7. Етап патристики в Середньовічній філософії (Август Блаженний)

Етап патристики (отців Церкви) в історії середньовічної філософії датується ІІ—VIII ст., перший період етапу патристики є початком розвитку середньовічної філософії, він отримав назву «апологетика». Апологетика (кінець ІІ—ІІІ ст.) за допомогою прийомів античної філософії та логічного доведення християнських істин захищає християнство, аби утвердити його в суспільстві. Своїм головним завданням апологети вважали доведення того, що язичницьке віровчення не є істинним, антична філософія є суперечливою, найкращі античні філософи (Сократ, Платон, стоїки) передбачили ідеї християнства, а теологія, що доводить Божі істини, є єдино правильною порівняно з античною мудрістю.

Авґустин, використавши ідеї неоплатонізму, систематизував християнське вчення й став головним теоретиком схоластики. Творами, що репрезентували його філософські сентенції, були «Сповідь», «Монологи», «Про християнське вчення», «Про прекрасне й потрібне», «Проти академіків», «Про Град Божий» та ін.

Ідея Бога є вічною, а сутність людини віддзеркалює потребу жити вічно, отже, вона постійно прагне до вічного Бога, щоб отримати вічне блаженство. Можливість єднання Бога й людини гарантує її богоподібність і насамперед любов і добро. Усе, що існує в світі, є «благо» (добро). Це «благо» — позитивна реальність, основою якої є Бог. Зло у світі є відсутність «блага» (добра). Зло відносне, добро (у думках Бога й у людині) — абсолютне. У такий спосіб Авґустин виправдовував Бога за існування зла у світі й покладав відповідальність за нього на людину, наділену власним волевиявленням.

Авґустин вважав, що взаємодія людини й Бога розпочинається з усвідомлення людиною своєї гріховності перед Богом. До гріхопадіння люди мали свободу волевиявлення, однак Адам та Єва неправильно її використали, чим осквернили весь навколишній світ, що призвело до самопожертви Ісуса Христа. Саме смерть Сина Божого мала подолати гріховність людей.

Розвиток суспільства (історії) Авґустин Блаженний розглядає у творі «Про Град Божий», у якому він репрезентував християнське бачення світової історії, згідно з якою існує два види людської спільноти — Град Земний, де панує диявол, зло й гріхи (до зла належить насильство, тому Авґустин закликає всіх боротися з проявом цієї диявольської спокуси, уникати її та засуджувати насильників. Насильством позначено також діяльність держави, яка, на думку теолога, є найбільшим насильником — «зграєю розбійників»), і протилежний Граду Земному Град Небесний — християнська церква (Царство Боже на землі).

Земне царство рано чи пізно буде переможене Царством Божим. Звідси завдання церкви — боротися зі світом диявола задля перемоги Царства Божого. Усі королі й імператори мають підкоритися Церкві (безпосередньо Папі Римському). Царство Боже, на думку Авґустина, стане єдиною силою, яка зможе об’єднати розділений світ, гарантувати висхідний розвиток суспільства. Як бачимо, Авґустин уперше в європейській культурі зафіксував модель морального прогресу, в основі якої лежав християнський оптимізм.

Мета життя на землі — щастя людини, яке можна отримати завдяки релігійній вірі й християнському містичному самовдосконаленню (самозаглибленню). Віра, на думку Авґустина, повинна передувати раціональному розумінню світу, що знайшло своє віддзеркалення в його відомому вислові «Credo ut intelligam» — «Вірю, щоб розуміти».