопричину, що лежить в основі всього й не потребує нічого, крім самої себе. Такою субстанцією може бути лише Бог як вічна, незмінна й всесильна першопричина всього, що існує у світі. Бог-творець (субстанція) творить природний світ з окремих субстанцій (одиничних предметів, ідей), що рівнозначні, але щодо найвищої субстанції (Бога) вони є вторинні й залежать від неї.

Рене Декарт одним з перших філософів Нового часу обґрунтував ідею про домінуюче значення розуму (мислення) в пізнанні оточуючого світу, розробив учення про субстанцію та її атрибути й модуси, розробляв теорію дуалізму, намагаючись примирити матеріалістичні та ідеалістичні напрями в філософії, обґрунтував теорію про науковий метод пізнання на основі вроджених ідей та інтуїції.

Представником емпіричного напряму філософії Нового часу був англійський філософ Томас Гоббс, послідовник Френсіса Бекона, засновник семіотики. Головними працями, що репрезентували його філософські погляди, були «Левіафан», «Про тіло», «Про людину» та ін.

У цих та інших творах Томас Гоббс виступив як автор оригінальної теорії держави, одним з перших висунув ідею, згідно з якою в основі виникнення держави лежить суспільний договір. Розмірковуючи над предметом філософських досліджень, він дійшов висновку, що філософія має займатися дослідженням причинно-наслідкових зв’язків, які існують у природі. Він вважав, що метою філософії повинні бути практичні результати на користь людині. У традиційній для філософії Нового часу дискусії між емпіризмом і раціоналізмом Гоббс стояв на боці емпіризму, критикував раціоналістичну філософію Рене Декарта, а у світоглядних позиціях був послідовним матеріалістом.

Томас Гоббс розробив систему класифікації знаків. Вона складалася із сигналів, звуків живої природи, що віддзеркалюють певні наміри або дії, які використовує людина для спілкування (міток), природних знаків («сигналів природи»), комунікативних знаків (різноманітних слів), штучних закодованих знаків (наукової термінології, релігійних понять, жаргону тощо) і, нарешті, знаків знаків — узагальнених понять.

Аналізуючи антропологічні проблеми, Гоббс зазначав, що основною цінністю людського існування є прагнення людини до самозбереження (бажання за будь-яких умов уникнути смерті).

Отже, поряд з досягненнями Т. Гоббса в теорії пізнання та вченні про природу й людину найвищим надбанням його філософської творчості стало наукове пояснення виникнення держави, принципів її взаємодії із суспільством на основі суспільного договору.

Представником раціоналізму був геніальний німецький філософ, учений, математик, юрист Ґотфрід Вільгельм Ляйбніц (1646—1716 рр.). Головними філософськими працями, які репрезентували його філософські погляди, були «Роздуми про метафізику», «Нові досліди про людське розуміння», «Теодіцея», «Монадологія».

Як і інші філософи Нового часу, Ляйбніц прагнув розкрити сутність буття. На основі критичного переосмислення теорії Декарта про субстанцію він розробив власне вчення про першооснову світу — монаду. Монада, на думку вченого, є найменшим елементом світобудови, першоелементом буття, який має духовну, а не матеріальну сутність. Водночас монада є простою й неподільною, вона існує вічно, бо не розпадається на частинки, має лише чотири якісні стани: прагнення, потяг, сприйняття й уявлення. За своєю сутністю монада є діяльністю, спрямованою на зміну свого власного стану. Через неперервність свого існування монади усвідомлюють самі себе, вони замкнуті самі на собі й водночас незалежні одна від одної. Існування монад пов’язане з їх активністю у будь-якій точці Всесвіту. Ляйбніц виокремлював кілька різновидів монад залежно від рівня їх досконалості, встановленої Богом: 1) «голі монади» лежать в основі неорганічної природи — це каміння, земля, корисні копалини; 2) «монади тварин», яким притаманні чуття, але ще немає розвинутої самосвідомості; 3) «монади людини» — душі, які мають свідомість, пам’ять, мислення. Найвищою монадою є Бог.

У теорії пізнання Ляйбніц прагнув примирити емпіризм і раціоналізм. Усі знання він поділяв на два види — «істини розуму» та «істини факту». «Істини розуму» виводяться із самого розуму й можуть бути доведені за допомогою логіки. Вони мають необхідний та узагальнюючий характер. «Істини факту» — це знання, що можуть бути доведені лише досвідом, експериментом. Це конкретні знання, які констатують лише факт і не свідчать про причину, мають ймовірний характер.